"Синдром вцілілого та провина, що поїхали": історія трьох миколаївців, які через війну вимушені були виїхати за кордон, - ФОТО

За даними ООН кількість біженців, які прибули до країн Європи з України з початку повномасштабного російського вторгнення, досягла майже 8 мільйонів осіб. Найбільше українських переселенців прийняли Німеччина, Чехія, Італія, Іспанія Болгарія, Франція, Румунія, Словаччина.

Редакція 0512 поспілкувалася з трьома жителями, які вимушені були через війну тимчасово покинути Миколаїв та розповіли про свій досвід життя за кордоном. 

“Коли зрозуміли, що можемо працювати у Німеччині і донатити на допомогу військовим чи постраждалим, стало легше”, - Ганна

До війни я працювала головним редактором інтернет-видання СВІДОК.info. Моє життя було стабільним та максимально “нудним” в хорошому сенсі у порівнянні з тим, що довелося пережити за цей рік. Зараз часто жартуємо, що головними проблемами було: в який заклад піти сьогодні та які напої обрати до футболу. Перед війною планували багато змін у роботі нашого видання, але всі плани зруйнувались в один день.

У переддень війни, 23 лютого, в мене був день народження. Ми якраз встигли його відсвяткувати з рідними, а потім майже всю ніч просиділи в кінотеатрі, де підряд подивились кілька фільмів. Це була така традиція.

На 24 число в мене був замовлений столик в кафе, щоб відсвяткувати з друзями. Але не судилося.

Я прокинулась від перших вибухів і відразу відкрила новини, щоб впевнитись, що мені не здається. Що відбувається, ніхто не розумів. Потім натрапила на новину про слова путіна щодо початку спецоперації, і навіть після цього все ще не вірила в те, що відбувається.

А тоді вже з'явилися новини від місцевої влади, все закрутилося в роботі. Так навіть легше було переживати ці події, коли в тебе немає часу на емоції — треба швидше все оформити в текст, щоб інформувати населення. 

У перший день війни чомусь вирішили, що краще буде поїхати з міста до батьків в село Калинівка Вітовського району. Там ми провели перші два тижні війни. Рішення було спонтанне і зовсім невдале, адже недалеко Снігурівка, Баштанка, де вже потім були страшні події.  Тоді ніхто не знав, як діяти.

Коли в місті ще було більш-менш спокійно, в нашому селі постійно було чутно вибухи. На другий чи третій день на сусідній вулиці впали уламки безпілотника, загинули місцеві. Ми бігали ховатися від обстрілів в підвал, де було дуже холодно і все одно страшно. Бо над нами літали літаки, гелікоптери. Періодично пропадало світло і зв'язок. Коли зв'язок був, дзвонили знайомі з інших сіл поблизу Снігурівки, передаючи страшні новини: то колона техніки іде в наш бік, то шось полетіло. Від цього було дуже страшно, здавалось — ось зараз в двері увірвуться російські військові. Думали вертатися у місто, але кілька спроб були невдалими — на під'їздах до міста були бої, їхати небезпечно. 

Сьомого березня село сильно обстріляли, на трасі йшов бій. Ми ховались, але все чули.

Чесно кажучи, думали, що не виживемо після того обстрілу. Коли це скінчилося, виявилось, що одна з ракет впала буквально за стіною хати в бак з водою і там розірвалась — це врятувало дім. Наступного дня, ми повернулись до Миколаєва. Але багато хто радив їхати з міста. Тому дізнались про евакуаційні автобуси. Часу на роздуми не було, на цих емоціях після обстрілів наступного ж дня я, сестра і мама поїхали. 

Спочатку до Одеси, звідти потягом на Львів. Думали там лишитися. Але мама побачила протитанкові їжаки і сказала: “страшно, їдемо далі”. Тому автобусом приїхали в Польщу. Там ночували в центрі для біженців. У нас в Німеччині живуть родичі — тата рідний брат з дружиною і три їх доньки з сім'ями. Ми все життя спілкувались, часто їздили одне до одного в гості. Вони сказали їхати до них. Але коли ми дісталися до Берліну, то рідні відмовились нас прийняти: зараз вже неясно, чи непорозуміння вийшло, чи ще що. Тому ми в сльозах і паніці опинились перед перспективою ночувати на вокзалі. 

Ми почали шукати можливості і знайомі друзів сказали їхати туди, де вони оселились, що там люди готові допомогти. Так ми опинилися в центрі Німеччини, в маленькому селі Oechsen на 660 мешканців, де живемо вже більше року.

Чесно кажучи, перші дні я майже не пам'ятаю. Приходили якісь люди, треба було постійно заповнювати документи, кудись їхати, щось вирішувати. Але нам дуже допомагали. Нас прийняла молода родина Марк і Яна, згодом з'ясувалось, що в нас багато спільного. Вони говорять англійською, тому нам дуже пощастило, що ми могли спілкуватися, адже німецькою ми не володіли. Вони познайомили нас з родиною, ми разом святкували дні народження, потоваришували з їх дітьми, їздили на концерти. Я досі не можу повірити, що таке можливо: абсолютно незнайомі люди за цей час стали нашою родиною.

Завдяки ним адаптація пройшла досить швидко, хоча ми й зараз іноді в шоці з німецької бюрократії. Але навіть місцеві не до кінця в цьому розбираються, тож що говорити про нас. Нам допомогли з роботою — ми з сестрою маємо педагогічну освіту, тож майже відразу почали працювати в трьох школах в класах з українськими дітьми-біженцями.

Дуже давив синдром вцілілого та провини через те, що поїхали. Але коли зрозуміли, що можемо тут працювати і донатити на допомогу військовим чи постраждалим, стало легше.

Село, де ми мешкаємо, маленьке, але в ньому вже утворилась українська діаспора.

Наразі на 660 місцевих тут проживає майже 20 українців. Люди просто прийняли українські родини до себе, дали житло, допомагають розібратися з документами, з поїздками в магазин (бо в селі їх немає), перший час збирали одяг та інші речі необхідні речі.

Вже кілька разів вони відправляли гуманітарну допомогу в Україну. Також збирали речі і їжу для українців із інших сіл, яким дуже довго оформлювали документи і вони не мали змоги самостійно це купити.

Німці з нашого села самі кажуть, що місія допомоги українцям дуже їх об'єднала — раніше вони не були такими дружніми та близькими. Ми ж розповідаємо їм про свою культуру, вчимо готувати борщ та говорити українською. Іноді в них виходить навіть краще, ніж у нас. Організовували їм творчі вечори до Дня незалежності і інших свят, щоб познайомити з нашими традиціями.

Мені вдалося написати кілька статей в місцеву газету, щоб розповісти про ситуацію в Україні. Також ми з сестрою та мамою були героями проєкту про біженців в Німеччині.

Тож використовуємо будь-яку можливість, щоб розповсюджувати інформацію про війну.

Звичайно, не усюди така дружня атмосфера.

В одній зі шкіл і ми, і учні періодично стаємо об'єктом булінгу. Німецькі підлітки можуть обзивати, тицяти пальцем, кричати: “українці”, сміятися. Тому зрозуміло, що з ними не проводять бесіди, не розповідають про ситуацію у нас. Інакше б не думаю, що вони б себе так поводили. Розмови з адміністрацією школи не допомогли — вони лише розводять руками.

Дуже важко зрозуміти німецьку бюрократію. На один папірець треба три підтвердження, а все листування ведеться поштою. Тож у нас вже зібралась чимала тека з листами. Тут ніхто нікуди не поспішає, потрапити до лікаря вузького профілю дуже важко. А в неділю і на свята майже все зачинено, з нашого села навіть автобуси не ходять. До цього важко звикнути. Розповідаємо німцям, що у нас не так і вже жартуємо, що від такої реклами вони після війни в Україну жити переїдуть.

Рідним та друзям дзвонимо або переписуємось в соцмережах. Не вистачає відчуття дому.

Так, тут ти у безпеці, але ти чужий. І от цього відчуття — що ти вдома, що твої права захищені, що ти можеш за себе постояти, щось довести, вирішити питання самостійно — цього немає. Ти наче безпорадний і залежний від інших людей. 

Мені дуже подобається, як у них живуть пенсіонери. Це чи не найактивніші люди. Вони усюди: в кафе, перукарнях, парках. Не важливо, з ходунками чи у візку, вони ходять в театри, на концерти, подорожують. Бо рівень життя відповідний. У нас же пенсіонер — це вже дуже втомлена людина, яка змушена підробляти, багато у чому собі відмовляючи, бо ні на що не вистачає грошей. Те саме можна сказати про людей з інвалідністю.

Для діток з аутизмом, приміром, у них немає окремих шкіл чи класів. Вони разом з іншими дітьми ходять в школу, щоб адаптуватися і соціалізуватися.

Сортування сміття тут вже звична справа. Хотілося б також до цього прийти в Україні. 

А ще люди тут цінують свій час, для них головне — проводити вечори та вихідні з родиною. Вони готові менше працювати та отримувати неповну зарплату, але мати змогу бути більше з дітьми. 

Загалом тут простіше ставлення до оточуючих, люди зосереджені більше на собі. Тому, якщо в тебе зелене волосся, по всьому тілу пірсинг чи тату, ти двометровий дядько, що робить мейк та ходить у спідниці — багатьом байдуже, це твоє життя і роби з ним, що хочеш.

“Я оговталася лише тоді, коли пройшло 10 місяців знаходження в Італії”, - Марія

До війни в мене було розмірене життя типового журналіста. А коли твоя праця пов'язана зі ЗМІ, то це для тебе і хобі, і робота, і буденність, бо в тебе замало часу на щось інше.

Хоча, іноді мені вдавалося і картини по номерам розмальовувати, і вишивати бісером. Проте, якщо ти у свій вихідний день йдеш по вулиці та бачиш якусь пригоду, то мусиш відкласти відпочинок і зробити новину. А от якщо пройдеш повз, то ще довго тебе будуть мучити докори сумління.

Загалом, це було просте життя, у котрому іноді задавав собі питання, чи правильний вибір я зробив колись, чи тим займаюсь, і чи не залишити мені все і жити десь, де немає кожен день дорожньо-транспортних пригод, вбивств, політики, а зранку ти чуєш лише спів півня у сусідів. 

У ніч на 24 лютого я не могла довго заснути, була якась тривога, не вистачало повітря, щоб дихати. Не можу це пояснити, але було відчуття, що до ранку я вже не встану.

Можливо, після трьох годин ночі дуже міцно заснула — настільки міцно, що не чула взагалі нічого. Лише близько восьмої ранку мені подзвонила мати і сказала: “Я поїхала на роботу, а тут так дивно: всі кудись біжать, їдуть, зранку було чутно вибухи, а у новинах пишуть, що росія почала повномасштабний наступ на нас”.

Саме в цей час зовсім зникло відчуття тривоги, тому що до цього ти жив із почуттям, що щось погане має статися, але всі навколо запевняли — “все минеться”.

Тож після розмови з мамою, та спілкуванні у робочому чаті із колегами, я зібралася і відправилася у офіс працювати. Впродовж дня було постійно чути вибухи, геть маніакально стежила за новинами, дуже лячно було потрапити до окупації.

Я взагалі не думала нікуди їхати. Проте, моя мати дуже часто у розмові казала, що багато, хто їде із знайомих, а ми сидимо і чекаємо своєї можливої трагічної долі. Проте, це не вона вплинула на рішення.

На початку березня, на миколаївській трасі росіянами був розстріляний автобус, в якому їхали вихователі нашего дитячого будинку. Я висвітлювала цю страшну подію, і через деякий час наші військові відправили мені світлину, на котрій були трупи росіян (саме з того напрямку, де розстріляли вихователів), яких погризли собаки. Це фото я виклала, після чого мені із якихось закритих акаунтів почали надходити погрози. Одна з них була така: “Готуйся, скоро і ти отримаєш подарунок, ми все про тебе знаємо!”.. Вже через тиждень було влучення ракети у готель, де ми орендували приміщення під редакцію.

Я розумію, що це все був лише збіг обставин, але після того, щось у середині казало, що треба поїхати за певний проміжок часу. Хоча я і досі не розумію, чому я так вирішила. 

Що стосується вибору країни, то Італія була єдиним місцем, де мені друзі запропонували допомогу у розташуванні. Хоча мої знайомі вже на той момент були розкидані геть по всьому світу, усі були у таких умовах, що самі не знали, як будуть існувати. Мені було дуже важливо, аби мене прийняли із собакою. Якби мені відмовили у прийнятті з твариною, то моя поїздка не відбулась. 

Я ніяк себе не почувала, в перший час, перебуваючи в Італії. Ти вимушений ходити кожного дня і посміхатися. Звичайно, тобі усі співчувають і хочуть підтримати, але ніколи людина, яка знає про війну тільки з новин і книжок не зрозуміє, того, хто це реально відчув.

Перші місяці до нас кожного дня приходили волонтери і питали: “Як справи? Все добре?”. Я цього і зараз не можу зрозуміти. Навіщо ви це питаєте, як можуть бути справи у людини, котра за тисячі кілометрів від дому, у чужій країні, де геть інакший менталітет, інакші звички, чужа мова, відсутність друзів, родичів, відсутність грошей, відсутність навіть твого одягу і ліжка? І до цього всього ще треба додати, що твою країну і твоє місто щодня обстрілюють російські покидьки, а в новинах “великий політтехнолог”  тільки і каже: “Ще два-три тижні і ми переможемо!”.

Проте, це не розуміють не тільки італійці, але навіть наші українці, котрі давно перебувають в Італії. Проблема ще у тому, що ніхто не хоче розуміти різницю між біженцем та заробітчанином, а уж тим паче мігрантом.

Ми приїхали до іншої країни, тому що війна, тому що вирішили, що це можливість зберегти себе та своїх близьких. Геть не кожна людина може зберегти своє психічне здоров'я, граючи кожен день у “руську рулетку”. 

Ми не їхали сюди за грошима, не марили працювати у якоїсь старенької бабусі, аби заробляти 1000 евро на місяць. Дуже хочеться зробити таку невеличку ремарку саме щодо виплат. Бо багато хто вважає, що українці отримують гроші і ні в чому собі не відмовляють. Це стосується саме Італії, тут була лише одна виплата, яку розділили на три платежі — 900 евро. Особисто я навіть не отримала всю суму, тому що мої відбитки пальців у поліції попросту загубили, я втратила час на відновлення, а разом із тим на подачу заявки аби отримати цю виплату, котру надав сам Євросоюз. Є частина українців, котрі отримують 2,5 евро (100 гривень) на день на одну людину, це 75 євро (3000 грн) на місяць. За ці гроші жити неможливо. Це зробити один раз закупку продуктів харчування, не включаючи сюди засоби гігієни, одяг та інше. Тільки поповнення мобільного рахунку тут від 10 евро. Але по такій програмі йдуть не всі, бо йде два типу захисту.

Рятує тут “Карітас”, - це допомога від католицької церкви, багато іноземців їм користується. Раз на два тижні ти отримуєш деякі продукти харчування та якщо треба одяг із секонд-хенду. 

Що стосується адаптації... Я оговталася лише тоді, коли пройшло 10 місяців знаходження в Італії. Мене неначе по голові гупали чимось тяжким. Я зрозуміла, що усі ці місяці просто існувала. Ні, я не сиділа постійно на місці, не плакала кожного дня, але все що я робила, далося мені без тої жаги до життя, яка з мене вирувала до полномасштабного вторгнення.

Це працювало так: прокидаєшся зранку і вдягаєш маску з посмішкою, а всі навколо тобі вірять, і тільки коли ти не серед людей, ти її знімаєш. Це, як жити із біполярним розладом. Не можу сказати, що я вже повністю пройшла адаптацію, але почала потрохи дійсно жити, а не робити вигляд. Іноді навіть моє справжнє “я” прокидається, але поки це лише моментами.

Італійці дуже відкритий та усміхнений народ. Прийняли нас так, неначе ми тут і жили завжди. Італійці дуже балакучі та люблять пізнавати нове, але не куштувати.

Наприклад, я не можу зрозуміти, як можна їсти майже кожного дня макарони, а вони не розуміють смаку нашого борщу. Вони вважають за злочин пити капучіно після обіду, ламати спагетті та їсти піцу з ананасом. Колись я пожартувала, що дуже скучила за піцею з ананасом, а вони запропонували мене депортувати, це були лише жарти, проте для них це дійсно дуже є незрозумілим. А от дійсно звикнути довелося до їх повільності, це геть у всьому проявляється — від органів влади до магазинів. Ти можеш стояти в черзі і чекати поки касир із покупцем, що стоїть перед тобою, обговорить якусь Луїзу і Лучіано. І вони взагалі ніколи не поспішають: запізнення — це нормально, працювати у “півноги” — теж норма. А ще — їх свята: через тиждень вони щось відзначають, а неділя взагалі свято для кожного, навіть окреме побажання є: “Гарної неділі!”.

Насправді, в Італії є дуже багато крутого. Наприклад, сортування сміття, штрафи за порушення сортування, штраф якщо не прибрав за своєю твариною на вулиці, до речі, відсутність бродячих собак і котів (але це не по всій Італії, на жаль).

Постійна реконструкція старих будинків, своєчасний ремонт доріг, і не в зливу, сніг. Тут є єдиний стиль у будинків, немає, як у нас: балкон старий, балкон новий. І це дає свого шарму, хоча є і старі квартали, і сучасні.

Тут добре діє правило, що добре все, що в міру. Але усе це повинні застосовувати керівники наших комунальних підприємств, влада. Їм потрібно бути цікаво жити не серед безладу. Ти можеш багато запропонувати, писати, але не буде нічого, якщо можновладців це не цікавить.

Найбільше не вистачає життя, яке було до повномасштабної війни, але воно вже не буде звичним. Не вистачає свого ліжечка. Дуже хочеться спати як зірочка, розкидаючи руки і ноги. Наразі немає ніякої мрії, окрім нашої Перемоги, аби країна-”сусід” просто зникла із планети Земля, і більше не було жодної країни, населення яко,ї на власному досвіді дізнались, що таке війна.

“Спочатку в Італії всі багато нам допомагали, потім інтерес до України почав спадати”, - Дарія

Я працювала менеджеркою у сфері культури, ми з командою  - Платформа MyART, творили мистецькі проекти (фестивалі, оцифрування музейних робіт, дослідження культури міста), а також я адаптувалась до нової ролі матері. На момент початку повномасштабної війни моїй дитині було 6 місяців.

У день вторгнення, ми прокинулись о 5 ранку від того, що тряслись вікна у спальні. Чоловік, він військовий, одразу поїхав на роботу і ми не бачились з того дня вже понад рік.  Спочатку ми не думали виїзджати, ще вірили, що може швидше все закінчиться. Ми з’їхались разом з батьками, щоб було не так страшно. Але після дуже потужного обстрілу 7 березня почали шукати варіанти виїзду. У нас тоді попали снаряди у двір багатоповерхівки, нам вибило скло на балконі. Всі друзі навкруги виїзджали і ми вирішили, що треба дитину забирати подалі. Тим більш перед очами стояли кадри з Бородянки, Маріуполя, де просто вщент розтрощені будівлі.

Ми поїхали до Італії, у Палермо, бо я там проходила стажування майже рік у 2015. Тож мала там друзів, знала місто і трохи говорила італійською. Ми думали, що ненадовго приїхали, не брали жодних речей із собою. Друзі допомогали перший час, багато людей хотіли підтримати нас: принесли речі для дитини, візочок, іграшки. Потім ми потрапили до монастиря, там були лише жінки з дітьми, приємні монашки, що дуже переймались нами. Десь на початку літа ми зрозуміли, що ми тут надовго, Миколаїв тоді гатили щодня…

Спочатку всі багато допомагали, потім інтерес до України почав спадати. Дуже допомогли дівчата українки, що живуть там постійно, саме на їх плечі лягла вся турбота про нас біженців. Ми доволі різні з італійцями, але нам вдалось легко адаптуватись. Вони консервативні, дуже традиційні, відкриті і зовсім не знають що таке особисті кордони. Але це південь Італії, Сицилія, тож лише враження про цей регіон. Італія ж різна.

Найбільше, що нам сподобалось та дивувало, що рівно о 13:00 вся країна сідає обідати. Щоб там не було, а о першій не працює ніхто: все зачинено, і якщо пройтись під будинками, то чутно як ложки стукають.

Я дуже прив’язана до Миколаєва, просто хотілось пройтись по Космонавтів, зайти в АТБ чи прогулятись Дубками. Навіть мріяла про свій страшенний обшарпаний під’їзд. Я вже не перший раз за кордоном і на тривалі терміни (типу стажування чи навчання), тож сподіваюсь якось органічно потім застосувати ті практики, що бачила. Палермо, насправді, не найкращий приклад комфортного міста, але є цікаві урбаністичні рішення.

Я мрію, щоб місто місто відновилось та хотілось би змінити його атмосферу (ми вже рухаємось в цьому напрямку, але це може прискоритись набагато). Багато людей побувають закордоном, побачать якісь практики, що там звичайні (наприклад, роздільний збір сміття чи поводження із зеленню, деревами у містах) і підтримують їх реалізацію у Миколаєві.

Нещодавно я повернулась додому. Враження, що на моєму рідному Водопої нічого не змінилось: сонце гріє, трава зелена, бабусі продають бузок біля школи. Але потім бачу розтрощені магазини і розумію, що як раніше вже не буде. Ніколи.

Наприкінці квітня, голова ОВА Віталій Кім повідомив, що у Миколаєві проживає понад 400 тисяч людей, що становить фактично майже довоєнну кількість місцевого населення. 

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.