Дитинство під обстрілами: історія трьох родин з Миколаївщини, які виїхали за кордон через війну, - ФОТО

За інформацією уповноваженого Верховної Ради з прав людини від початку повномасштабного наступу росії з України виїхало понад 14,5 мільйона громадян, з них – щонайменше 11,7 мільйонів вирушили до країн Євросоюзу, переважна частина переселенців - це родини з дітьми.

Редакція 0512.ua поспілкувалася з трьома матерями, які розповіли, як та чому прийняли рішення виїхати за кордон; як відбувається адаптація їх дітей; та як себе родини відчувають нині далеко від дому. 

“Мій син хоче додому. Йому тут важко адаптуватися”, - Олена

Олена вже сім років працює на телебаченні у Миколаєві, два з яких - кореспондентом. Незадовго до вторгнення росії, паралельно із роботою та сімейним життям, вона закінчила магістратуру з журналістики у Чорноморському національному університеті імені Петра Могили. 

У день вторгнення, коханий Олени, настояв на тому, аби жінка разом із сином виїхали з Миколаєва, якого з першого дня війни атакували російські загарбники. Вона думала спочатку перечекати десь у селі, але згодом родина прийняла рішення виїхати у Польщу. 

Син Олени - Едуард, до жовтня минулого року, навчався у місцевій школі у Варшаві. Хлопчику не надто подобалось навчання. Йому важко було адаптуватись у новий для нього простір. 

- У Польщі, щоб вижити, треба крутитися. Сам вчитися лінується. Я не можу сидіти і контролювати дистанційку, яка то є, то немає. Доводилося ввечері паралельно наздоганяти українську програму. Основну увагу приділяли читанню, мові і математиці. На решту не було ні сил, ні часу, ні нервів. Було видано,  що для нього похід в школу - випробування, - говорить Олена.

Згодом Олена натрапила на інформацію в інтернеті, що один київський ліцей відкриває на один рік свій філіал в столиці Польщі.

- Декілька благодійних організацій об'єдналося: винайняли і переобладнали офіс, закупили парти, підручники, проектори, дошки. Теж, було багато сумнівів. Вже пройшло 4 місяці. Я жодного дня не пожалкувала, що перевела сина. У школі по 7 уроків, канікул, як таких, майже немає, бо програму наздоганяють, основну домашню роботу роблять в школі, але він просить залишати його після уроків через жагу до живого спілкування та прагнення ближче бути до своїх, - каже Олена.

За словами Олени, Едуард дуже сумує за рідним містом. 

- Він не обирав їхати сюди чи ні. Він розуміє чому ми приїхали, але не розуміє, чого так надовго. Якщо подорож,  то чому далі не їдемо; якщо переїхали сюди жити, то чому все відтерміновується на "коли будемо вдома". Мій син хоче додому. Йому тут важко адаптуватися. Він відверто сумує за домом, - резюмувала жінка.

Олена відмічає, що її син чудово розуміє польську, але йому цікавіше спілкуватись із однолітками з України, підтримуючи таким чином зв’язок з Батьківщиною. Крім того, миколаївчанка переконана, що не дивлячись на важкість адаптації, їх родина набуває певний європейський досвід, який зможе, можливо, застосувати й вдома. 

“Виїхати було досить складним рішенням, хоча й очевидним “, - Настя

У Миколаєві Анастасія працювала в одній з динамічно розвиваючих компаній. Вона мала власне житло та виховувала сина Івана. У вересні 2021 року син Насті пішов навчатись до 1 класу однієї із миколаївських шкіл. За словами Анастасії, їх життя з Іваном було чудове до дня вторгнення росії на територію України. 

- Я прокинулась близько 5 ранку, почувши вибухи. Ми живемо не так далеко від аєродрому. Я почала бігати по квартирі, намагаючись зібрати всі думки до купи. Розбудивши сина та сказавши, що почалася війна, я просто попросила його сидіти та не панікувати, тим часом сама почала збирати наші речі. Виїхати було досить складним рішенням, хоча й очевидним. Перш за все, я думала про безпеку дитини, - згадує Настя. 

Перші дні війни, Настя разом з сином та ще однією родиною, жили в одному із сіл неподалік Вознесенська. Коли на початку березня, російські війська почали наносити удари неподалік місця, де перебували родини з дітьми, то Анастасія зрозуміла, що потрібно виїздити за кордон. 

У Польщі працював вітчим Насті. Його роботодавці допомогли влаштуватись Насті разом з сином та надали все необхідне для життя. Настя говорить, що їй було незручно, хоча вона до сих пір безмежна вдячна цим людям. 

- З роботою у Польщі досить напряжно. З України в Польщу здебільшого приїхали саме жінки з дітьми. Тут, щоб влаштуватись, потрібно десь залишати дитину. Тому, як правило, у Польщі більшим попитом користується чоловіча праця. Я пробувала працювати, але це тяжка фізична праця. Ще паралельно працювала на компанію з Миколаєва, проте нещодавно працівників нашої компанії в Україні, скоротили через те, що частина нашого регіону в окупації, а фабрика знаходиться в Харкові, - зазначає Настя.

Настя розповіла, що Іван досить швидко адаптувався у Польщі. Він не зазнав жодних тисків зі сторони однолітків чи місцевих дітей. Хлопчик почав ходити у місцеву школу та паралельно навчався в українській дистанційно. 

Мати з сином прийняли рішення перебратись до Німеччини у серпні. Вже через тиждень після переїзду родини, Іван пішов навчатись до місцевої школи. 

- Його записали в український клас. Він змішаного типу: там навчаються учні 2-4 класів. Навчання велось українською мовою та частково німецькою. За півроку Ваню перевели у німецький клас, проте там багато дітей різних національностей, в його класі лише одна українка, яка йому трохи допомагає, - каже Настя.

Анастасія розповідає, що на новому місці її дитині адаптуватися допомагає спорт. 

- Він тут ходить на дзюдо. Він не розуміє тренера та своїх суперників, але летить на тренування та повертається звідти таким щасливим, - додає Настя.

Анастасія говорить, що їй самій допомогло адаптуватись те, що в містечку, де вони зараз із сином перебувають, живе багато українців. 

- Я маю змогу спілкуватись українською. Тут проходять різноманітні заходи, ми стараємось якось допомагати таким чином й ЗСУ. Ваня має невелику скарбничку, і коли ми щось відправляємо в Україну, то дістає звідти монети та говорить, що їх передали для наших військових, - відмічає Настя.

Анастасія також зазначає, що не бачить перпективи повернутись додому до кінця війни, через те, що всі її знайомі також виїхали, і вона поки що не має роботи вдома. 

- Ваня постійно мене питає коли ми повернемось додому. Він хоче жити в Україні, він сумує за домом. Нещодавно ми зустріли наших знайомих, які також виїхали з Миколаєва, і видно було, що дітям, як і нам дорослим, не вистачає звичного життя, хоч тут ми маємо певну стабільність, - резюмувала Анастасія.

“До війни мріяли про щось матеріальне, а зараз просто набутись разом”, - Катерина

До війни, Катерина мала власну справу, працювала фактично без вихідних, тому що отримувала задоволення від своєї роботи. Жінка зазначає, що коли почалася війна, то вона не збиралася виїздити з рідного Первомайська.

Проте, з часом, чоловік Катерини настояв, щоб дружина разом з двома доньками все ж таки виїхала за кордон через міркування безпеки. 

- Ми були в дорозі три доби. У Польщі на короткий час зупинились у таборі для біженців. Звідти ми вже поїхали до Німеччини. Нам пощастило, за допомогою знайомих та волонтерів, нам вдалось влаштуватися на одному місці. Тут ми маємо окреме житло, - розповіла Катерина.

Жінка зазначає, що перший місяць постійно займалась оформленням документів. 

- Мені не довелось все до дрібниць пояснювати донькам. Вони переховувались в підвалі, вони чули сирени. Вони розуміли, що у нас відбувається війна. Коли ми тривалий час перебували у дорозі, то вони жодного разу ні на що не поскаржились, - пригадує жінка.

Катерина каже, що у Німеччині до українців ставляться добре. Також жінка говорить, що для дітей також передбачено певні пільги. 

- Наприклад, медицина. Тут можна отримати страховку для лікування дитини. Зазвичай, за ліки ми платили десь 20% від повної вартості, деякі препарати, при  рецепті від лікаря, видаються і безкоштовно. Наприклад так ми отримали ліки для моєї старшої - Єви, тому що вона страждає бронхіальною астмою, - розповідає Катерина.

Щоб влаштувати молодшу доньку у дитсадочок, родина чекала у черзі 5 місяців, деяким потрібно чекати й кілька років. Старша донька, Єва - займається з українськими вчителями дистанційно та ходить на місцеві секції. За словами Катерини, у Німеччині дітям дають широкий спектр свобод та прав. 

- Тут відсутній дрес код у школах. Діти можуть одягатися як їм подобається. По харчуванню шведський стіл: хочеш їж, хочеш - ні. На свята, як у нас, наприклад, тут не прийнято одягатися яскравіше, аби ніхто не виділявся й кожен відчував себе рівним. А ще не дай Боже, образити дитину чи застосувати фізичну силу у громадському місті, відразу викликають поліцію, - сказала жінка.

Катерина зазначає, що разом з доньками сумують за домом та каже, що до війни вона мріяла про щось матеріальне, а нині найбільше бажає проводити у родинному колі більше часу та дочекатись Перемоги.

Фото - архів героїв

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів