“Лінь - це не риса характеру”: лікарка з Миколаївщини про депресію, війну й потребу в психологах, - ФОТО

Що змінюється у медицині Миколаївщини після повномасштабної війни. Відверта розмова з головною лікаркою. 

У Баштанці на Миколаївщині працює лікарка, яка знає своїх пацієнтів буквально з народження. Головна лікарка Центру первинної медико-санітарної допомоги Оксана Шпарук - не просто педіатр, а й активна учасниця впровадження нових підходів у медицину та соціальну підтримку. В інтерв’ю 0512 вона розповіла, як змінилася структура дитячої інвалідності й чому сьогодні особливо гостро відчувається потреба в психологічній допомозі.

“Повернулася в Баштанку після інституту - і залишилася”

Оксана Шпарук народилася і виросла у Баштанці. Вона не просто повернулась до рідного міста після навчання, а й пройшла тут шлях від лікаря до керівниці медичного закладу.

Я народилася і виросла в Баштанці. Повернулася сюди після закінчення медичного інституту. За фахом я лікар-педіатр. Свою діяльність я почала в єдиному тоді медзакладі в місті. Потім працювала завідуючою дитячим відділенням, неонатологом. У 2013 році я була районним педіатром, а коли відбулась реформа, стала директором Центру первинної медико-санітарної допомоги, - розповідає Оксана Шпарук. 

“Збільшується кількість дітей з мовленнєвими, психологічними, інтелектуальними дефіцитами”

За три десятиліття практики лікарка помітила глибинні зміни в діагнозах серед дітей. На перший план виходять порушення розвитку та поведінки.

За її словами, структура дитячої інвалідності суттєво змінилась. На перше місце виходять розлади психіки, поведінки, нервової системи. 

Ми часто бачимо, наприклад, серед дітей, як я говорю, розлади аутистичного спектру різного ступеню важкості. Це всесвітня тенденція. Дуже багато дітей із розладами аутистичного спектру. Я вважаю, що це не хвороба, а стан, який супроводжує розвиток людської цивілізації, - пояснює лікарка. 

“Батьки мають знати, що з дитиною не так - і не боятись про це говорити”

Сьогодні важливо вчасно виявити проблеми у розвитку дитини - ще до трьох років. Саме для цього у громаді впроваджують програми раннього втручання. Мова йде про "Домашні візит" та "Раннє втручання".

Зараз наш заклад починає працювати з ЮНІСЕФ у двох проектах. Один - “Домашні візити” - це нова методика спілкування з батьками. Це коли батьки і діти не виконують твої директиви, а розуміють, що відбувається, коли здійснюється супровід, коли разом планується  і приймаються рішення. Це коли батьки готуються до народження і розуміють, що їх буде очікувати. Ще одна програма - “Раннє втручання”. Це програма, коли на ранньому етапі, від 0 до 3 років, виділяються діти з потребами. Усі ми знаємо про нейропластичність та про “золотий вік” до трьох років, - зазначає Оксана Шпарук. 

“Зараз на першому плані - психологічна допомога”

Після початку повномасштабної війни медики помічають зростання емоційного навантаження в усіх групах населення. Особливо болючі - втрати, військова служба родичів, обстріли.

У нашому сусідньому закладі є людина, яка займається ветеранами. Але нам бракує якісної, постійної психологічної допомоги. Це потрібно всім: родинам загиблих, військових, тим, хто зазнав обстрілів. Люди часто не говорять, що в них депресія. Вони кажуть: “Я не сплю”, “Я нічого не хочу”, “Мене нічого не радує”, - говорить Шпарук. 

“Лінь - це перший сигнал”

Не кожна тривожна зміна в поведінці - просто примха. Часто за цим стоїть прихований емоційний стан, який потребує втручання.

До мене звернулась мама дівчини, яка навчалася в медичному. Вона перестала ходити на пари, просто лежала. Мама казала: “Вона стала ледачою”. Перший курс дитина ходить в інститут, все було чудово. На другому курсі батькам зателефонували і сказали, що дитину відраховують. Я зустрілась з дівчинкою, поговорила і потім пояснила батькам, що це перша ознака депресії. Вона просто виснажена. Лінь - це перша ознака депресивного розладу.

“Не завжди знаю, що сказати. Але я поруч”

У роботі з родинами загиблих або полонених часто важливо просто бути поряд. Просте людське співчуття може стати опорою.

Інколи до мене приходять діти й мами, у яких загинув хтось із близьких на війні. Іноді найкраще, що я можу сказати: “Я поруч. Давайте просто нафарбуємо нігті або ще щось зробимо”. Це здається дрібницею, але іноді прості речі працюють краще за все.

“Нам потрібні психологи. Не разово, а на постійній основі”

Повертатися з фронту або з ворожого полону важко не лише фізично. Люди приносять із собою досвід жорстких рішень і не завжди можуть адаптуватися вдома.

Є випадки, коли чоловік повертається з фронту — і дружина каже: “Я розумію, що йому треба допомога, але я не витримую”. Таких ситуацій багато. Люди приносять додому те, що допомагало їм вижити на війні. І тоді потрібна допомога фахівця.

Тож усі працівники закладу пройшли навчання щодо надання первинної психологічної допомоги дорослим і дітям. Оксана Шпарук зазначає, що заклад постійно працює і розвивається у цьому напрямку, адже в умовах війни, постійних втрат - ментальне здоров'я особливо актуальне й важливе.