"Зараз важливо лише одне – пхати до Перемоги": історія миколаївської волонтерки, яка допомагає ЗСУ та з евакуацією цивільних з Херсону, - ФОТО

Жителька Миколаєва - Тетяна Колісніченко, до війни працювала тренером. У день вторгення росії, жінка відправила дітей подалі від зони бойових дій, а сама прийняла рішення залишитись у місті та розпочала волонтерську діяльність. 

Миколаївська волонтерка розповіла сайту 0512.ua, як для неї особисто почалася війна, допомогу ЗСУ та роботу у загоні швидкого реагування "Червоний хрест".

"Ми розуміли, що цей процес невідворотній, але не знали який буде масштаб війни"

Я працювала 10 років журналістом, і в один момент повністю змінила свою діяльність. До війни я тренувала атлетів у спортзалі. Здебільшого у нашому клубі кросфітом займалися військові. Тоді ми з хлопцями обговорювали потенційну загрозу зі сторони росії, розуміли, що цей процес невідворотній, але не знали який буде масштаб вторгнення.

Зранку, 24 лютого, я жила тоді неподалік Кульбакінського аеродрому, тому звуки вибухів були чутно досить чітко. За кілька тижнів до війни я та діти перебирали речі: що варто було взяти з собою, що можна залишити. Я готувала їх до того, що вони мають виїхати і, скоріш за все, що це надовго. Чоловік вивіз дітей, я вирішила залишитись у Миколаєві, аби доглядати за бабусями та тваринами, які залишились.

Звісно, що було страшно. Зі старих фільмів про Другу світову, я уявляла собі війну так, що будуть їхати по місту танки. Кілька разів окупанти підступали до Миколаєва досить близько.

У мене було два варіанти дій. Перший – це зібрати речі та виїхати з міста, але не так далеко, аби мати змогу допомагати. Другий – залишитись на свій страх та ризик у місті, спробувати увійти у партизанський рух. В реальності, я усвідомила, що не маючи бойового досвіду та будучи волонтером, я все ж таки можу принести більше користі.

Найскладнішим моментом за час війни у Миколаєві була тиша між обстрілами. Але ще складніше було коли втрачаєш друзів...

"Під час чергувань я намагаюсь відключати свої емоції" - про волонтерство у "Червоному хресті"

За діяльністю загону швидкого реагування "Червоного хреста" я почала спостерігати з березня, а влітку вже приєдналася до команди. Мене надихало те, що це звичайні люди, які не мають медичної освіти – допомагали ліквідовувати наслідки обстрілів та рятували життя пораненим.

У нас дуже  гармонійна команда, ми ладнаємо, працюємо злагоджено та чітко.  Якщо порівнювати роботу у Миколаєві та Херсоні, то різниця є. У Миколаєві, наприклад, якщо вдарило десь вдарило, то ми могли якось розрахувати час між прильотами та інше. Херсон обстрілюють хаотично та постійно, тому швидко відпрацюємо там. Веземо волонтерку, а назад забираємо когось.

Ми розуміємо, що потрібні там.

Нещодавно була така ситуація: одна жінка, яка мала бажання виїхати, не могла евакуюватись з дитиною. Її батько був прикутий до ліжка, а мама - маломобільна. Це 9-й поверх, ліфт не працює, а поряд вже неодноразово були прильоти. Ми вивезли всю родину до Миколаєва.  Ми розуміємо, навіщо ми це робимо і для чого.

Під час чергувань я намагаюсь відключати свої емоції. Складно буває, коли стикаюсь з дітьми, тому що у мене самої двоє дітей. Але швидко переключаюсь, дивлюсь на пораненого з анатомічної сторони.

Після війни я хочу продовжити бути волонтером у "Червоному хресті", тому що ДТП та різні нещасні випадки, на жаль, нікуди не дінуться.

Хотілось би, щоб після Перемоги цей рух розширився. Щоб у кожному місті були загони швидкого реагування. У Європі, США та Канаді, наприклад, це нормальна практика. Війна показала те, що люди в країні можуть самоорганізовуватись та робити просто нереальні речі. Якщо людина бажає стати волонтером – вона знайде час та можливість, щоб навчитись цій справі.

Дуже корисно було б у цьому плані організуватись якийсь всеукраїнський з’їзд, де ми могли би ділитись досвідом один з одним. І важливо розуміти, що це командна робота. Тут люди мають працювати як єдиний організм.

"На другий день війни я вже була серед тих, хто робив коктейлі "молотова" у ДОФі"

На другий день війни, я вже була серед тих, хто робив коктейлі "молотова" у ДОФі. Тоді у Миколаєві люди досить швидко об’єдналися у багато маленьких волонтерських груп.

До нас почали поступати запити від військових: від шкарпеток до плитоносок та іншого. Якось навіть нас просили допомогти придбати акумулятор на танк.

Спочатку я була в одній групі - "Rebel Volunteers" та кілька місяців тому ми з Любомиром Бородою відокремились.

Нині наша команда нараховує чотири людини і кличемо себе “Миколаїв Military Support". Здебільшого ми отримуємо донати через продаж мерчу: робимо футболки, кепки, худі, шапки і навіть солону воду у пляшках.

Зараз ми вже знаємо де і що краще придбати, у нас є підтримка з-за кордону. Але все це формувалось через власний досвід, багато чого доводилось вивчати та перебирати.

До деокупації Херсону ми допомагали переважно бригадам, які знаходились на миколаївському напрямку. Потім їх перекинули на схід, там зараз досить гаряче, але про південь ми також не забуваємо. Зараз дуже потрібні хлопцям аптечки, генератори, дрони, теплий одяг.

Ми вже кілька разів їздили на схід. І не просто привозили потрібне нашим воїнам, але й спілкувалися з ними. Їм так не вистачає простого спілкування. А для нас це можливість показати, як сильно тил їх підтримує та, як ми віримо у них.

"Мені здається, що зараз взаємопідтримка у місті вже є нормою"

Миколаїв стал дійсно містом-Героєм. Таким залізним та міцним. Коли були обстріли, то трагедія та біль єднали людей навколо один одного. Всі намагалися один одному якось допомогти.

Я дуже сподіваюсь, що люди, які пережили гарячу фазу атак зі сторони росії у Миколаєві – залишаться таким фундаментом міста. Зараз взаємопідтримка у місті здається мені вже є нормою. Маю також надію що так буде і після Перемоги. А ще хотілось би, щоб більше людей переходило на українську.

Війна вплинула на кожного із нас. Мені здається, що я стала більш витривалішою та впертішою, у мене з’явився такий міцний внутрішній стержень. Я стала прямолінійною, стала казати прямо про те, що думаю. Я стараюсь більше посміхатись, тому що інколи люди думають, що я така сувора. Мені хочеться відповідати місту, де я живу.

До війни мріялось щось про матеріальне, хотілось щось придбати.

Зараз я реально розумію, що воно мені  все непотрібно. Я навчилась фільтрувати важливе й не важливе.

Наразі я ніяких поки що глобальних планів не будую. І свята якось не так сприймаються. Зараз важливо лише одне – пхати до Перемоги, і це не просто мрія, це план, який ми всі маємо реалізувати. 

"Зараз важливо лише одне – пхати до Перемоги": історія миколаївської волонтерки, яка допомагає ЗСУ та з евакуацію цивільних з Херсону, - ФОТО

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів