"Я далеко не відходжу від дому. Мені весь час здається, що він повернеться": історія жінки морпіха, який у полоні, - ФОТО

Жителька Первомайська - Маргарита дружина бійця 36-та окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Олег Швець з першого дня вторгнення росії в Україну добровільно приєднався до лав ЗСУ. Вже більше півроку чоловік перебуває у полоні в росії.

Жінка розповіла редакції 0512.ua, як війна змінила життя їх родини та, як намагається повернути чоловіка додому всіма можливими способами.

“Сперечатись з чоловіком було марно” - про початок війни

Разом ми з 2016 року. У нас двоє прекрасних дітей: 10-річна Дарина та 3-річний Ярослав. Ми жили до війни, як звичайна родина. До війни чоловік вже мав військовий досвід, морська піхота була для нього мрією. Він служив у 36й ОБМП з 2015 року. У 2020 році він залишив службу.

У цивільному житті Олег працював на Первомайському молочноконсервному заводі, але у той же час чоловік мріяв про повернення до кар’єри військового.

Зранку, 24 лютого, чоловік збирався на роботу. Ми включили телевізор, дивились новини. Так дізналися про повномасштабне вторгнення росїі на нашу територію. Звісно, що перша думка, яка виникла у чоловіка - одразу збирати речі та бігти у військкомат. Сперечатися з Олегом було марно.

25 лютого чоловік поїхав до Миколаєва, а звідти на Маріуполь. З 26 лютого він вже тримав оборону міста у складі 501-й окремого батальйону морської піхоти. Олег настояв на тому, щоб я виїхала в село до батьків. Певний час я там була, але потім ми з дітьми повернулися до Первомайську. Мені було легше все переносити в звичній для нашої родині атмосфері.

Ввечері, 27 лютого, Олег мені подзвонив, розмова була короткою. Він повідомив, що російська армія взяла Маріуполь в кільце.  1 та 2 березня чоловік ще виходив на зв’язок. Привітав сина з днем народження. Він сказав також, що більше дзвонити не зможе.

Я терпіла 10 днів. Потім намагалася через побратимів чоловіка дізнатись про нього бодай щось.  Я штурмувала військомат, там мені сказали мовляв все нормально, вони на позиціях.  Дивилася новини, навіть окупантів. В частині казали, що такого в особовому складі немає.  Потім, сестра одного із офіцерів мені відписала в соцмережі, що з ними все нормально, але зв’язок відсутній. Це було 29 березня. 4 квітня він потрапив у полон…Але про це я дізналася потім.

“Майже три місяці без жодної звістки” 

У березні та квітні окупанти штурмували активно Маріуполь. Гатили по ньому всім чим тільки можна. Це були жорсткі бої. Справжнє пекло. Я дзвонила на всі гарячі лінії. Залишала заявки всюди. Писала по соцмережам. Мені відповідали сухо та коротко, що якщо щось стане відомо, то мені передзвонять. 

Про те, що він перебуває у полоні в окупантів я дізналася в червні з рашистських пабліків. Окупанти викладали відео та фото з нашими хлопцями, і я впізнала свого Олега. Я хотіла написати окупанам напряму, але вагалась. рідні та друзі відговорювали від цієї ідеї, але чоловік вже був в їх руках, і гірше я би йому не зробила. Один сепаратист мені відписав, де саме і в якому стані знаходиться мій чоловік. Олег утримується у в’язниці в Таганрозі. Окупанти дають  вибір, якщо рідні приймають сторону ворогів та переїздять на територію росії, то їхніх чоловіків відпускають. Одна із дружин морпіхів так і зробила: забрала дітей, переїхала в москву, рашисти віддали їй чоловіка. Я так ніколи не вчинила, Олег би мені такого не пробачив би.

“росіяни відверто знущаються над хлопцями у полоні”

Після 22 вересня, коли відбувся найбільший обмін військовополоненими, я знайшла контакти одного морпіха, який повернувся додому. Він знає мого чоловіка та відмітив, щоб я готувалася морально. Він розповів, що рашисти жорстоко відносяться до наших бійців: ламають ребра, вибивають зуби. Б’ють ледь не щодня - дубинками або прутами. Також росіяни застосовують електрошокери. Казав, що харчування відверто погане, зазвичай дається якась чашка з кислою капустою, якщо пощастить, то може бути й шмат картоплі. Або пару ложок каші. Багато міцних чоловіків схудли, просто втратили ледь не половину ваги… Олег досить міцний, його вага сягала до війни 120 кілограмів. У якому він зараз стані мені й важко уявити. росіяни відверто знущаються над хлопцями у полоні.

Я познайомилась із багатьма жінками: сестрами та матерями морпіхів, які також перебувають у полоні рашистів. Почалися засідання Координаційних штабів з питань військовополонених та зустрічі з адвокатами. Наша група складає 77 рідних військовополонених. Комунікація із командуванням бригади у нас майже відсутня. У штабі говорять, що не зрозуміло як і при яких обставинах хлопці опинилися в полоні…

У мене це трохи в голові трохи не укладається. Бійці перебували у кільці, без запасів їжі, води, боєприпасів та ліків, вели бої та втрачали побратимів щодня… На їхніх очах гинули їх побратими. І багато військових загинули у боях за Маріуполь. Виплат як такових від держави немає. Були одноразові, й то не всім. Хлопцям закидають ”добровільну здачу в полон”.   

У батальйоні мого чоловіка служило 267 людей. На жодному відео та фото немає його, де він виходив, коли морпіхи проривалися та здавалися в полон. Хлопець, який повернувся з полону розповів, що в квітні бригада виходила частинами: одні йшли на прорив та потрапили в полон, інші встигли перебігти на “Азовсталь”. Всі обставини до кінця невідомі. Що там відбувалося насправді, можуть розповісти лише самі хлопці. Але факт один - на Олега справу не заводили. Із 267 бійців - трьом закидають типу “зраду”. Я не хочу виправдання, у мене лише одне бажання - повернути його додому. Командування полку ”Азов” піддало критиці ті події та наших хлопців, закидаючи їм щось про ”боягузтво”.

“Мені весь час здається, що він повернеться, а мене не буде вдома”

Донька знає, про те, що тато в полоні. Переживає за нього, сумує та плаче. Я теж плачу. Ми підтримуємо одна одну. Їй всього 10 років, а вона все усвідомлює. Сину я не розповідаю, що тато в полоні. Він зовсім маленький, не хочу травмувати його психіку, прийде час і я йому все розповім.

Якось я гортала стрічку у Фейсбуці новин та натрапила на новину про те, що одна дівчина з Івано-Франківська відрізала волосся, продала та віддала гроші на ЗСУ. Дарина це побачила та захотіла реалізувати таку ідею. Я підтримала бажання доньки. За тиждень я знайшла перукарню, де все зробили. 5000 гривень за півметра, гроші віддали волонтеру, який збирає на купівлю машини для бригади, де служить наш тато. Дарина не шкодувала зовсім про свій вчинок.

Я далеко не відходжу від дому. Мені весь час здається, що він повернеться, а мене не буде вдома. Не знаю в якому стані повернеться чоловік, але точно пройду з ним весь шлях реабілітації. Буду з ним поруч. Війна навчила цінувати життя. Війна забрала у мене душу - мого Олега. Я знаю, що у полоні перебуває не тільки мій чоловік, але, на жаль, обмін всіх на всіх не працює. Але молюсь та вірю, що всі повернуться. Коли Олег повернеться, перше, що йому скажу, що кохаю його понад усе.

Фото - архів героїні

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів