Від батькової «Волги» до 20 років у таксі: історія миколаївця, який закоханий у дороги

Історія миколаївського таксиста, який бачив місто у мирі та під обстрілами.

За понад 20 років роботи таксистом 53-річний миколаївець Ігор перевіз тисячі пасажирів. За цей час він чув сотні історій - кумедних, сумних, а іноді й страшних. Бачив, як змінювався Миколаїв, як місто переживало перші місяці повномасштабного вторгнення та як війна змінювала самих людей. Ігор каже, що дорога для нього - не лише спосіб заробітку, а й можливість відпочити від тривожних новин та повсякденних турбот. До Дня автомобіліста і дорожника редакція 0512 поспілкувалася з миколаївським таксистом, який присвятив цій професії понад два десятиліття. 

Від батькової «Волги» до першого власного автомобіля

Любов до автомобілів у Ігоря з'явилася ще в дитинстві. Він народився та виріс у Миколаєві, а одним із найяскравіших спогадів тих років залишилися поїздки з батьком на його «Волзі».

Хлопчик із задоволенням супроводжував батька у справах, цікавився тим, як влаштований автомобіль, й за можливості намагався допомагати з ремонтом. Згодом це захоплення переросло у справжню любов до водіння. Одразу після закінчення школи Ігор отримав водійське посвідчення, а бабуся подарувала йому перший автомобіль «Жигулі».

Я з дитинства любив автомобілі. У батька була "Волга", і мені завжди подобалося їздити з ним у справах, допомагати ремонтувати машину. Тому після школи я одразу отримав права. Тоді я навіть не думав, що колись працюватиму таксистом.

За освітою Ігор електрик. Після навчання він працював за спеціальністю на заводі. Автомобіль залишався захопленням, але згодом життєві обставини змусили замислитися про додатковий заробіток.

Коли народився син, я зрозумів, що потрібно додатково заробляти. У мене тоді вже був Ford, тож почав потроху виїжджати, підвозити людей. Так усе й закрутилося. Зрештою я залишився у цій сфері.

Тимчасовий підробіток поступово перетворився на основну професію, якій він присвятив понад 20 років життя.

Перше замовлення

Попри тисячі поїздок за кермом таксі, своє перше замовлення Ігор пам'ятає досі. Каже, що тоді зовсім не був таким товариським, як сьогодні.

На початку роботи йому було незручно розмовляти з незнайомими людьми. Та перші пасажири самі знайшли його біля ринку.

Це були чоловік і жінка, які приїхали до Миколаєва з одного із сіл. Вони закупилися на ринку, мали багато сумок і поспішали на залізничний вокзал.

Як не дивно, але я добре пам'ятаю свій перший виїзд. Стояв біля ринку, і до мене самі підійшли чоловік із жінкою. Вони були із сумками, щось накупували й попросили відвезти їх на вокзал.

Надворі стояла літня спека. Кондиціонера в автомобілі не було, а пасажири хвилювалися, що можуть запізнитися на потяг. Утім, найбільше Ігорю запам'яталася навіть не сама поїздка, а поведінка чоловіка, який дорогою без упину ставив йому запитання.

Чоловік усю дорогу про щось мене розпитував: то про місто, то про політику. Вийшло все навпаки - не я розмовляв із пасажирами, а вони зі мною. Я довіз їх швидко, бо вони запізнювалися. Вони подякували та навіть заплатили більше, ніж потрібно. Тож перший досвід виявився хорошим.

Після тієї поїздки були сотні інших, а сором'язливість поступово зникла. Сьогодні розмови з пасажирами стали звичною частиною його робочого дня.

Як за 20 років змінився Миколаїв

За два десятиліття роботи Ігор проїхав миколаївськими вулицями незліченну кількість кілометрів. Він добре знає міські райони, дороги та маршрути, а також пам'ятає, яким був Миколаїв багато років тому.

Проте на запитання про те, що найбільше змінилося за цей час, чоловік насамперед згадує стан доріг. І тут, за його словами, особливих позитивних змін він не помічає.

Дороги тут завжди були погані. Про це можуть розповісти всі мої машини, які доводилося постійно ганяти на СТО.

Та якщо дороги, на його думку, залишаються давньою проблемою міста, то зміни в поведінці людей він відчуває значно сильніше. За роки роботи чоловік зустрічав абсолютно різних пасажирів. Однак після початку повномасштабного вторгнення, каже, спілкування з людьми стало іншим.

Люди стали жорсткішими. Буває, що людина кілька місяців побула за кордоном, побачила там інший сервіс і вже тут починає вимагати того самого. Інколи навіть не розуміючи, як усе це має працювати в наших умовах.

Ігор не приховує, що за роки роботи навчився спокійніше реагувати на різні характери та ситуації. Адже кожна поїздка - це нова людина зі своїми проблемами, настроєм та очікуваннями.

Робота таксиста - це далеко не завжди спокійні поїздки містом. За понад 20 років Ігор потрапляв у різні ситуації, зокрема й небезпечні.

І кумедних, і страшних історій за цей час було безліч. І гроші не віддавали, і погрожували, і чоловіки ревнували, і машину били. Було все.

Проте найбільше йому запам'ятовуються не конфлікти, а людські історії, особливо ті, які доводиться чути від людей, що пережили війну.

Найзворушливіші історії я чую від переселенців. Вони пережили страшне. І я не завжди можу підібрати слова, щоб висловити їм співчуття. А військові, які побачили й відчули на собі увесь той жах, здебільшого про це не розмовляють.

За його словами, за роки роботи таксист мимоволі стає не лише водієм, а й слухачем. Іноді пасажири просто хочуть поговорити з людиною, яку, можливо, більше ніколи не зустрінуть.

Буваю і психологом. Зараз майже всі розмови пов'язані з війною. А яким було життя до 2022 року, мені здається, я вже й не пам'ятаю.

Робота та життя під час обстрілів

Повномасштабне вторгнення стало випробуванням і для самого Ігоря. У перші місяці великої війни, коли Миколаїв перебував під постійними російськими обстрілами, чоловік залишився у рідному місті. Родину він вивіз у безпечніше місце в межах України, однак сам вирішив не їхати.

У нас будинок, кішки, собаки - їх не залишиш. Та й у перші дні ми всі збиралися, допомагали одне одному, готувалися разом обороняти місто чим могли.

Серед найважчих спогадів того часу - зруйновані російськими обстрілами будинки та переживання людей, які не знали, що сталося з їхніми близькими. Одну з таких поїздок чоловік пам'ятає особливо добре.

Найбільше пам'ятаються руйнування будинків. Одного разу я віз жінку до будинку, який постраждав у 2022 році. Вона майже нічого не говорила, тільки постійно підганяла мене. Дуже переживала за своїх рідних.

Для Ігоря такі моменти стали частиною особистої пам'яті про війну. Адже за кермом він бачив не лише зруйновані вулиці, а й людей, чиє життя змінювалося за лічені хвилини.

За понад два десятиліття роботи Ігор навчився приймати професію такою, якою вона є, - з усіма труднощами, непередбачуваними ситуаціями та щоденними витратами. Сьогодні, зізнається чоловік, працювати стало значно дорожче. Зростають ціни на пальне, запчастини та обслуговування автомобіля. Через це заробіток таксиста вже не здається таким привабливим. Попри фінансові труднощі, змінювати професію він не планує.

Я люблю дороги. Звісно, хороші дороги, яких у нас мало. Мені подобається сама поїздка. Я відпочиваю, коли їду. Це допомагає розвантажитися від постійних новин, від усього, що зараз відбувається.

Історія Ігоря нагадує, що за кермом кожного автомобіля - людина зі своїм життям, переживаннями та мріями. А за звичайною поїздкою містом іноді ховається значно більше, ніж просто дорога з однієї адреси до іншої.