"Я тоді навчилася їсти все, що не отруйне": історія про пережитий Голодомор

“Мама казала: не було чого їсти, але було страшно навіть плакати” - розповідає Марина - донька Стефанії, яка пережила Голодомор на Миколаївщині.

До Дня пам’яті жертв Голодоморів редакція 0512 поговорила з Мариною - дочкою Стефи, яка пережила Голодомор 1932–1933 років у Миколаївській області. На жаль, Стефи не стало 14 років тому, але її донька досі пам’ятає кожне слово з тих розповідей, які мама наважувалася згадувати лише в старості.

Дитинство в голоді і страх на все життя

У сім’ї Стефи тоді було дев’ятеро дітей, проте вижили лише п’ятеро. Тоді жінці було лише 5 рочків, але смерті навколо і в рідному домі закарбувалися у її пам'яті назавжди. 

Мама казала: “Дітей не стало не тому, що ми були слабкі. А тому, що держава нас убивала”. 

Як розповіла Марина, говорити про пережите її мама змогла лише за кілька років до смерті. 

Тоді тема Голодомора активно розвивалася. Про цю страшну трагедію говорили постійно по телебаченню, писали в газетах. Одного вечора мама заплакала і сказала: “Я досі відчуваю той голод і страх смерті рідних”.

Марина пояснила, що мама боялася говорити про трагедію пережитого, адже “це ж був той страх, який у людей вшили ще в 30-х і який вони несли все життя”.

Страх. Навіть коли говорила про голод, про їжу, про холод - у всьому був страх. Мама казала, що голод - це біль, який не можна описати. “Ти не просто хочеш їсти, - казала, - ти не можеш думати ні про що інше. Наче всередині порожнеча, яка їсть тебе”.

Виживання під час голоду

Чи розповідала Стефа, як вони виживали?

Так. Вона згадувала кожну дрібницю. Казала, що варили траву, лободу, шкуринки картоплі, які вдавалося знайти. Пам’ятаю, як вона сказала страшну фразу: "Я тоді навчилася їсти все, що не отруйне". Їм не давали виносити зерно з колгоспу, забирали навіть те, що було в печі. Мама казала: "Ми ставали між мамою і тими, хто приходив. Діти стали щитом. Вони переглядали нас, як худобу".

Що вона казала про ті роки найбільш болюче?

Те, що діти помирали тихо. Вона пам’ятала одне: "Не було сил навіть плакати. Хто вмер — того виносили. Все якось тихо, мовчки. Ми тільки худі стояли біля печі і думали, як дотягти до завтра". Мама часто згадувала сестричку, яка померла в шість років. Казала: "Вона просто заснула, а зранку вже не встала". І що найстрашніше — ніхто не кричав. Ніхто не мав сили кричати. Це та тиша, яка переслідувала її все життя.

“Росія - то біда”

Чи мамина історія вплинула на ваш погляд на сьогоднішню війну?

Дуже. Мама завжди казала: "Росія - то біда". Коли почалося повномасштабне вторгнення, я згадала її слова. Вона говорила: "Якщо вони повернуться — знов буде горе. Вони не зупиняються". Я тепер розумію, що вона мала на увазі той самий механізм знищення - тільки інші методи.

Яке головне послання вашої мами ви хотіли б передати іншим?

Пам’ятати. Не мовчати. Мама казала: "Як забудуть — то знов повторять". Ці її слова я повторюю своїм дітям і онукам. І ще одне:  цінувати хліб і життя. Бо вона пам’ятала час, коли цього не було.

Нагадаємо, 22 листопада у Миколаєві відбувся скорботний захід на честь жертв Голодомору 1932–1933 років. Представники влади, військові, духовенство та громада міста вшанували пам’ять мільйонів українців, знищених штучним голодом.