"Я тут по-справжньому живу": історія миколаївського морпіха,- ФОТО

Молодший сержант Олександр «Сон» у цивільному житті мав не копітку роботу та бронь від мобілізації. Проте морпіх вийшов із зони комфорту і добровільно став у стрій. Зараз сапер обіймає посаду командира відділення інженерно-саперного взводу.

Історію морпіха розповіли у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, 

- У цивільному житті я був офісним працівником – перекладав папірці на столі. Але на другий день війни пішов до ТЦК з військовим квитком. Проте потрапити одразу до війська не вдалось – мій керівник забронював мене за посадою і я в офісі пропрацював ще пів року. А потім вже сам пішов у ЗСУ, бо не хотілось відсиджуватись, - згадує «Сон».

Увесь військовий досвід Олександр здобув безпосередньо під час виконання бойових завдань. Шлях з миколаївськими морпіхами він розпочав з Донецького напрямку:

- У саперній справі знався не багато – чого на строковій службі навчили. За місцем служби починав усе з нуля. У 36 бригаду потрапив на Донецький напрямок – там по ходу всьому і вчився. Пам’ятаю перший виїзд. Було страшно. Проте порівняно з сьогоденням розумію, що тоді було тихіше. Все приходить з досвідом, - підкреслює морський піхотинець.

За словами сержанта, його справа доволі копітка та вимагає великої уваги, адже сапери йдуть завжди попереду піхоти:

- У сапера повинна бути неймовірна концентрація та уважність. Ти маєш контролювати ситуацію під ногами, дивитись по сторонах, бо можуть бути встановлені «розтяжки». І головне – дивитися вперед. Звісно, що тебе прикриває піхота, але все одно – ти йдеш перший. Зазвичай, коли «зашиваєм» позиції, то вже чуємо голоси противника, - пояснює Олександр тонкощі справи.

Попри небезпеку, яка є неодмінною умовою цього напряму роботи, морпіх сподівається продовжити цю справу у цивільному житті після Перемоги:

- Я не знаю, за що я люблю цю роботу. Просто мені подобається. Я тут по-справжньому живу. У мене є місія, я роблю корисні справи. Мені подобаються ким я став. Я став більш серйозним та відповідальним, впевненим у собі та мужнішим…, - пояснює командир відділення.

Олександр впевнений, що кожен сам вирішує стосовно своєї мобілізації, проте намагається не спілкуватись з ухилянтами, бо не поважає такий вибір.

- Кожен сам вирішує, що йому потрібніше. Я, наприклад, не хочу, щоб прийшли ці орки і ґвалтували наших жінок. Не хочу цієї руїни в містах, які опинились під окупацією. Я не вмів воювати, але навчився. Ті, хто чогось чекають – нехай теж вирішують для себе – бути рабами чи відстоювати своє…