“Я вважаю, що Україну чекає власний шлях”: історія десантника на псевдо “Арчі”, - ФОТО

Вже 321 день Україна протистоїть широкомасштабному вторгненню росії.

Редакція 0512.ua продовжує спецпроект “Наші герої”, розповідаючи історії про тих, хто щоденно боронить спокій країни, знищуючи ворогів.

Боєць на псевдо “Арчі” розпочав свій шлях у лавах миколаївської 79-ї окремої десантно штурмової бригади, а нині захищає країну в складі 95 бригади.

Від кар’єри археолога до лав Збройних сил України

Я народився та виріс у Києві, все життя практично прожив на Троєщині. Мої батьки – кандидати наук, тому можна сказати, що я з інтелігентної родини. З дитинства я любив читати, а зокрема мене цікавила історія. Також ми з батьками досить часто подорожували Україною, особливо мені подобалось їздити в Крим та лазити по руїнам давньогрецьких міст.

Після закінчення школи, я вступив у Києво-Могилянську академію на спеціальність історія. Я хотів стати археологом, проте перспектива працювати науковцем виявилась у реальності не надто оптимістичною для мене.

Я навчався на магістратурі, коли у Києві відбулася Революція Гідності. Разом з викладачами ми ходили на мітинги спочатку на Європейську площу, потім на Майдан Незалежності. У березні 2014 року росія окупувала Крим і вивчати давньогрецькі колонії Криму вже не було можливості.

Відверто, я тоді не очікував такого від росії, хоча їх пропаганди було досить багато в інформаційному просторі.

Здається, я завжди був мілітаристом у душі. Я вирішив трохи підготуватись до служби в армії. Влітку 14-го року мої знайомі з університету організували вишколи для цивільних, де навчали тактичній медицині, поводженням зі зброєю і т.д. Тоді ж я спробував потрапити на службу в армію через військомат. Перша медична комісія показала, що у мене сколіоз. Тоді це вважалось підставою для відстрочки для служби по мобілізації.

Кінець 2014 та початок 2015 року – це період коли добровольчі батальйони, яких на той час було досить багато, офіційно переходили у структури МВС та Міноборони.

Я вступив у 11-й батальйон “Правого сектору”, що тоді тренувався на базі “Марусиного полігону”, яким керувала нині відома всім Маруся Звіробій. Потім, у складі добровольців “Марусиних ведмедів”, я підписав контракт з 79 бригадою, яку вже на той час вважали легендарною.

Перед від’їздом на "Марусин полігон", я зібрав речі та розповів батькам, що збираюся вступати до лав ЗСУ. Звісно, що вони були у шоці.  Вони намагалися мене відмовити, але моє рішення було непохитним. Кожний боєць мав якийсь позивний, я обрав собі псевдо “Археолог”, ще мене кличуть “Арчі”. Як виявилось, я був не оригінальним, бо багато археологів собі обирають такий позивний, але у моєму підрозділі я був єдиним.

Служба у легендарній 79 бригаді 

Найгарячішим періодом моєї служби у складі 79 бригади виявився кінець 2016 – початок 2017 року. Наші позиції тоді знаходились фактично біля забору Донецького аеропорту. Це була сніжна зима, доволі холодна. Під час цієї ротації загинуло кілька близьких побратимів. 

Після ротації нас відправили на спільне навчання з бійцями НАТО під Львовом. Це був, мабуть, найцікавіший досвід для мене. Я багато чому там навчився, наприклад вдосконалив навички управління БПЛА. 

Був один момент: у ті роки ми використовували зокрема як і зараз фактично цивільні дрони. Це іноді викликало труднощі, наприклад ми не могли підлітати близько до аеропортів через програмні обмеження, тоді чомусь ще Донецький аеропорт не був виключенням. Одного разу наша «пташка» впала на літній смузі аеропорту і щоб її забрати ми з побратимом йшли та повзли, мабуть годину чи півтори. Складність повернути дрон полягала не тільки у тому, що це була фактично відкрита місцевість, а до ворожих позицій було всього 800 метрів. Але й у тому, що місцевість могла бути замінована. Кожен крок міг коштувати життя. Врешті решт ми досягли своєї мети та повернули дрон. Тому що купити тоді якісний дрон було не так й просто. У такому масштабі як зараз, їх не купляли.

Життя між двома контрактами з армією

У 2018 році, я не відчував якогось розвитку себе як військового, тому вирішив повернутись до цивільного життя. Служба мені багато чого дала: життєвий досвід, друзів.

Після служби в армії, я звернув свою увагу на сферу морської охорони. Там служило чимало українців, причому цікаво, що під час цієї роботи я часто зустрічав миколаївських десантників.

У цій сфері я пропрацював кілька років. В основному я побачив країни, які знаходяться на Близькому Сході та в Індійському океані. Якщо казати про заробіток, то це цілком ті ж кошти, які наші люди заробляють десь на заводі у Чехії чи Польщі. Перший час мені здавалось, що море це так романтично, але з часом цей вид набридає, бо вода, на мій погляд всюди однакова. Я дослужився до так званого “тім лідера” тобто командира групи, а далі перспективи розвитку в принципі немає.

Про війну та перспективи України після Перемоги

Незадовго до початку вторгнення росії, я пройшов курси навчання на IT-шника при Українському католицькому університеті та навіть вже почав працювати в одній компанії. Я читав новини та не вірив, що росія таки здійснить це. Вважав, що вони ще не готові, але у росії своя “логіка”. Всі, хто звільнявся в особливий період – входять до резерву першої черги. Я не вагаючись прийшов в офіс та повідомив про те, що мене мобілізують. Моя компанія із розумінням віднеслися до цього.

24 лютого, зранку мені подзвонив товариш з Німеччини і сказав, що у нас почалася війна. Я одразу поїхав до батьків та забрав свої військові речі. Я розумів, що їхати до Миколаєва фактично нічим та довго, тому, щоб не гаяти часу попрямував до Житомира, де базується 95 бригада. 

У лютому росіяни намагалися закріпитись на Київщині в смт Макарів. У ніч з 2 на 3 березня ми отримали команду зайняти позиції в селищі. Мені пощастило, що у моєму взводі були досвідчені бійці з піхоти та колишні розвідники. На той момент росіян там не виявилось, причому місцеві спочатку до нас поставились з пересторогою, бо вони не розрізняли військову форму і спочатку подумали, що ми росіяни. Але вони зрозуміли, що ми свої та всіляко нас підгодовували.

Ближче до середини березня нас перемістили до лінії зіткнення з окупантами. Тоді ми вже мали британські протитанкові ручні гранатомети “NLAW”. Я досить швидко освоїв цю зброю.

12 березня я разом з побратимами обороняв позицію у промзоні, ми розташувались у підвалі. На нас вийшла диверсійна розвід група росіян, їх було десь 4 або 5 людей. Один із наших їх вчасно засік. Зав’язався бій. Ми  тоді взяли у полон одного російського офіцера, мінімум одного рядового бійця вбили. Причому офіцер був поранений, але ми поставились до нього гуманно. Коли моделюєш собі у голові: що ти будеш робити із полоненими окупантами, то звісно, що багато хто відчуває злість на них. Але коли вони вже у тебе, то здаються безпорадними.

Наступного дня я прокинувся від того, що хлопці повідомили, що на нашу позицію заїхав ворожий танк. Частина нашої групи прикривала тих, хто давав відсіч. Танк знаходився на відстані 80 метрів від мене, а щоб прицілитись з NLAW потрібно стояти на місці 3 секунди, таке собі відчуття. Мені не вдалось вразити танк, точніше від влучання він не був критично пошкоджений. Тоді я побіг за другим гранатометом і в цей момент росіяни поцілили у стіну поруч зі мною. Я отримав поранення від уламків, на той момент мені воно здалося не критичним. Умовно безпечне місце для евакуації було за пів кілометра від місця бою, тому побратими тягнули мене на тачці. За дві години я вже у руках хирургів, які добре мене підлатали.

У тому бою не всім так пощастило як мені. Один товариш загинув, кілька також отримали поранення, один боєць втратив ногу. Далі мене чекали 4 місяці реабілітації. Військова медична комісія визнала мене обмежено придатним до служби. Зараз я на фронті, але у тиловому підрозділі своєї бригади. Є перспектива стати інструктором, боротьба з цього приводу ще триває, подивимось.

Якщо порівнювати повномасштабне вторгнення росії та тактику дій її найманців, які воювали на Донбасі з 2014 року, то все збігається. Єдине, що масштаб різний фронту. Насправді війна з росією було питанням часу. Мене не покидало відчуття, що рф все ж таки почне відкриту війну проти нас. З путіним ми точно не повернемо окуповані території дипломатичним шляхом. Я не вірю, що росія навіть із іншим президентом глобально зміниться. НАТО здебільшого наразі політичний, ніж військовий альянс, вони не хочуть прямої війни з путіним. Я вважаю, що Україну чекає шлях Ізраїлю. Ми будемо самі по собі: укріплювати власні збройні сили, накопичувати резерви та бути готовими до будь яких подій, бо як показує практика -  від “сусіда” не варто чекати чогось приємного.

Фото - архів героя

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів