“Безвісті”: історія трьох рідних бійців миколаївських десантників, які вже понад півроку перебувають у стані невідомості, - ФОТО

Нещодавно рідні бійців 79 десантно-штурмової бригади, провели кілька мирних акцій із закликом звернути увагу міжнародних організацій на проблеми військовополонених та воїнів, які мають статус “безвісти зниклих” та військовополонених.

Редакція 0512.ua публікує другу частину інтерв’ю з учасниками акції. На цей раз ми поспілкувалася з рідними трьох бійців 79 миколаївської десантно-штурмової бригади, які вже понад півроку мають статус “безвісті зниклих”. 

“Я вже 8 місяців живу у невідомості що сталось з моїм братом”, - Марина

Я чекаю звістки про свого брата, Олександра Масловського, вже понад півроку. До служби Сашко працював на орендаря в полі. Нас в родині двоє я та він. Коли я переїхала жити в районний центр, то він залишився в селі. Брат пішов служити до лав ЗСУ ще три року тому. Ми мали побачитись у березні 2022 року. Я дуже чекала на цю зустріч, але повномасштабне вторгнення росії все змінило.

Сашко дуже любить рибалити. Після служби в армії, він хотів повернутись до села, зробити ремонт в хаті, відкладав гроші на автівку. Коли він потрапив до лав ЗСУ, то дуже подорослішав, його погляди на життя змінились. Говорячи з ним, складалось враження, що він зрілий не за роками. Олександр ладнав із моїм сином - Богданом. Він обожнював свого племінника. Не дивлячись на молодість, він знав, чого хоче від життя.

Коли почалася війна, я сильно почала за нього переживати. Я йому дзвонила, то він весь час був зайнятий. Я просила брата відправити бодай якийсь смайлик, аби тільки знати, що він цілий та живий.

Останній раз він виходив на зв’язок 23 квітня (починаючи з квітня 2022 року по селу регулярно гатили росіяни, а пізніше окупували його. 27 вересня ЗСУ звільнили його - ред.). Згодом, мені нам повідомили, що він загинув. Він зник в районі села Коровій Яр на півночі Донеччини. Коли  ЗСУ звільнили село, то проводилась ексгумація тіл, й Сашка там не знайшли. Я намагалась шукати свого брата самостійно: через волонтерів, знайових з правоохоронних органів, військомат та навіть намагалася вийти на зв’язок на бійця ворожої сторони.

Я вже 8 місяців живу у невідомості. Думаю про брата кожний день. Готова вже морально до будь-чого, аби тільки знати правду. Тому налаштована йти до кінця.

“Тато двічі пішов добровольцем на фронт, щоб захистити Україну”, - Олександра

Коли почалася війна на сході України, то наш тато - Олександр Мирза, пішов добровольцем захищати свою країну. Тоді він вважав, що це його обов’язок. Через рік він повернувся до цивільного життя. Тато більше займався домашнім господарством, також полюбляв рибалити та корпатись у машині. Він добра людина, ніколи нікому не відмовляв у проханні допомогти. Тато надихнув мене своїм прикладом, тому я стала прикордонником. До мого рішення у родині поставилися з розумінням.

24 лютого у нас була тривога, ми спочатку подумали, що це навчальна, але виявилось, що почалася війна з росією. У той день я дзвонила татові, він був у лікарні. Виявляється, що він у перший день вторгнення пішов проходити медкомісію, але не сказав про це ані мені, ані мамі з сестрою. Всі розуміли, що тато сидіти вдома не буде. Тато відразу зрозумів, що буде з країною. Після повернення зі служби, він не любив згадувати про АТО/ООС, для нього це було боляче.

Перші три місяці тато служив у частині 79 бригади в Миколаєві. Наші розмови були короткими. Він знову не розповідав, що тут відбулося, хоча з новин наша родина все знала, що росіяни обстрілювали місто ледь не щодня. Згодом, тата разом з іншими відправили на Донеччину, де була також гаряча зона бойових дій. Останній раз ми спілкувалися з татом на Великдень. У той же день подзвонили з частини мамі та повідомили, що тато загинув, але тіло ніхто не повернув.

З 24 квітня він офіційно числиться, як безвісті зниклий. Він зник в районі пгт Ямпіль, що неподалік Лиману (26 травня російські війська окупували місто - ред.). Ми дивимось всі свої та російські канали, передивляємось фото та відео з нашими полоненими, маючи надію впізнати тата. Навіть пробували зв’язатись з російськими волонтерами. Деякі побратими тата казали, що він живий та в полоні, має поранення. Ми писали заяви в Координаційний штаб, але також нічого цим не добились. У списках його немає та росія також нічого не підтверджує.

Моя старша сестра живе за кордоном, але також допомагає шукати батька. Вона створила у одному із месенджерів закриту групу, куди поступово почали додаватись рідні бійців. У групі також є хлопці, яких звільнили з полону, вони нам також допомагають.

Коли не було таких груп, то було досить морально складно, тому що здавалось, що ти один. А коли ми почали обмінюватись інформацією та ділитись переживаннями, то зв’явилась надія, зв’явилось бажання щось робити більше. За місяць до зникнення тата я фактично з ним не говорила. Кожного дня, лягаючи спати, думаю про нього, дивлюсь на фото та плачу; думаю як би я хотіла почути його голос. Ми так мріяли, щоб приїхала моя сестра; щоб ми зібрались всією родиною. Ми з сестрою хотіли якось відправити батьків за кордон, щоб вони трохи подорожували. Ми намагаємось триматись, підбадьорювати одна одну, не дивлячись на відстань між нами. Мама із самого початку війни не хотіла їхати нікуди. Вона каже, що як вона може кудись поїхати, то хто тата вдома буде зустрічати.

“Мого сина посмертно представили до держнагороди, проте я маю надію, що він таки живий”, - Тетяна

Мого сина звати Дмитро. Я народила його досить рано. З самого дитинства він був активною дитиною, займався танцями, займався плаванням та греблею на каноє. У нас вдома стільки нагород та грамот. Коли син підріс, час був важкий, тому я поїхала за кордон на заробітки. З 16 років він приїздив до мене. Тут я вдруге вийшла заміж та народила другу дитину. Він ладнав з меншою сестрою. Дмитро завжди був оптимістом, сміливим, усміхненим.

У 18 років він пішов на строкову службу, а після її закінчення деякий час працював у цивільному житті - ремонтував трамваї. Діма встиг одружитись, у нього народився син, Артем. Згодом, син підписав контракт з ЗСУ.

Коли почалася війна, я просила його берегти себе. Останній раз ми розмовляли по телефону рано вранці, 20 квітня. Ввечері я побачила в одній із соцмереж, яке виставили його побратими та відмітили, що помстяться за нього. Коли ми з невісткою почали з'ясовувати, що трапилось з Дмитром, то нам повідомили, що він загинув, але його тіло не вдалось забрати. Ми не віримо у те, що він загинув. Витяг, який я отримала з частини, свідчить про те, що коли був обстріл в районі Попасної на Луганщині, вже була, по-перше, ніч. У документі зазначалось, що мій син впав від снаряду разом зі своїм побратимом. Та перевірити те чи живі вони не вдалось.

Я та невістка не втрачаємо надії, тому що бачимо, що на обмінах, які відбуваються між Україною та рф, повертаються ті, хто вважався безвісті зниклим чи навіть загиблим. Я постійно моніторю різні канали, навіть ворожі, в надії побачити знайоме обличчя. Навіть робила запити у слідчі ізолятори росії. Деякі відповідали навіть. Розмовляла навіть з Уповноваженим зі зниклих безвісти Олегом Котенком. Він сказав, що на Луганщині зокрема з ворожої сторони перебувають “вагнеревці” (військове формування “Вагнер” на території росії, яке з 2014 року бере участь у війні проти України. Зокрема бійців наймають. За даними ЗМІ група підпорядковується підприємцю на ім’я Євгеній Пригожин. Ці бійці відомі своєю особливою жорстокістю та звинувачуються в багатьох воєнних злочинах - ред.). А вони, в свою чергу, не дуже йдуть на контакт з українською стороною.

У травні, мого сина представили до нагороди від Президента України орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно (Указ Президента від 28 травня, - ред.). Ми робимо купу запитів, але поки нічого не добились. Єдине, що ми знаємо геолокацію місця, де він зник, але перевірити щось зараз немає змоги, тому що це тимчасово окупована росією територія (станом на 23 квітня, ситуація в Попасній лишалася найскладнішою з усіх населених пунктів Луганщини. На початку травня місто, яке ЗСУ мужньо обороняли більше трьох місяців, опинилася під контролем ворога - ред.). 

Нині, живучи в Європі, я спостерігаю, що люди по-різному ставляться до війни між росією та Україною. Я з самого початку розповідаю людям, що росія ледь не щодня обстрілює та атакує Україну. Але є ті, хто досі не усвідомлює, що путін - терорист. Проте українських біженців насправді непогано підтримують.

Невістка досі не може оговтатись від звістки про те, що Діма пропав, але не втрачаємо надії. Поки тіла не знайшли, мій син для мене живий.

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів