Як у Миколаєві з’явилось водопостачання. Повернемося на 200 років назад, - ФОТО
Як у Миколаєві з’явилось водопостачання. Повернемося на 200 років назад.
З 12 квітня миколавці живуть без придатної для споживання води в кранах, адже російський агресор пошкодив водовід Миколаїв-Дніпро, яким і постачалась вода нашому місту. Згодом, вода з’явилась, але технічна. Її беруть з Бузького лиману, аби хоч якось закрити побутові потреби миколаївців. Вода солона, а тому від неї ще активніше знищується водопровідна мережа Миколаєва. Станом на 28 листопада мер Олександр Сєнкевич заявив, що ця вода буде в кранах ще невизначений час, адже, як з’ясувалось, російский агресор пошкодив насосну станцію, а тому тепер потрібен час і для її відновлення.
Редакція 0512 вирішила розповісти, як взагалі у Миколаєві з’явилось водопостачання.
Як тільки було засновано Миколаїв, порушилося питання забезпечення городян питною водою. Насамперед почали створювати фонтани в районі Яхт-клубу. Крім цього, у Миколаєві були і природні джерела води, наприклад, у Богоявленську було знамените джерело, яке вважали цілющим.
Перший військовий губернатор Миколаєва вважав, що створення централізованого водопостачання – одне з першочергових завдань. Саме тому вже 1791 року до Миколаєва направили 500 керамічних гончарних труб. Вони були потрібні для облаштування водопроводу.
Незабаром, 1818 року, вже Олександр Грейг представив на розгляд імператору Олександру I проект міського водопроводу, а вже 1820 року почалося його будівництво. Водопровід був підземний канал, обладнаний керамічними (гончарними) трубами. Автором цього проекту був інженер Антуан Рокур де Шарлевіль. Але невдовзі керувати роботами став Борис Васильович Фан де Фліс. Його проект виявився досконалішим. Він досліджував особливості ґрунту, а також окреслив територію розповсюдження водопроводу. Водопровідну магістраль збиралися провести лише у центрі Миколаєва: від Спаського джерела до Адміралтейства загальною довжиною 1683 сажнів (близько 3 км). Труби мали бути чавунними, але через те, що вони були дорогими, перевагу віддали керамічним трубам. Роботи тривали до 1830 року, але, на жаль, щойно пустили воду, труби не витримали такого напору і водопровідна мережа розірвалася.
Минуло майже 50 років, і лише у 1874 році знову стали думати, як провести воду в місто.. Так, спочатку перевірили стан води із джерел, і виявилося, що вона не відповідає нормі. Щоб вирішити проблему забезпечення водою, створили сорок водозабірних басейнів. Мешканці самі доставляли воду до себе додому, а вартість одного відра води складала 2 копійки.
1882 року вкотре спробували вирішити питання водопостачання. У результаті тепер будівництвом водопроводу зайнявся інженер фон Брунгоф. У своєму проекті він зобов'язувався за три роки побудувати об'єкт потужністю не менше 300 тисяч відер води на добу з 16-годинною подачею з джерел, розташованих у передмісті, з якістю води не гірше, ніж у колодязях. 11 червня 1883 року з ним було підписано договір-контракт на будівництво у місті водопроводу. Спочатку шукали у межах міста якісну питну воду, яка мала відповідати певним вимогам. Фон Брунгоф зосередився на районі Водопою, де незабаром облаштували водозбірну криницю з галереєю довжиною 110 метрів. Але й тут усе було не так просто. Виявилося, що аналізи води були суперечливими та незадовільними. Інженер відмовився давати інші джерела для водопостачання, і в результаті контракт з ним анулювали.
Рішення про проведення водопроводу в місті заморозили. Але це не означає, що води не було. Вона була, адже кількість колодязів зросла до двохсот, але розташували їх хаотично, що було великою проблемою.
У 1894 року у Миколаївському відділенні Імператорського російського технічного товариства відбулося особливе засідання щодо облаштування водопроводу у Миколаєві. У ході комісії було ухвалено рішення спочатку дослідити підґрунтові джерела шляхом буріння свердловин. Після цього комісія вирішила, що води буде достатньо, а тому не потрібно планувати водопостачання міста на основі річок. Навпаки, підґрунтова вода була кращою для використання. Вона відповідала гігієнічним вимогам. У результаті ухвалили рішення хоча б скласти план робіт, а також кошторис грошових витрат. В 1903 створили першу водопровідну комісію, а через рік - 22 травня 1904 відбулася офіційна закладка миколаївського водопроводу. Пізніше ухвалили інструкцію до проекту будівництва водопроводу, але проект частково відхилили через деякі неточності. Водночас було вирішено збудувати водопідйомні споруди, фільтри та басейни, все це треба було зробити протягом наступного року. Крім того, потрібно було зробити аналіз води та найголовніше - остаточно визначити потужність майбутнього водопроводу.
У вересні того ж 1915 року відбулися торги на купівлю чавунних труб, а пізніше почалося прокладання основної мережі чавунних труб. До самого проекту внесли корективи. Наприклад, діаметр водопровідної магістралі був зменшений з 14-дюймової на 10-дюймову, виключені труби, що супроводжують. Вирішили зменшити і товщину труб, це, своєю чергою, скоротило витрати.
“Серед другорядних за значимістю споруд, які суттєво прискорили темпи підготовки водопроводу до запуску, був великий дерев'яний бак на 7 тисяч відер, що тимчасово виконує роль водонапірної вежі та навіть водорозбірної будки для водовозів. Він був розташований біля “зеленого млина”.
Завдяки цьому баку, почалося експериментальне водопостачання для перевірки існуючих систем. У районі Херсонської вулиці відкрили невелику кількість водорозбірних будок. Незабаром до мережі підключили міську лікарню та козацькі казарми на вулиці Садовій.
1 квітня 1906 року вважається датою народження сучасного водоканалу міста, з цього дня розпочалася експериментальна експлуатація водопроводу. Тривала вона 21 місяць. З 1906 року миколаївські організації та підприємства почали подавати заявки на підключення водопостачання. Тариф на той час був таким: для приватних користувачів – 30 копійок за 100 відер, відпустка води з будок – 6 копійок за бочку, 2 копійки за відро, за водопою для худоби – 1 копійку за голову.
“Наприкінці 1906 року було прокладено 63 версти 396 сажнів водопроводу з 333 пожежними гідрантами та 345 засувками різних діаметрів”
Також на фінальній стадії була робота над будівництвом водонапірної вежі, встигли побудувати три водорозбірні будки та облаштувати 234 безкоштовні будинкові відгалуження від магістральних труб на 1 сажень у двір. Прокладаючи трубу на сажень у двір, місто заощаджувало на подальшому підключенні до мережі. А ті, хто підключався невчасно – платив штрафи. Лише за перший рік у Миколаєві підключилось 690 абонентів. Такого тоді не було ніде. У 1907 році здебільшого Миколаєва проклали водогін, налагоджено ще 835 будинкових відгалужень, водонапірна вежа була абсолютно готова до експлуатації.
На п'ятому році функціонування миколаївського водопроводу вже існувало близько 20 відгалужень на версту містом, тоді як полтавський водогін на другому році функціонування мав 13, а петербурзький – 16.
Урочисте освячення завершеного будівництва Миколаївського водопроводу відбулося 17 травня 1909 року. На честь цієї дати одна з вулиць міста отримала назву Водопровідної.
При написані матералу використанні статі з порталу “Миколаївський базар”.