"Мрію більше ніколи не знімати війну": історія миколаївської журналістки Валентини Гурової,- ФОТО

Миколаївські журналісти щодня працюють на інформаційному фронті: знімають наслідки регулярних обстрілів у місті, спілкуються з постраждалими та доносять всій Україні та світу інформацію про терористичні дії рашизму.

Однією з тих миколаївських журналістів, яка зранку вже на роботі, знімає залишки ракети, каміння зруйнованих будинків, скло вікон, які не витримали потужних вибухів та спілкується з мирним населенням, яке пережило страх, відчай, трагедію, є репортерка телеканалу “Суспільне Миколаїв” Валентина Гурова.

У журналістиці дівчина вже 9 років. Пов'язати своє життя з журналістикою Валентина мріяла з підліткового віку. Адже ще тоді чула, що саме у цій професії можливо боротися за справедливість. Зізнається, що, на щастя, ми живемо в Україні і всі ці твердження є реальністю.

- Я пішла навчатися на журналіста. Мені пощастило з навчальним закладом, і з першого року свого навчання, я не лише сиділа за партою та переписувала методички, як це буває у інших ВНЗ, а могла вже долучатися до процесу створення сюжетів на телеканалі, працювати на знімальних майданчиках зі спікерами різної тематики. Тоді я зрозуміла, що не помилилася з вибором професії і продовжила працювати в цьому напрямку далі. 

Валентина згадує, що до початку війни, морально важко давалися зйомки поховання українських військових, які гинули на Донбасі. Адже часто це були люди, яких вона знала за життя. 

- Після цього ти дуже довго приходиш до тями. 

Також Гуровій доводилося знімати наслідки вибухів у багатоповерхівках. Вперше журналістка зіткнулася з такою темою ще за студентських часів, коли в 2014 році у Миколаєві на вулиці Лазурній стався масштабний вибух багатоквартирного  будинку. За 7 років їй знову довелося їхати на подібну зйомку. 

- Я дізналася, що таке зруйнований вибухом будинок; ми знали про загиблих людей; ми бачили, як розбирають завали; бачили паніку  оточуючих людей. На той момент це здавалося найстрашнішим, що могло відбутися. Це був 2014 рік. У 2021 році у Новій Одесі стався вибух у будинку. Тоді я відчула те ж саме, що і на Лазурній, 7 років тому. Ми вели 5-годинний прямий ефір з місця події, і здавалося, що це найстрашніше, що може колись статися, адже ми ще не здогадувалася, що на нас чекає. 

До початку повномасштабного вторгнення рф на територію України, з'являлося чимало інформації про можливу війну. Журналісти час від часу писали та знімали сюжети про підготовку півдня до можливої війни, але кожен намагався не нагнітати паніку. 

Валентина говорить, що такі завдання від редакції сприймалися з якимось сарказмом. Аналізувавши великий потік подібної інформації глибоко в душі розуміла, що війна може статися, але мозок блокував такі думки. Адже важко повірити, що в 21 столітті можливий розвиток таких подій. 

Гурова готувала тривожну валізку, але на ранок 24 лютого виявилося, що вона була наполовину пуста. 

- У мене дійсно був портфель у якому були зібрані необхідні речі, документи, їжа довготривалого зберігання. Я не пам'ятаю, коли я це зробила, але він дійсно був. Проте вірити, що почнеться війна - ні, я у це взагалі не вірила. На той момент ми думали, що це розганяється паніка. Зараз я розумію, що це була внутрішня реакція мозку блокувати думки про те, що може бути повномасштабна війна. Я бачина війну на сході України, адже у мене були відрядження туди. Будучи там, я не могла уявити, що таке може бути у Миколаєві. 

24 лютого журналістка, як і вся Україна, прокинулася від потужного вибуху. Подумати, що це війна, вона спершу не могла, але готувалася за декілька годин, коли з'явиться інформація, їхати знімати якусь подію. Тоді вона ще не знала, що ця "подія" розтягнеться на довгий час. 

Далі - паніка, незрозумілі дії та екстрена евакуація з міста. 

- Я прокинулась від вибуху, тому що я живу за 2 - 3 кілометра від аеродрому Кульбакіно. З першим вибухом було просто нерозуміння, подумала, що десь - щось “бахнуло”. Я встала і на вулиці було ще темно. Я подумала, що за декілька годин дізнаємося що сталося і доведеться їхати знімати. Післь ще двох вибухів, я встала і сказала мамі збирати речі. Ми складали у паніці речі, пес бігав по всій квартирі і дуже гавкав. Тоді було страшно і нічого не зрозуміло. Я відкрила Facebook і побачила, що всі пишуть, що все почалось. Ми зібрали речі, стали під несучу стіну на 8 поверсі і простояли там хвилин 20. Зідзвонилися з друзями і подруга нас забрала в область до села. У машині було дві великих собаки, кілька котів  і купа людей. Дорогою ми придбали продукти тривалого зберігання. Навколо всі були у паніці. Я пам'ятаю слова чоловіка подруги, який весь час нас підганяв і говорив: “Давайте швидше, зараз підірвуть мости і ми нікуди не поїдемо”. 

Дорогою з міста Валентина бачила величезну кількість машин, які їхали в тому ж напрямку,  кортежі броньованих машин.

Далі чотири доби стали для неї одним нескінченним днем. 

- Ми сиділи всі на кухні, черпали інформацію з телефонів, завжди був увімкнений телевізор, і ми аналізували всі новини. На четвертий день я не витримала, адже рішення поїхати в той день для мене було необдуманним. Я розуміла, що мені потрібно повертатися у місто. У Миколаєві у мене залишилися бабуся, дідусь, рідні. 28 лютого ми повернулися у місто, і тоді почалася робота, зйомки та страшне продовження 24 лютого. 

Сюжети журналістів різко змінилися. Гуртова підкреслює, що наразі намагається  робити акцент на людей. Показує глядачам, що відбувається з ними, які наслідки російської навали саме для мирних мешканців. Але також доводилося знімати та показувати наслідки прильотів та, власне, як вони вплинули на людей, евакуацію містян і волонтерів, які залишаються у місті, роблять все для того, щоб місто продовжувало жити. 

Вперше за війну журналістка заплакала, коли знімала евакуацію людей з міста. 

- Це були наші комунальні автобуси, кількасот людей, які стояли і чекали на ці автобуси. Люди з валізами, з тваринами, жінки стоять обіймають чоловіків і розуміють, що вони зараз поїдуть, але не розуміють, куди вони їдуть, чи взагалі вони там потрібні. І скільки б евакуацій я не знімала, всі говорять одне: “Ми повернемося”. Оці моменти морально дуже важкі. 

Одна зі зйомок зруйнованого будинку від рашиських атак, який ще до війни Валентина Гурова знімала, щоб показати суспільству  проблему людей, які страждали від вантажівок, навела її на думку, що час евакуюватися самій з міста. 

- Коли обстріляли будинок на Заводській, ми приїхали знімати наслідки, там все ще диміло. Зачепило сам будинок, був зруйнований дитячий майданчик, лежало посередині дерево, яке димілось, у дворі величезна вирва. Це був такий пік для мене. У той момент у мене в голові все перевернулось. 

Кожна зйомка Валентини супроводжується спілкуванням з постраждалими людьми від рашиських терористичних дій. Гурова підкреслює, що героїв своїх сюжетів вибирати не доводиться, адже говорити сьогодні потрібно про кожного. 

- В цей момент розумієш, що їм зараз не до тебе, не до інтерв'ю, не до якихось там балачок, адже у людей горе трапилося, а ти стоїш тут і питаєш. Але з іншої сторони, я розумію, що ми повинні це робити, адже всі наші матеріали архівуються, і це стане певною доказовою базою злочинної терористичної діяльності держави агресора. Тому ми повинні це робити для того, щоб про ці події знав увесь світ. Сьогодні я розумію, що це потрібно робити, щоб про це знала і Україна в інших регіонах, тому що, на жаль, так відбувається, що до війни звикають люди, які цього не переживають щодня. Так само ми до цього звикли, коли 8 років тривала війна на Донбасі. Ми знали, що є війна, хтось донатив, хтось якось волонтерив, але ми до того звикли. І зараз обирати героїв своїх сюжетів не доводиться, розумієш, що про всіх, за можливості, треба говорити. 

Журналістка зізнається, що  війна її змінила і навряд чи вона, які і всі українці, буде такою, якою була до повномасштабного вторгнення.

- Психологічно ми всі змінилися. Робота журналіста мені показала, що я не маю бути осторонь від цього, тому що це моя країна і я маю можливість говорити про те, що відбувається. Робота журналіста мене ще більше загартувала, тому що деякі речі, які прості люди не вивезли б, журналістам доводиться робити. Тому саме роботі журналіста я маю завдячувати за те, що я не зламалася. 

У війні дівчина втратила друзів і знайомих, якими вона пишалася і продовжує пишатися.

- Військовий кореспондент Олександр Махов, якого я знала і було дуже важко дізнатися, що він загинув.  Але він загинув захищаючи Україну, тому що він був в лавах Збройних Сил України. Також це миколаївський вчитель, кіборг Сергій Гусіді, якого я також давно знала. Він був дуже авторитетним чоловіком у Миколаєві, його поважали і коли дізнались, що він загинув, це було дуже важко. Ще кілька хлопців, з якими доводилося знімати сюжети, коли дізнаєшся про їх загибель, це дуже важко. Також до втрат я відношу тих людей, про яких війна допомогла зрозуміти - хто є хто і з багатьма людьми втратився зв'язок, адже війна показала справжнє обличчя.

На якийсь час Валентина Гурова все-таки евакуювалася з міста. Ця евакуація далася для неї морально важко.

- Після зйомки будинку на Заводській я зрозуміла, що психологічно мені стало дуже важко, і я живу в тому районі, куди постійно прилітало. Мій двір та мій будинок обстрілювався тричі. Я розуміла, що залишатися небезпечно. За два тижні до того, як я прийняла рішення тимчасово виїхати з міста, у моєму районі загинуло багато людей і так, як я живу з мамою, я розуміла, що це дуже небезпечно. Ми гуляли з собакою в тому парку, де зазвичай гуляємо, і я бачила після обстрілів сліди крові, побиті дерева касетами. Виходиш із під'їзда, двері побиті касетами, купа слідів від обстрілів у дворі. Це для мене стало морально важко, я розуміла, що тут чи не кожен день може стати останнім і мені треба було виїхати і перезавантажитись. Звичайно, залишалася внутрішня провина, як я поїду з міста, так як це не правильно, це моє місто, люди залишаються, а я поїду. Я навіть коли поїхала, перші два тижні не заходила у Facebook, адже там зараз переважно активні саме ті, хто залишився у Миколаєві. Мені було соромно перед ними, що я поїхала, хоча я прекрасно розумію, що це справа кожного і власна відповідальність кожного за своє життя, за життя близьких людей. 

В евакуації Валентина не полишала журналістику. Вона працювала віддалено. Були нічні чергування, займалась написанням сюжетів, шукала спікерів.

- Я намагалась працювати, але в певний момент я зрозуміла, що це мене ще більше морально пригнічує. У якийсь момент я почала розуміти, що я деградую, адже я сама по собі така людина, що мені потрібно постійно рухатися та спілкуватися з людьми, бо я починаю згасати, мені треба щось робити. За час евакуації у мене з'явився великий список тем, ідей, людей з якими треба поспілкуватися, про кого можна розповісти. Я вирішили, що треба повернутися у місто, подивитися обстановку, закрити вікна, які ввибило.

Журналістка повернулася у місто і відразу почала знімати сюжети  про волонтерів.

- Я почала з волонтерів, які на мою думку просто "люди без гальм", в доброму сенсі цього слова. Вони від початку війни допомагають людям, військовим, допомогали з евакуацією людей, привозили пенсіонерам воду, ліки і продовжують допомагати. Це просто неймовірні люди. 

Повернувшись у місто, Валентина зробила проукраїнське татуювання, яке планувала набити ще до початку повномаштабного вторгнення рф на територію України. 

- Це татуювання хотіла зробити дуже давно. Я розуміла, що я хочу вишиванку, хочу тризуб, але я не дуже творча людина і погано розуміла, як я саме бачу ескіз.У мене є подружка Юля Філімон, якій я розповіла свою ідею і попросила зробити ескіз. У січні Юля сказала, що від її сім'ї вони хочуть подарувати мені на день народження, який був у березні, похід до тату салону. Вони записали мене на татуювання і 18 березня я мала йти до майстра. Але через війну я це  не зробила. І коли я повернулася у місто, майстер розпочав працювати, я пішла і зробила це тату. Це тату - це моя така позиція, код нації, я хочу щоб моя позиція була зі мною завжди. 

Наразі Валентина продовжує працювати на інформаційному фронті та мріяти про найближчу перемогу України.  

- Раніше мріяла про все банальне. Просто бути щасливою та робити все те, що мені подобається. Планувала багато подорожей, поїздок. У квітні ми з подружкою мали їхати в тур Європою. Мріяла побувати в Парижі, Німеччині, але це перенеслось на інший час. Зараз найбільша мрія - якомога скоріша перемога України, повернення до нормального життя і більше ніколи не знімати війну.

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів