“Більш за все я мрію про нашу зустріч з чоловіком”: історія дружини військового Василя Філімона, який потрапив у полон,- ФОТО

24 лютого принесло в українські сім’ї величезну біль та нескінченну кількість нових понять, які прийшлось відчути на собі. Кожен здригається, коли чує – загиблі захисники, постраждалі діти, поранене мирне населення, бомбардування, обстріли, ракети та багато іншого. Надзвичайно важко та водночас страшно стає від слова – полон. Коли рідні дізнаються, що Захисники України потравляють до лап російських окупантів, які ведуть себе, як терористи, то серце розривається на частини.

Редакція 0512.ua поспілкувалася з дружиною військовополоненого Юлією Філімон. Її чоловік Василь Філімон з перших днів повномасштабної війни захищав Україну від російського ворога. Його знають у Миколаєві, як талановитого оператора телеканалу "Суспільне", як людину, яка завжди прагне здобувати нові знання, вірного друга, турботливого товариша. Василь допомагав і незнайомим – він був донором.

Їх сім’я працювала разом на одному телеканалі, розвивалась, будувала плани на майбутнє і просто мріяла про щасливе життя. Але війна перекреслила все. Зараз Юлія, зібравши всі свої сили та підтримку від оточуючих, бариться, щоб повернути коханого додому.

Розпочнемо зі знайомства. Розкажи,будь ласка, про ваше життя з Василем до війни. Яким воно було, чим ви полюбляли разом займатися?

До війни, як і всі українці, ми жили звичайним життям. Займались буденними справами, ходили на роботу, відпочивали з друзями, сперечалися за книжкові вподобання, адже я полюбляю художню літературу, а Василь - наукову. Коханий доводив мене до сказу своїм читанням вголос, проте зараз мені не вистачає таких моментів. Лютий ми переважно сиділи вдома, бо чоловік працював над дипломною роботою. За декілька днів до війни він отримав таку омріяну другу вищу освіту.

24 лютого – день, який об’єднав кожного українця, кожен відчув одну і ту ж емоцію. Але кожна людина зробила свої висновки та якийсь особистий вибір. Розкажи про ваше 24 лютого. Яким воно було?  

24 лютого я прокинулась від звуків вибухів, а Василь вже був зібраним на роботу, адже він у мене ще той жайворонок. О п’ятій ранку він зазвичай вже на ногах, годує котиків та намагається підняти мене з ліжка. Поки я бігала з кімнати у кімнату та обдзвонювала подруг, він мовчки збирав наші тривожні валізи.

Коли Василь пішов захищати Україну від російських окупантів, чи часто ви спілкувалися? Чи є якісь особливі сказані ним слова за час війни, які ти досі зберігаєш та відновлюєш у своїх думках?

Василь пішов до військкомату та вступив до лав Збройних Сил України, а мене, разом із родиною, котами та собакою відправив у село. Доречі, прихистила мене наша колега і добра подруга Ніна Булах, за що я їй безмежно вдячна. Через декілька днів я прийняла рішення повернутись до міста, щоб хоча б на хвилинку побачити чоловіка (на той момент він був у частині) та працювати, аби бути при ділі.

Ми спілкувалися кожного дня, по можливості він дзвонив, або писав смс. Дуже хвилювався за мене, підтримував та заспокоював. У нас була домовленість, що яка б не була ситуація, у нього чи в мене, - ми зберігаємо спокій та холодний розум, а всі емоції будуть після. Це було нашим так званим "правилом" і при необхідності ми один одному про нього нагадували. Я працювала у місті близько двох місяців, морально ставало все важче, будучи далеко від чоловіка, від родини… У Миколаєві почали посилюватися обстріли і Василь, знову ж таки, наполіг, аби я повернулась у село.

Коли обірвався зв'язок з твоїм чоловіком чи одразу ти подумала, що з ним щось могло трапитися чи все ж таки у нього не завжди з’являлася можливість щодня виходити на зв'язок?

Коли 15 травня мій чоловік не вийшов на зв'язок, я одразу зрозуміла, що щось трапилось. Було десять днів болісного очікування, на той момент світ зупинився для мене.

Через який час та як ваша родина дізналася, що Василь все ж таки у полоні?

26 травня я дізналась, що Василь у полоні. Найважчим було сказати про це його матері, так як я знаю його хвилювання щодо неї.

Куди ви одразу звернулися та які дії першочергово зробили для того щоб повідомити, що Василь у полоні та щоб скоріше його повернути додому?

Я зверталась та писала заяву до поліції, зверталась до служби безпеки України, до Червоного Хреста, телефонувала на усі гарячі лінії, тепер лишається лише чекати.

Хто тебе зараз підтримує та у чому ти знаходиш розраду?

Коли у світ вийшла перша стаття про те, що Василь у полоні, я отримала величезну підтримку від медіаспільноти, знайомих чоловіка та просто небайдужих людей. Нашим колегою був створений хештег #freeFilimon, за яким ми розповсюджуємо інформацію, сюжети, статті про Василя. І коли він повернеться додому – обов’язково перегляне усі ці дописи та дізнається, як багато людей на нього чекали. Гадаю, йому буде дуже приємно.

Зараз я живу у родині моєї подруги-коллеги, ми разом чекаємо на наших захисників. Кожен із нас має у серці свій біль, але ми намагаємось підтримувати одна одну, відволікати від переживань. За час війни ми з чоловіком поповнили нашу родину двома кішками, ну, як ми, я просто не лишила йому вибору, тож загалом їх у нас тепер троє і вони не дають мені розслаблятися. Але коти – то чудовий антистрес та я вже не можу дочекатися, коли коханий побачить їх не на фото, а у житті.

Твоя найбільша мрія до війни і зараз?

Більш за все я мрію про нашу зустріч з чоловіком. Незліченну кількість разів я намагалася програти її у своїй голові, продумати усе до найменших деталей, що саме я скажу йому, коли побачу. Впевнена, що ця мрія здійсниться, але всі ті слова залишаться лише між нами.

Варто зазначити, що наразі Юлія Філімон є однією з волонтерок. Вона, як талановита художниця, виставила на аукціон свою картину, яку написала до початку війни. Зібрані кошти підуть на придбання автомобіля для бійців 79-Ї окремої десантно-штурмової бригади, які перебувають на сході країни. 

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів