Врятував побратима, але не встиг допомогти собі: жителька Миколаєва розповіла історію загиблого чоловіка Героя, - ФОТО

У мирному житті - душа компанії, добрий друг і турботливий батько. У війську - головний сержант і командир міномета, для якого життя побратимів було понад усе. Про головного сержанта Віталія Галамага  (позивний GAL), який загинув 26 грудня 2024 року, розповідає його дружина Валентина. Їхнє кохання почалося в ТікТоку, тривало зовсім недовго, але стало справжнім.

Віталій воював у складі 88-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї бригади імені контрадмірала Остроградського. Він пройшов Маріуполь, Херсон, Донеччину, Запоріжжя. Був серед тих, хто боронив Миколаїв у найгарячіші дні на початку повномасштабної війни. Загинув Героєм - допоміг побратиму, але не встиг врятувати себе.  Історію військового розповіла дружина Валентина в інтерв'ю редакції 0512.  

Завжди у русі.

Віталій Галамага народився у селі Мар’янівка Одеської області. Там виріс, навчався у технікумі, здобув фах електромонтажника. У мирному житті працював за спеціальністю, але надовго його не вистачало - кликала служба.

Він був добрим, щедрим, співчутливим. Серед однолітків знаходив спільну мову. Він був душею компанії для всіх. Попри різні обставини, завжди приходив на допомогу своїм друзям, віддавав останнє, що в нього є. Удома він ніколи не засиджувався. Завжди був у русі, завжди йому потрібно було десь їхати, комусь щось допомагати, щось робити. Чоловік вів активний спосіб життя. 

Контракт, АТО, ООС і знову війна.

Вперше Віталій підписав контракт у 2016 році - служив у зоні АТО, отримав статус учасника бойових дій, був відзначений медалями. Після завершення контракту ненадовго повернувся до цивільного життя, але знову підписав контракт і воював у складі десантно-штурмової роти.

По закінченню контракту він почав працювати за фахом, але це було теж не дуже довго. Як тільки почалася повномасштабна війна, він відразу поїхав до військкомату. Як його тільки вдома не відмовляли, але переконати його було взагалі неможливо. “Я маю бути там, де мої хлопці”, - говорив чоловік. Що залишилось робити? Нічого! Лише його підтримувати.

Миколаїв, Херсон, Донецьк - бої на передовій

35-та бригада, у складі якої служив Віталій, боронила Миколаїв на початку повномасштабного вторгнення.

Вони десь півтора місяця стояли на обороні Миколаєва. Потім — Херсон, Донецька область, Запоріжжя, знову Херсонський напрямок. Він завжди був там, де найважче.

Знайомство у TikTok.

Знайомство Віталія та Валентини як з кіно. Вони обоє були військовими. Віталій побачив Валентину на полігоні - на відео у TikTok.

Він мені написав: “Я закохався з першого погляду”. Я йому відповіла: “Подивись на мене вдруге”. Я його зацікавила тим, що він побачив у мене відео в Тік-Тоці, де я була на полігоні. Адже я теж збиралася служити, мене відправили на полігон, подивитись, які в мене є навички. Він зрозумів, що це десь поблизу біля нього і почав переманювати мене до себе: “Пішли до мене, я тобі допоможу, будеш у мене служити”. Я погодилася і так почали ми спілкуватися. Одного дня він мені телефонує і сказав: "Я приїхав до тебе у селі, але не можу тебе знайти. Ти де?

Через місяць знайомства пара одружилася. Віталій став справжнім татом для дітей Валентини й опорою для неї самої.  

Командир, який став стіною для своїх хлопців.

Віталій був командиром мінометного взводу роти вогневої підтримки. У його розрахунку було шестеро військових - кожен для нього був, як рідний.

Чоловік горів своєю роботою, завжди переймався своїм підрозділом. Щось станеться - він постійно з ними. На виїздах був з ними, знову ж таки, їздив сам їх забирав. Постійно добивався відзнак для свого підрозділу. Він хотів, щоб саме його люди завжди були перші, завжди були під захистом. Перш за все для нього було важливим те, щоб нічого не сталося з його розрахунком. Не дивлячись не на командирів, не на поставлені завдання - завжди стояв за своїми людьми.

"Навіть поранений, він врятував іншого".

Влітку 2024 року Віталій рятував побратимів, які зникли зі зв’язку більше ніж на 11 годин. Його підрозділ поїхав на евакуацію під масованими обстрілами.

Він забрав своїх людей, привіз назад. Казав: “Я розумів, що могли всі загинути, але що я міг робити? Це мої люди, я за них відповідаю”. 

Та найбільший героїзм він виявив у свій останній день.

Йому відірвало праву руку з плечем. Але попри біль, він вийшов на зв’язок, передав локацію, допоміг водієві накласти турнікет. Тільки тоді втратив свідомість. Він не встиг врятувати себе. Але врятував іншого. 

"Я пишаюсь, що він - мій чоловік".

Валентина пишається, що її коханий був хорошим батьком і чоловіком.

З однієї сторони, я дуже пишаюся, що навіть перед тим, як мій чоловік загинув, він подумав про свого підлеглого, а не про себе. Я пишаюсь, що він - мій чоловік. Але з іншої сторони, в душі, я ображена. Адже я хотіла, щоб чоловік був зі мною, щоб все так не закінчилося.

"Я хочу, щоб люди пам’ятали, якою ціною ми живемо".

Валентина зазначає, що Віталій був готовий віддати і віддав своє життя за територію України, за всіх українців, які зараз проживають, які ходять на роботу, які приходять з роботи, повертаються до своїх сімей, можуть обійняти своїх діток. Тож жінка хоче, щоб люди цінували те, що зараз роблять усі наші військовослужбовці, в тому чим числі і те, що її чоловік пожертвував своїм життям заради життів інших. 

Хочеться, щоб те, що він зробив - було не дарма. Щоб люди стали більш згуртованими, щоб вони розуміли ціну цієї війни, ціну свободи, ціну перемоги, ціну кожного прожитого дня.

Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією”.

Подвиг Віталія Галамага назавжди закарбований у серцях побратимів і родини. Сьогодні кожен може подякувати Герою та його сім'ї, підписавши петицію за присвоєння йому звання Героя України (посмертно). Це найменше, що ми можемо зробити - аби його ім’я ніколи не забули.