"Я вирішила просто йти по трасі": історія переселенки з Херсонщини

З початком повномасштабноївійни в Україні, тисячі людей були змушені залишити свої домівки і шукати притулку в інших регіонах, містах та селах країни. Це спричиняє серйозні виклики для людей, які опинилися у такій складній ситуації, проте вони до останнього сподіваються повернутися до рідних домівок.

Наша героїня - пані Юлія Лесків, наразі проживає у селі Борозеньське, що на Херсонщині. Цей населений пункт став для неї та її батьків другою домівкою.

Про жахи окупації, складнощі у житті переселенців вона розповіла кореспонденту 0512.

Пішки до рідного села

До початку повномасштабної війни Юлія проживала в місті Херсон. Жінка до останнього не вірила, що 24 лютого справдяться найгірші очікування.

«Вийшло так, що мені колега зателефонував з роботи. Я навіть не знала, що війна розпочалася. О 5 годині ранку мені зателефонували і сказали, що почалася війна. Ніхто ж не вірив, що це дійсно війна. Я теж не повірила. Запитала: "Як війна?" У нас в Херсоні є така лінія, на яку ти можеш зателефонувати і запитати, чи це дійсно так. Я зателефонувала, і мені дійсно відповіли, що надійшло таке сповіщення, що розпочалася війна. Мабуть, в стресі, в паніці, я навіть не знаю, як це пояснити. Я почала збирати речі. Та я навіть особливо речі не збирала, взяла документи, поклала їх у сумку, взяла там якісь речі і вирішила йти в своє рідне село».

Батьки Юлії мешкали у селі Качкарівка, Бериславського району. Сподіваючись, що війна омине село, вона вирішила побути разом з сім’єю.

«Село знаходилося десь в 120 кілометрах від Херсона. Я вже вийшла на свій балкон у Херсоні, подивилась, що вже горить Чорнобаївка, що дійсно розпочалася війна. Мабуть, від того страху чи стресу, я зібрала сумку і вийшла, думала, що буде якийсь автобус чи хтось буде їхати. Потім я побачила, що в Херсоні паніка, всі машини і людиїдуть, всі машини забиті».

Жінка добиралася до села пішки, не дивлячись на небезпеку.

«На свій страх і ризик, я вирішила просто йти по трасі. У той момент не тільки я йшла, ішли також чоловіки, які, мабуть, поспішали у військові частини. Людям потрібно було якось добиратися. Як я пам'ятаю, я дійшла десь до Нікольського, це по стороні до Берислава. Потім їхав чоловік, я йому вдячна, бо мене потрошку підвозили, в основному на фурах, на великих габаритних машинах, де водії могли мене підвезти. Так я один шматок дороги проїхала на фурі. Потім інший чоловік їхав на Каховку, я доїхала до Шилової Балки, далі йшла пішки».

Жінці вдалося дійти майже доБерислава– там вона вже почула постріли і зрозуміла, що війна дісталася і сюди. З міста до села її також підвезли небайдужі люди.

«На той момент не можу сказати, що мені було дуже страшно, але в мене була ціль — я знала, що йду додому, до своїх батьків. Більшість людей, можливо, виїжджали з Херсона поїздами в інші міста або за кордон. Але моя сім'я для мене — найголовніше. Я вирішила йти додому, бо батьки — пенсіонери, старі, хворіють. Дійшла до Берислава, потім їхали люди в нашу сторону, вони мене підвезли до розвилки. Звідти я вже добралася до села. До села було 7 км. Коли я приїхала, батьки плакали, бо не знали, як я буду добиратися і чи доберуся взагалі. Я сказала, що як би там не було, я хоч пішки, але дійду додому за день або два».

«Біжи ховайся під ліжко, щоб вони тебе не бачили»

Село Качкарівка знаходиться приблизно за 7 км від основної траси і розташоване біля річки. Юлія сподівалась, що рідний край вороги минуть, проте марно. Населений пункт опинився у окупації.

«Ми сподівалися, що вороги не зайдуть до нашого села, оскільки воно біля річки, і що вони будуть розміщуватися у верхніх селах, таких як Милове та Дучани, які знаходяться ближче до траси. Перший час так і було, але потім все змінилося.Я ніколи не думала, що побачу на власні очі танки і бронетехніку. Одного дня ми сиділи вдома, і вся ця техніка зайшла до нас. У людей була паніка, всі боялися. Батьки мені казали, щоб я сиділа в хаті і нікуди не виходила, щоб мене ніхто не бачив. Ми жили не на центральній вулиці, а трохи нижче, але з нашого городу все було видно».

Вороги повністю розмістилися у Качкарівці. Вже невдовзі по селу почалися обшуки – окупанти шукали чоловіків, учасників АТО. Не виключено, що діяли за інформацією від колаборантів.

«Вороги повністю розмістилися в нашому селі, почали їздити і шукати, де їм розміщуватися по хатах. Слава Богу, що на нашій вулиці їх не було, вони більше розмістилися в центральній частині села. Пам'ятаю ці обшуки, особливо перший, коли вони вирішили ходити по людських хатах і робити перевірки, шукаючи нацистів, як вони казали.Мої батьки дуже хвилювалися. Почула, що собака гавкає біля двору, виглянула у вікно — вже стоять. Мама сказала: "Біжи ховайся під ліжко, щоб вони тебе не бачили. Скажемо, що тут живуть тільки старі люди, щоб не знали, що ти вдома.».

Мама Юлії розповідала, що коли вона відкривала хвіртку, у неї від страху трусилися руки. Вона розплакалася.

«Хлопці - ви що прийшли нас убивати?", спитала мама. Вони відповіли, що ні, що це їм потрібно робити. Мама запитала: "Кого ж ви шукаєте?" Вони сказали, що шукають нацистів. Мама відповіла: "Тут немає ніяких нацистів, тільки старі люди».

Окупанти проводили обшуки майже у кожній хаті. Так, батька Юліївони вели попереду, а ворожі солдати йшли позаду з автоматами. Також часто перед хатами вони ставили кулемет – таким чином додатково психологічно тиснули на людей.

«Говорять: "Відкривай хату, відкривай сарай, горище." Вони обшукували всюди, лазили в погріб, видивлялися, чи нікого немає.Не один раз вони так ходили. У багатьох людей, особливо молоді, забирали мобільні телефони, якщо бачили щось підозріле, наприклад, український прапорець. Вони дуже прискіпувалися, були випадки, коли молодих хлопців били. Як тільки дізнавалися про щось підозріле, діяли дуже жорстко».

Багатьох людей, особливо тих, чиї сини чи доньки воюють, били та затримували, тримали у заточені по декілька днів. Дуже часто вороги навмисно били по селу, звинувачуючи у цьому ЗСУ.

«Коли окупанти виїжджали, по селу починали стріляти. Вони поверталися і казали місцевим, що це наші військові стріляють по мирним жителям. Але ж ми розуміли, хто це робить. Вони знищували наші будівлі: лікарню, сільську раду, а потім і школу».

Під час так званого «референдуму», у окупантів на руках були поіменні списки мешканців села – не виключено, що цю інформацію їм також могли надати зрадники.

«Це був незабутній день». Визволення.

російські окупанти вийшли з села несподівано – на ранок люди прокинулися як звичайно, думаючи, що ворог ще в селі.

«10 листопада наше село звільнили наші хлопці, а 11 листопада звільнили Херсон. Це було дуже несподівано для нас. Сусід побачив колони з нашими хлопцями, і ми всі почали бігти до них, плакали і падали на коліна. Це був незабутній день, який ми будемо пам'ятати все життя і дякувати нашим хлопцям».

На жаль, радість від визволення затьмарили нові ворожі обстріли – вороги ніби мстилися за втрачені села та свою поразку.

«Ворог переїхав на лівий берег, і з того боку, з Горностаївки, майже щодня били по нашій стороні. Більшість людей, включаючи мене, проживали в підвалі. Виходиш на вулицю, щоб щось зробити, і вже чуєш, як летить і свистить, і біжиш назад до підвалу. У нас у підвалі стояли ікони, бо кожного дня ми сиділи і молилися, щоб все пролетіло мимо. Бувало, що на верхній вулиці в нашому районі падали снаряди».

Сусіди першими покинули село і віддали ключі від свого погребу родині  Юлії. Їх льох був більш обладнаний і не раз врятував життя.

«Ми з мамою стояли у дворі і почули, як летить снаряд. Ми ледь встигли забігти в погріб, і відразу був приліт біля будинку сусідів. Навіть у більш обладнаному погребі ми відчули удар – все тряслося. Коли вийшли, побачили велику воронку. Дуже багато страху ми пережили. Пам'ятаю, коли ворог почав обстрілювати наші позиції літаками, вони пролітали над нашим домом настільки низько, що ми не знали, що робити. Виходили і плакали, бачачи, як літаки кидають вогонь».

Юлія зазначає, що ніколи не думала, що побачить таку жахливу картину на власні очі.

«Окупанти почали розпилювати по селу такі дрібні, загострені предмети, схожі на цвяхи. Тобто, ви виходите на двір, і це все навколо вас. Я також пам'ятаю випадок у нашому селі, коли дівчина, яка була активісткою та волонтером, була вбита цими предметами. Ми ніколи не могли уявити, що таке може статися. Дівчина просто вийшла на вулицю у той момент, коли вони розпилювали ці «цвяхи», і вона була поранена. Її не вдалося довезти до лікарні».

Ситуація у селі ставала більш небезпечнішою – мешканці Качкарівки не могли спокійно пересуватися вулицями, бо знаходилися під постійним вогнем ворога. Враховуючи ситуацію, Юлія з батьками прийняла непросте рішення – переїхати в більш спокійне місце.

«Ми переїхали, але деякі залишилися. І це дуже болісно. Ми забрали з собою батьків, і це був важкий момент. Відправлятися у дорогу в таких умовах - це був великий стрес. Але ми вижили. Тепер ми живемо в новому місці, де є умови. Але моя душа болить за рідне село та за тих, хто там залишився. Вони переживають важкі часи. Я ніколи не очікувала, що побачу жахливу картину війни, про яку розказували нам наші дідусі та бабусі».

Нова домівка

Юлія з батьками переїхала до села Борозенське – їх прийняли тут дуже добре.

«Умови тут хороші, взагалі, тут мешкає багато переселенців саме з Бериславщини. Я сама зустрічала у сільській раді багато переселенців, частина з яких люди похилого віку. Одна з бабусь розказувала, що вже не хотіла нікуди їхати, але коли біля її домівки в Бериславі вибухнула авіабомба і вона на свої очі все це побачила, то навіть старенькі люди вже почали збирати речі і виїжджати».

Переселенцям у селі надають необхідну гуманітарну допомогу: одяг, продукти та інші речі.

«І до людей тут добре відношення, і до переселенців. Навіть організували соціальні рейси: можна поїхати і в райони, і до Кривого Рогу, відкрили рейс. Тобто, ти сідаєш і безкоштовно можеш проїхати. Одне єдине, що ти тут живеш, і є умови, але все одно ж душа болить за своє село. Ти все одно ж не дома тут. Ось була і Пасха була, і були грибки, от батьки дуже плакали, що тут люди можуть піти на цвинтар пом'янути своїх рідних. А ми не можемо поїхати, бо там обстріли».

На жаль, не у кожному куточку України добре відносяться до переселенців. Знайома  Юлії зіткнулася з грубістю під час відвідин лікаря.

«До херсонців кКривому Розі дивне відношення. Вона розказує, що ти приїжджаєш, так на тебе дивно дивляться, і таке відношення, що ніби «чого приїхали сюди?».Подрузі потрібно було полікувати зуб, подивились, кажуть, що вона з Херсона і була їй така фраза: «А чого ви тут?». Вона не витримала і сказала: "Ну, як чого? Херсон під постійним вогнем!». Нам людям з Херсонської області дійсно болить за те, що,  такі ж самі українці, які просто живуть у кращих умовах, які не бачать цього всього - вони не відчувають».

Юлія сподівається на перемогу нашої держави у боротьбі з ворогом та найшвидше повернення до рідної Качкарівки.