Місто потерпає від болю так само як і люди: миколаївська фотографка створила проєкт "Шрами", - ФОТО

Миколаївська фотографка Слава Посєдай створила проєкт “Шрами”, який показує не лише біль людей, а й біль міста, яке у 2022 році російський агресор обстрілював щоденно, завдаючи ударів по цивільній інфраструктурі та вбиваючи мирних. 

У коментарі виданню 0512 Слава розповіла детальніше про проєкт та його реалізацію. За словами фотографки, їй хотілось показати те, що місто, в якому ми живемо, також має сліди агресії — як і людське тіло. 

—До цього проєкту я вважала себе фотографом, який може висвітлювати тільки красу і показувати тільки щось прекрасне. Але час, в якому я живу, показує, що треба йти з ним“ в ногу”, і я вирішила, що треба створити проєкт про своє місто, яке потерпає від обстрілів, поранене і яке має багато на собі ран. Я хотіла показати, що архітектура не живе сама по собі. Її завжди оживляють люди. Місто — це люди та будівлі. Аби показати біль та страждання, яких ми зазнали у війні, треба додати динамічне вкраплення, тому я подумала, що таким вкрапленням буде саме людина. Я подумала, що місто потерпає від болю так само як і люди, які залишились в Миколаєві та прокидаються від обстрілів. Мені хотілось показати поранену, незломлену людину у місті, яке не здається. Війна не проходить повз нас, не залишаючи слідів. Ці сліди є на тілі у вигляді шрамів, а у міста — це пошкодження будівель.

Слава розповідає, що головне для проєкту — саме ідея. Тому, мавши ідею, фотографка почала думати, як саме її реалізувати та з ким:

—Я вперше зробила проєкт простим у візуалі. Я дуже люблю постановчі фото, а тут  вперше прибігла до того, що знімаю місто та людей, які постраждали від війни. Я показала людину на фоні будівлі, а на іншій — будівлю на фоні людини. Це не фотошоп, це дві різні фотографії, з яких я зробила колаж. Я хотіла зробити це максимально просто, враховуючи те, що моїм знаряддям буде не лише світлина, а й слово. У мене є дві зброї — камера і моє слово. Під кожною фотографією я проговорюю до людей, щоб їм донести те, що я бачу.

Деяких героїв Слава знала і до війни, а з деякими познайомилась під час реалізації проєкту:

— Моя подруга Наталя Румянцева є завершальною героїнею проєкту. Я з нею знайома вже 15 років. Сергій Мельниченко — мій друг, був моєю моделлю ще до війни. Є багато нових людей, яких не знала особисто, але я з ними познайомилась, дізналась їхню історію. Деякі навіть казали, де саме їх фотографувати. Я записала історію цих людей і потім показала світові.  

Проєкт створився досить швидко і так само швидко Слава його реалізувала.  Наразі проєкт завершено, його можна переглянути на сайті мисткині. 

— Виставляючи фото, я помітила, як ми втомились від війни. Я помітила, що люди не реагують, пропускають повз. Я вважаю, що треба нагадувати про війну. Треба нагадати тим, хто забуває, бо потім такі люди можуть прокинутись в іншій реальності.  

Фотографій усього чотирнадцять. Остання — чотирнадцята, відрізняється від інших світлин, адже там немає людини. Є лише фото будівлі.

—  Героїв та світлин 13, але у мене є ще одна фотографія, де немає людини, бо вона померла. Якщо ми можемо відродити будівлю, людину ми відродити не можемо...Це шана для тих, хто помер від агресії, — каже Слава.

Слава додає, що важливо показувати цей проєкт не тільки миколаївцям, адже вони самі бачили та проживали цей жах, а й тим, хто живе в інших містах та країнах:

—  Я впевнена, що миколаївці і так бачать ці “шрами” міста. Цей проєкт мають бачити всі люди. Треба дивитись на будівлю, на людину, на себе. Дуже страшно жити в такому часі, але ми живемо, ми тримаємо удар. Люди повинні бачити проєкти про війну, адже війна це зараз наше життя. Боротьба — це наше життя. Ми не жертви, ми тримаємо стрій та боремось, — зауважила вона.

Чому обрана людина вважає шрамом цю будівлю?

1. ОЛЕКСІЙ ЦАПЕНКО – Адміралтейство — це зазвичай про офіцерів. Це поняття асоціюється з честю, як, наприклад, лицарська честь. Це людина честі, яка хоче повернутися на поле бою, бо в його понятті честь – це захищати, довести цю справу до кінця. Він не може просто бути осторонь, навіть якщо він отримав поранення. Пошкоджене та зруйноване Адміралтейство – це як люди зі знищеною честю – замість того, щоб бути прекрасним архітектурним ансамблем, просто поруйновані. Людина не може просто піти на поле бою в силу певних обставин, того, що вона  вже має певні шрами і не можеш продовжувати те, що їй каже її покликання та переконання. Шлях воїна треба продовжувати вести вже з урахуванням тієї ситуації, умови якої диктує здоров’я.

2. ТАМАРА АРТИМОВЕЦЬ – мати українського героя, який нині перебуває у полоні. Другий учасник фотографії, готель «Миколаїв», так само як і порушене місто, продовжує працювати та чекає на відновлення. Так само як і наша держава, так само як і місто Миколаїв, так само як і Тамара, і так само як і її син. На превеликий жаль, син Тамари загинув…

3. АНДРЕЙ ГОНТА — Різний рівень відновлення – відновлення як людини, так і будівлі. Чорноморський національний університет імені Петра Могили зазнав страшних руйнувань, але зараз дивлячись, як він відновлюється, охоплює гордість та вдячність. Андрій отримав поранення на полі бою, довго лікувався та нарешті, покинувши лікарняні стіни, відразу пішов знову нести службу та захищати нашу державу. Людина, яка отримала поранення , стала вдвічі сильнішою та має на меті робити все для нашої перемоги.

4. АНТОНІНА ПАРАСКУН – Завжди радісно бачити як те, що було понівечено – попри всі випробування повертається до життя, до того життя, що було колись, раніше. Так само як і будівля поза Антоніни, так само як і Антоніна. Вона чекає чоловіка та батька своєї дитини, чекає з полону та аби зустріти його та радіти зустрічі та бути прикладом гідності, Антоніна, як і будівля, робить над собою важливу роботу – відновлюється та продовжує жити.

5. ЮРІЙ САЙКО – Перша українська гімназія імені Миколи Аркаса – історична та архітектурна скарбниця міста Миколаєва. Юрій – є дивовижним прикладом героїзму. Отримавши тяжке поранення, він після швидкого лікування повернувся на службу. І, як і будівля, чекає на реконструкцію та покращення. Юрій щирий та гарний юнак з глибоким поглядом, який бачив  дуже багато страшних речей та зазнав великого травмування. І як і будівля, зараз стоїть та чекає на реконструкцію, бо процес відновлення фізичного іноді скоріший, аніж моральна реабілітація.   

6. СВІТЛАНА КАРСКАНОВА – чекає з  полону свого сина. Захисник України завжди в думках у матері та її серце сповнене надією та вірою в силу сина та в країну. Наче п’яти метрова скульптура, що стоїть рядом з будівлею заводу «Кристал», Прометея, який приніс світло, світло в життя людей. Саме це світло та надія допомагає сім’ї  чекати та знати, що захисник все витримає та повернеться живим додому.

7. ОЛЕКСАНДР ВАРЗАЦЬКИЙ – раніше військовий  корабель, що зараз лежить в воді, називався «Тайфун». Тайфун – непереборна сила природної стихії. Олександр на фронті служить артилеристом,  і як і тайфун, має непереборну людську силу диху. Після поранення та реабілітації планує повернутися на фронт. 

8. ІННА ТУРОВА – замість того аби молода дівчина насолоджувалась своїм містом з парками, скверами, приємними прогулянками, Інна, вдягла форму та стала волонтеркою, яка допомагає нашій армії боротися. По тій вулиці, де можна було б гуляти та зустрічатися з друзями, зараз стоїть дівчина, яка чекає з полону свого брата. На превеликий жаль, брат Інни загинув…

9. СЕРГІЙ ДЕНИСЮК – Деякі будівлі, як і люди, можуть швидко приховати свої шрами за капітальним або косметичним ремонтом, а хтось буде відкритою раною. Рано чи пізно, ми сподіваємось, вона загоїться. Миколаївський національний університет імені В.О. Сухомлинського досі височіє над містом зруйнованою конструкцією.  Як у випадку університету, так і в випадку Сергія, доцільно сказати, що не все, що ми хочемо відновити, можна зробити за один момент – це тривалий процес – як щодо архітектурної конструкції, так і щодо відновлення людини. 

10. ОЛЕКСАНДР МАРАРАШ – В цій війні ми зрозуміли, що наше головне досягнення то є люди, наші українці. І не завжди близькі люди – близькі нам по крові. Це можуть бути наші найкращі товариші. Олександр втратив свого близького друга та допомагав в його пошуках, здогадуючись вже, що, напевно, втратив друга навіки. 

11. ОЛЕНА КРЕМЕНЕЦЬКА – Будівля за дівчиною знаходиться майже в кінці нашого міста, вона зруйнована і поки на паузі, як і життя Олени. Його зруйнував полон чоловіка, але вона вірить і чекає, як і цей будинок…Чекає на повернення коханої людини, котрий неодмінно, змусить її повстати із попелу.

12. СЕРГІЙ МЕЛЬНИЧЕНКО – Цивільній людині страшно уявити, що серед міста та посеред житлових будинків на центральному проспекті міста можуть вестись бойові дії. Саме серед мирних доріг, під вікнами, де були сім’ї та родини, відбувся бій в якому Сергій зазнав поранення. Тепер завжди, проїзджаючи чи проходячи повз, він буде згадувати ті події, які залишили на його тілі шрами.

13. НАТАЛІЯ РУМЯНЦЕВА та МІЯ – дружина та донька, втративши чоловіка та батька, символізують усіх наших жінок, які втратили коханих, рідних… 

14. МІЙ ДРУГ, ЯКИЙ ЗАГИНУВ - у кожного з нас є ті люди, яких навіки забрала війна та яких ми можемо побачити лише у своїй пам'яті та думках. Якщо будівлю ще можна привести до ладу та дати їй шанц до життя, то, на превеликий жаль, людину до життя ми не можемо повернути... Для мене ця фотографія є найбільш суперечливою в цьому проекті та при всьому цьому, особливо сильною, бо саме життя людини є наша найвища цінність. Чому обрана людина вважає шрамом цю будівлю?Не завжди шрами на тілі видно - не всі вони візуальні. Досвід того, що хтось втратив кохання, що хтось чекає близьку людину з полону – це також великий рубець, але ми його просто не бачимо і ось тут проводимо парадигму: скільки в людей співчуття до понівеченого тіла та чи стільки ж співчуття до понівеченого життя, до понівеченої долі… і скільки співчуття до понівеченої будівлі, бо саме будівлю ми сприймаємо як функцію… але й людину ми розуміємо як функцію, вона має бути військовим, матір’ю, вчителем... а якщо забрати цю функцію, то що лишається?...Шрами – втрата цілісності власного тіла, втрата відчуття неподільності – залишають по собі нотки смерті. Шрами часто сигналізують про боротьбу за життя, якій передувала подія, коли це життя можна було втратити. У кожного шраму є своя історія, і часто це саме історія.