"Життя наче було поставлено на паузу": як війна змінила життя миколаївців за два роки, - ФОТО

24 лютого 2022 року російські окупаційні війська почали повномасштабний наступ на територію України. О 4:58 російська артилерія та авіація почали обстрілювати Кульбакінський аеропорт та порт “Очаків”.

Вже з 5 години ранку миколаївці чули вибух з різних куточків міста й не могли повірити, що почалась війна.

24 березня 2022 року - Миколаїв офіційно отримав звання “Місто-Герой”. За цим званням стоїть не одна жертва серед військових й титанічні зусилля наших ЗСУ, а також тисячі об’єднаних цивільних заради спільної мети - нашої Перемоги. 

До річниці повномасштабного вторгнення редакція 0512 вирішила проаналізувати, як змінились миколаївці за останні два роки.

Про досвід життя ВПО

З опитування, яке провела редакція 0512, більшість опитуваних відмітили, що покидали Миколаїв через активні бойові дії, при цьому містяни відмітили, що вже повернулись додому. Кілька опитуваних зазначили, що планують зробити це у цьому році. 

Варто зазначити, що за повідомленнями влади, у Миколаєві протягом 2022 року залишалось близько 200 тисяч жителів. Весною 2023 року голова Миколаївської ОВА Віталій Кім відмітив, що у Миколаєві проживає понад 400 тисяч людей. Поверненню містян посприяло звільнення Херсона у листопаді 2022 року та місто періодично досі потерпає від російських атак.

“Довелось декілька разів переїжджати по Україні. Змінилась робота, доначу,  сам також проводжу збори нашим військовим”.

“Розраховувати можна тільки на себе, квартира орендована на Закарпатті, потім у місті Одеса, ціни високі. Відношення на Закарпатті до переселенців негативне. Пережила стрес, біль та сум за домівкою”. 

“Я прожила в Словаччині 10 місяців. Винаймала квартиру за 315 євро, так як не маю статусу пенсіонера. Я вивчала мову  та викладала уроки для українців при “Червоному хресті”. Я щодня згадувала своє улюблене місто і плакала. Я вболівала душею і всім серцем за своє місто Миколаїв, і розповідала, в якому ми чудовому місті живемо. У Словаччині люди рідко спілкувалися і йшли на контакт. Добре жити на своїй батьківщині! Боюся втратити свого вірного друга - собаку Лакі. Він сильно боїться вибухів до нервових тиків. Сумую за своєю роботою. Читаю постійно новини”.

“Ми були за кордоном, нам дали прихисток зовсім чужі люди, з іншою мовою, іншою культурою. Було дуже важко морально, хоча прийняли нас дуже тепло. Ми їхали, без грошей, без закордонних паспортів, просто в нікуди, це страшно…”.

“Виїхала вперше в своєму житті за кордон 7 лютого 2022 року. Планувала через пів року повернутися, але не повернулась через війну”.

“Залишалась в області весь час. Є тихі куточки, слава Богу”.

“Важко, відчуття провини, самотності. Не подобається країна, важко вчити мову”. 

“Виїхали за день до повномасштабного вторгнення і дуже хотіли відразу повернутися, але залишились закордоном, щоб працювати та допомагати фінансами рідним. Якби не запланована поїздка, ми б не виїздили з міста, бо це наш дім”.

“Ти не вдома. Скільки б не говорила українською, все одно тобі скажуть, що не місцева, все одно сприйматимуть,  як щось чуже. Ціни на житло, особливо оренда - то космос. Коли тобі місцеві розповідають, що за халупу в селі, яка дісталася від діда і де вже 20 років ніхто не жив, бо води нема, газу нема, здають переселенцям за 15 тисяч, бо "крутитися треба"... Дуже жорстокі діти... у дворі не хотіли грати, бо оце наїхали москалі, через яких війна почалася.... Дуже багато історій. Але не всі вони погані. Були моменти, особливо, коли тільки переїхали, що чужі люди, бачачи, що троє дітей, несли домашню їжу, або картоплю зі свого городу... Я все одно вдячна, що моя дитина не живе під щоденними обстрілами й ходить в школу”.

“Виїздила з піврічною дитиною в село Миколаївської області, де, слава Богу, було більш-менш безпечно. Хоча 24 лютого, та й не тільки, було дуже страшно. Життя наче було поставлено на паузу. Наразі вже вдома”.

“Життя вже точно не буде як раніше”: про ментальні настрої миколаївців

Велика війна стала найтяжчим випробуванням у житті Миколаєва, яке змінило долю чи не кожного. 

В опитуванні миколаївці відмітили, що за два роки переосмислили свої погляди, оцінки та цінність життя.

“Кардинально. Чоловік захищає країну, ми вже два роки не живемо разом, сину дуже не вистачає спілкування з татом. Ми навчилися жити у стані війни, працювати без вихідних, постійно донатимо, бо по-іншому я не знаю, як справлятися з емоціями”.

“Переоцінка цінностей, зміна кола спілкування, прийшло розуміння, що якщо я чогось не зроблю, то за мене це ніхто не зробить. Працюємо й допомагаємо ЗСУ”.

“Біль та ненависть до росії, загинув племінник на війні…”.

“Доходи значно зменшилися, втратила віру в краще майбутнє”.

“Стала більше цінувати своїх близьких”.

“Нічого не можу планувати на навіть приблизно довгострокову перспективу. Зрозуміла які люди важливі. Багато чому вчуся ніби вперше. Працюю з терапевтом”.

“Зруйновано квартиру, не вистачає грошей на проживання, біль за майбутнє дітей та онука”.

Миколаївці зазначили, що найбільшими труднощами, пов’язані із війною, для них стала: розлука з рідними, втрата коханих, руйнування житла, втрата роботи, зруйноване житло та початок життя заново. 

З ментальних змін жителі Миколаєва в опитуванні відмітили наступне: тривожність, постійні переживання та стрес, виникнення страху за життя, погіршення стану здоров’я, відчуття несправедливості, поява кошмарів. 

Деякі з опитуваних водночас розповіли, що війна підштовхнула їх зайнятись волонтерською діяльністю та зміцнила характер в цілому.

Щодо на запитання щодо підтримки ЗСУ, то 95% респондентів повідомили, що перебувають у лавах ЗСУ чи постійно роблять благодійні пожертви на різні збори. 

Найбільшою підтримкою для миколаївців під час війни є: віра у ЗСУ, родина, друзі, небайдужі люди, які підтримують збори для військових, побратими та посестри.

Як на думку містян змінився Миколаїв за два роки війни

“З труднощів - водопостачання. Щодо настроїв людей, то загалом кращі, ніж були у перші декілька місяців війни, оскільки місто так вже не обстрілюють, як було раніше (Херсону можна поспівчувати, бо зараз вони це все відчувають). Якщо ж брати до уваги настрої людей зараз, то вони досить змішані, оскільки й економічна ситуація, і військова є зараз важкою для жителів”.

“Місто повільними темпами, але відновлюється. Люди як і до війни, хто був з добрим серцем - таким і залишився, а злі стали ще злішими”.

“Спочатку ми всі згуртувалися, люди стали доброзичливими та добрими, але це тривало недовго”.

“Стало більше чути українську мову”.

“Мілітарне місто, заточене на перемогу. На 50 відсотків, як на мене, люди перейшли на українську, повага до військових, швидка реакція містян на несправедливість. Сподіваюся, “ждунів” буде ставати все менше”.

“Найгірше - це руйнування інфраструктури. Вірю в краще, що місто живе”.

“У Миколаєві стало більше свідомого бізнесу, що допомагають ЗСУ. Останнім роком більше людей, це найголовніше. Більше чую українську мову і то є добре”.

“Частіше чую в місті українську мову, але все ще дуже багато російського споживається містянами. На більшість людей війна ніяк не вплинула, тому що виїхали в перші дні і повернулись вже в відносно мирне місто, то ж не бачу великого зацікавлення суспільства. Звісно, є ініціативні групи людей, але на фоні більшості ми виглядаємо такими собі “фріками”, часто чую що я живу війною, а як по-іншому?!”.

“Коли замочимо всіх колаборантів стане краще, а поки є як є”.

“Люди стали уважнішими, але влада приділяє увагу більше відмиванню грошей, особливо масовий ремонт доріг внутрішньоквартальний - воно наче і добре, але не на часі”.

“Миколаїв українізувався. Дуже приємно чути українську звідусіль. Це не є чимось дивним, винятковим. Щодо атмосфери міста, то мені воєнний настрій прямо відчувається в повітрі”.

“Місто спорожніло, повітря забруднене, люди, що залишилися в місті, намагаються жити, але страшно їм... не бояться смерті тільки дурні…”.

“Звук вибуху й досі лунає”: який момент за час повномасштабного вторгнення  найбільше закарбувався у пам'яті миколаївців".

“Це перші прильоти по Миколаєву: 24 лютого, прильот по МОВА ( миколаївська обласна військова адміністрація) та АТБ на проспекті Героїв України. Буча, село Гроза, затоплена "Москва", звільнення Херсона. Якщо вказати й особистий якийсь момент, то це виїзд близьких мені людей за кордон”.

“Коли поруч руйнувалися будинки, звук вибуху й досі лунає. Запам'ятав перші вибухи 24 лютого 2022 року”.

“Лютий-серпень 2022 року, пережила страх, відчай, безвихідь”.

“4 квітня, 2022: обстріл площі Перемоги касетними снарядами, де загинули та були травмовані люди. У момент обстрілу мала перебувати саме в тому місці, але з певних причин не була. Це як другий день народження”.

“Літо 2022 з щоденними обстрілами міста з С-300”.

“Це перші дні та тижні. Неможливо було усвідомити, що це все насправді. Ці вибухи, від яких все здригнулося, хвилювання за старшу дитину, яка, на той час була у Харкові. Як я не могла до нього додзвонитися. Хвилювання за доньку. Найбільш вразило, як всі українці згуртувалися, готові були голими руками зупиняти ворога, це саме неймовірне Пишаюся українцями!”.

“Обстріл Миколаївської ОВА, коли загинуло понад 37 людей”.

“Смерті близьких ..”.

“Великі черги та пусті прилавки в магазинах”.

“Складно відповісти. Я сподіваюсь, що після війни буде можливість про це згадати. На жаль, війна триває…”.

“Початок війни, сидіння в підвалі”.

“Перша ніч повномасштабної війни, коли було страшно лягати спати й не прокинутись. Коли звільнили Херсон. Коли повідомили про загибель коханого…”.

“Момент переїзду закордон. Перша поїздка додому через рік”.

“Перша втрата дуже дорогої людини … Рома назавжди в моєму серці”.

“Щодня стається якийсь момент, який викарбовується в серці. На жаль, усі ці моменти не мають позитивного підтексту, тому серце вже перетворилося на камінь”.

“Перший день повномасштабної війни. День, коли було прийнято рішення виїжджати з дитиною, а чоловік йшов у військкомат”.

“Закарбувалися найбільше 23, 24 і 25 лютого 2022 року. 23 у мене були дуже тривожні настрої. Передивившись відео з путлером, мене не покидали думки про повномасштабне вторгнення. А 24 вночі чоловіка викликали по тривозі. Я вже не спала. Зібралась, пішла готувати їсти, потім вийшли з дитиною на прогулянку. Але донька постійно капризувала тоді. У повітрі відчувалось страшенне напруження. Збирала вже потроху речі, “тривожний чемоданчик”, дуже сильно переживала за чоловіка, щоб зміг повернутися додому з роботи. 25 лютого ми виїжджаємо з донькою до села Миколаївської області. Чоловіку треба повертатися на службу в поліцію. І я досі пам'ятаю ті обійми й сльози від страху за нього”.

За два роки повномасштабної війни у Миколаєві внаслідок російських обстрілів було пошкоджено понад 3800 об’єктів, враховуючи останні, що стались в лютому цього року. З них більш як 2800 - це житло містян, з них понад 1250 - це багатоповерхівки.

Через російську агресію загинуло близько 160 осіб, із них двоє дітей. Важких поранень зазнали понад 750 мешканців. За останніми даними Офісу генпрокурора, на Миколаївщині від російської агресії постраждала 101 дитина. 

Директор з інноваційних рішень у Київській школі економіки Максим Нефьодов розповів, що загалом збитки від російської агресії для Миколаєва склали близько 900 мільйонів євро. Варто додати, що ця сума є не остаточною.

За два роки, миколаївці пережили сотні обстрілів, місячну відсутність води з централізованої мережі, так звані “блекаути” - відключення світла та інші наслідки, які принесла російська армія. Та попри все, місто почесно називається фортецею півдня.

Фото - Світлана Коваль.