«Усередину цього пекла я пішов на чолі власної ланки»: історія миколаївського рятувальника, - ФОТО

Владислав Петрик обрав професію рятувальника ще під час навчання у школі. Навесні 2022 року він розпочав службу в ДСНС.

За роки повномасштабної війни Владиславу довелося ліквідовувати наслідки російських атак, працювати серед масштабних руйнувань та гасити пожежі під загрозою повторних ударів. В інтерв'ю 0512 Владислав розповів про свій шлях у ДСНС, масштабні пожежі, які виникали внаслідок ворожих атак, відповідальність за підлеглих та те, що залишається за кадром роботи рятувальників.

Від школяра з Врадіївки до рятувальника

Майбутню професію Владислав Петрик обрав ще у дев'ятому класі після профорієнтаційної зустрічі з працівниками ДСНС. Після закінчення гімназії у 2018 році вступив до Черкаського інституту пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля. Інших професій для себе, каже Владислав, на той момент уже не розглядав.

Я чітко обрав цей напрямок для свого майбутнього та навіть не розглядав жодних інших варіантів. Подав документи на вступ лише туди. У мене була внутрішня впевненість: я стану професійним рятувальником й іншого вибору для себе не бачу.

На початку повномасштабного вторгнення Владислав обійняв посаду начальника караулу 13-ї державної пожежно-рятувальної частини. Тож перші самостійні виїзди як командира припали на весну 2022 року - період, коли звичайна робота рятувальників уже була нерозривно пов'язана з наслідками війни.

Це був час колосального психологічного та професійного навантаження, адже кожен виклик супроводжувався усвідомленням реальної небезпеки та підвищеною відповідальністю за довірений особовий склад караулу й за життя людей, які потребують допомоги. Перші бойові виїзди в умовах воєнного стану навчили швидко приймати зважені рішення, діяти чітко за інструкцією, тримати емоції під контролем та довіряти своїм бойовим побратимам.

У 2025 році Владислав закінчив Національний університет цивільного захисту України за спеціальністю «Пожежна безпека». Нині він обіймає посаду заступника начальника частини одного з державних пожежних підрозділів ГУ ДСНС України у Миколаївській області.

Вогонь, руйнування і загроза повторних ударів

Пожежі після ракетних і дронових атак суттєво відрізняються від звичайних загорянь. Рятувальники одночасно мають справу з великою площею пожежі, зруйнованими конструкціями, токсичним димом, пошкодженими комунікаціями та можливими нерозірваними боєприпасами. До цього додається одна з найбільших небезпек - можливість повторного удару.

Ворог часто завдає повторного удару саме тоді, коли на місці працюють екстрені служби. Тому це вимагає постійного контролю безпеки та готовності до евакуації.

Робота після прильоту починається з розвідки: потрібно оцінити масштаби пожежі та руйнувань, загрозу обвалу, з'ясувати, чи залишилися люди, визначити необхідну кількість техніки та особового складу. Далі рятувальники визначають першочергове завдання - порятунок людей, локалізацію вогню або захист суміжних об'єктів.

Коли прибуваєш на місце масштабної пожежі, спричиненої ворожим ударом, перше, що бачиш, це масштаби руйнувань, хаос від вибуху, щільний чорний дим, охоплені полум'ям конструкції та реальну загрозу для життя. Це гострий біль за понівечене місто, але водночас повна мобілізація всіх внутрішніх сил, адже кожна секунда на рахунку.

Однією з таких масштабних пожеж для Владислава стали нещодавні гасіння у Миколаєві. За його словами, рятувальники працювали серед пошкоджених конструкцій, отруйних випарів від палаючої хімії та пластику й надзвичайно високої температури. Сам Владислав очолив ланку газодимозахисної служби та разом із нею зайшов усередину будівлі.

Усередину цього пекла, у щільний задушливий дим та нульову видимість, я пішов на чолі власної ланки ГДЗС. Висока температура, ризик обвалу та граничне напруження сил вимагали холодного розрахунку. Ми трималися на бойовій довірі й вчасному оповіщенні про небезпеку, яке врятувало нам життя.

Так, по одній із локацій було завдано шість ударів, один із яких був спрямований по рятувальниках. Коли небезпека ставала критичною, особовий склад та техніку відводили, а потім знову поверталися до гасіння. Щоразу рятувальникам доводилося заново оцінювати обстановку.

Ми змушені були постійно передислоковувати сили, змінювати точки подачі води та підлаштовувати тактику під нові руйнування, щоразу повертаючись у вогонь для продовження ліквідації.

Під час загрози нового удару рятувальники можуть розосереджувати особовий склад, працювати меншими групами, скорочувати перебування у найбільш небезпечних місцях та використовувати дистанційну подачу води. Однак Владислав наголошує: поняття повністю безпечної позиції в таких умовах фактично немає.

Сувора реальність така, що на практиці безпечних місць майже немає: ворог свідомо цілить саме по рятувальниках, й навіть після відведення сил на заздалегідь визначені позиції ворог починає бити туди ж, перетворюючи “безпечну відстань” на чергову зону ураження.

Що залишається за кадром та як війна змінює рятувальників

За кадрами великих пожеж залишаються години роботи у важкому спорядженні, спека, їдкий дим та фізичне виснаження. Причому після ліквідації відкритого вогню небезпека не зникає.

Коли спадає полум'я, починається найстрашніше: тління, ризик раптового обвалу тон бетонних плит та небезпека повторних ударів чи детонації.

Ще одна частина роботи, яку не бачать на фото та відео - очікування близьких. Поки рятувальники працюють на місці чергового прильоту, їхні родини бачать повідомлення про атаку та чекають хоча б короткого дзвінка.

Найважче - це знати, як хвилюється мама, дивлячись новини про черговий приліт, і єдине, про що думаєш у ту мить - якнайшвидше набрати її та сказати найголовніше: “Мамо, у нас усе добре”, хоча за плечима лишилося пекло.

Після повернення до частини потрібно обслужити техніку, привести до ладу спорядження й знову бути готовими до виклику. А після завершення зміни, говорить Владислав, робота часто продовжується вже подумки.

Повертаєшся додому, а свідомість продовжує аналізувати кожне рішення, кожну хвилину під обстрілом і всі небезпеки, що могли коштувати надто дорого.

Особливу відповідальність Владислав відчуває як командир. Під час роботи в небезпечній зоні власні емоції доводиться відкладати, адже підлеглі орієнтуються на рішення та поведінку людини, яка ними керує.

Особовий склад дивиться на тебе, і за твоїм спокоєм, за твоїм чітким і впевненим голосом у радіоефірі вони зчитують головне: ситуація під контролем, рішення є, і ми вийдемо з цього разом. Твоя холоднокровність стає їхнім щитом і запорукою того, що ніхто не піддасться паніці.

Не менш важливою є довіра між самими рятувальниками. На пожежі, де ситуація змінюється за секунди, від дій людини поруч може безпосередньо залежати твоє життя.

Повна довіра, коли за секунду ти відповідаєш за чиєсь життя, а твоє власне тримається на впевненості у товариші поруч.

Серед пережитого Владислав найбільше запам'ятовує не тільки вогонь чи масштаби руйнувань. Після вибухів, говорить він, бувають секунди абсолютної тиші, коли рятувальники просто дивляться один на одного, перевіряючи, чи всі залишилися цілими.

За словами Владислава, повномасштабна війна змінила не лише характер роботи ДСНС, а й його самого. Навчальні ризики стали щоденною реальністю, а відповідальність за кожне рішення зросла, адже його ціною може стати життя.

Війна загартовує, але й знімає всі ілюзії. Вона спалює зайві слова, залишаючи лише чіткий розрахунок, холодну дисципліну та абсолютну відповідальність за людей, яких ведеш за собою. Ти стаєш іншим - більш зібраним, мовчазним і вимогливим до деталей.

Але навіть після років служби та сотень виїздів в умовах повномасштабної війни є те, що для Владислава так і не стало звичним. Передусім - наслідки російських атак, які рятувальники бачать на власні очі. 

До поранень і загибелі цивільних людей, до зруйнованих домівок мирних міст і до підлості ворога, який цілеспрямовано б'є по тих, хто їде рятувати інших. Скільки б разів ти не проходив крізь це пекло, черствіти до такого неможливо - біль і лють залишаються незмінними, просто ти навчився ховати їх глибоко всередину, бо на роботі потрібна лише холодна голова.