"Я сумую за життям без війни": два роки повномасштабного вторгнення очима маленьких миколаївців

В Україні триває війна вже 10 років, два з яких — на собі відчув кожен житель нашої країни. Не виключенням стали і діти, яким довелося чути звуки вибухів, ховатися у підвалах, бачити сльози рідних і  втрачати близьких.

Згідно з даними Генерального офісу прокурора, за час повномасштабного вторгнення постраждало більше ніж 1741 дитина, 523 — загинули. Миколаївщина одна з областей, де найбільше постраждало дітей внаслідок російських атак. Станом на лютий ця цифра перевищила 100 дітей.

Згадати лише осінь 2022 року, коли росіяни в черговий раз обстріляли Миколаїв. 9 жовтня окупанти поцілили по п’ятиповерхівці, тоді серед жертв терору був і 13-річний хлопчик. Дитину деблокували з-під завалів, проте вже ввечері він помер.

Чимало випадків у Миколаївській області, коли діти підриваються на вибухонебезпечних предметах. Подібні події відбуваються на територіях, які були окуповані рашистами тривалий час.

Наприклад, 15 жовтня, у Баштанському районі Миколаївської області через підрив на російській міні загинув 14-річний хлопчик. Його 12-річного товариша було також травмовано. І це далеко не єдина трагедія.

Страждають діти від війни і в психологічному сенсі. Раніше психологиня благодійного фонду “Голоси дітей” Руслана Мороз в інтерв’ю 0512 наголошувала, що дитяча психіка відрізняється від дорослої своєю пластичністю та пристосованістю. Так, за два роки повномасштабної війни люди змогли адаптуватись. Але кожна дитина сприймає це по-різному:

- Дитина на емоційному рівні може залишитись у тому моменті, в якому вона була на початок повномасштабного вторгнення. Тобто фізичний та інтелектуальний розвиток існує, а емоційно так і залишилась на два роки, як було раніше. Або навпаки — дитина може стати дуже дорослою. Кожна дитина унікальна і на кожну дитину війна вплинула по-різному. Ми помітили, що підлітки бояться говорити про майбутнє, про професійне майбутнє, відмовляються від мрій, які були в мирному житті, — говорить Руслана Мороз.

За два роки повномасштабного вторгнення українські діти пережили чимало стресових ситуацій. Маленькі очі бачили зруйновані будинки та колони військової техніки, вушка чули звуки ракет, літаків, «шахедів» та вибухів. Звикали діти до повітряних тривог і до темних та сирих підвалів.Кожен з них мав купу запитань: «Що це?», «Коли закінчиться?», «За що?», «Чому?», «Коли вже можна повернутися додому?» та таке інше.

Сьогодні ці діти з легкістю відповідають на питання «Що таке війна», адже незважаючи на свій вік, вони говорять про власний досвід, який, на жаль, їм довелося відчути та пережити.

Редакція сайту 0512 провела опитування серед дітей віком від 10 до 16 років і ось що вони розповідають:

Михайло у свої 10 років через війну вже пережив втрату рідного батька, тому війну називає «найгіршим, що могло і трапилося у його житті». Пам’ятає хлопчик і «прильоти».

— Я запам'ятав, як ракета прилетіла на підстанцію. Я злякався. Зараз я сумую за містом, бо через 8 місяців ми все ж таки виїхали у село.  Мрію лише про перемогу України, — ділиться Михайло.

Микола, якому також 10 років, на питання «що означає дата 24 лютого», не задумуючись навіть на секунду, впевнено відповідає:

— 24 лютого 2022 року дата повномасштабного вторгнення в Україну. Мені найбільше запам'ятався цей день.  Тоді почалася війна.

Хлопчик зізнається, що найбільше сумує «за миром в Україні» і мріє про скорішу перемогу.

13-річна Богдана також чітко розуміє, що означає дата 24 лютого 2022 року.

- Це, мабуть, знають всі! Це дата початку повномасштабного вторгнення. Але мені запам’ятався не так цей день, а перші дні війни, коли через наше село їхала російська техніка. Ми тоді на неї дивились. Страшно якось було. Мрію сьогодні,  як і всі, лише про закінчення цієї війни, - говорить дівчинка.

15-річна Лера пригадує, як до війни займалася танцями та навчалась у школі. На початку повномасштабного вторгнення дівчині довелося виїздити за кордон, але через 2 місяці повернулася додому.

-Після 24 лютого моє життя стало інакшим, тому що я вимушена була покинути свій будинок та переїхати жити в село. З найстрашнішого для мене, що відбувалось у моєму житті за ці два роки - їхати через пів України до кордону. Страшно було і коли обстрілювали наше місто.  нашого міста. Я сумую за життям без війни. Дуже хочу спокійного життя, нашої перемоги та повернутися додому,- ділиться своїми спогадами та мріями дівчина.

Юлія, якій 16 років, називає довоєнне життя спокійним, а дату 24 лютого – найстрашнішою подією, яка запам’яталась на все життя.

- До війни я спокійно навчалася у школі, де мала друзів, розважалася та навчалася. 24 лютого - найстрашніша дата, яка запам'ятається на все життя. Адже з тих пір життя не є таким спокійним як раніше. Пам’ятаю, як дуже страшно було в перші дні війни та в березні, коли російські окупанти заходили в село, де ми проживали. Загалом,  постійно стає страшно, коли чуєш звук вибуху чи проліт ракети. Я дуже сумую за життям без війни, тому що тоді все було інакше, було тихо та спокійно. Мрію, щоб війна закінчилася, щоб  Україна перемогла, і щоб моя родина була щасливою та здоровою,- підкреслює дівчина.

Як бачимо діти різного віку, пережили різні події, проте мрія у всіх лише одна – скоріша перемога.