Втратила сестру, будинок та пережила всі реалії окупації: історія жінки з Миколаївщини,- ФОТО

Кашперо-Миколаївка, що на Миколаївщині у березні минулого року перенесла чимало горя, яке притягнули за собою російські терористи. Окупація, авіаудари по житловим будинкам мирного населення,  обшуки, допити, атаки з градів та втрати рідних. 

Під час авіаудару, 5 березня, Алла Шаповалова не лише залишилася без житла, в яке вклала душу, але й втратила сестру, яка загинула на власному подвір'ї. Свою історію життя в окупації жінка розповіла редакції сайту 0512.ua. 

Алла Шаповалова працює вчителем української мови та літератури у Кашперо-Миколаївському ліцеї. Майже все життя вона присвятила вихованню власних дітей та навчанню школярів. Довоєнне життя називає раєм.  

- Ми жили дуже добре. Були всі можливості жити, працювати. У наших дітей також були всі можливості знайти себе в цьому житті. Але 24 лютого 2022 року все наше життя пішло шкереберть.

Шаповалова пригадує ранок 24 лютого і зізнається, що тривалий час не могла повірити, що і справді розпочалася війна. 

- Коли мені вперше зателефонувала сестра, яка загинула під час авіаудару по нашій вулиці, і сказала, що розпочалася війна – я їй не повірила. Я подумала, що це якась вигадка. Це була 5 година ранку, і я подумала, хто це міг вигадати таке зранку. Якщо люди десь із ЗМІ чули, що ворог збирає війська, збирається наступати, то я взагалі не сприймала це. Я, можливо, настільки була поглинута своєю роботою (провела уроки, прийшла додому і готуюся до наступних занять), а телевізор я досить рідко дивилася. Я ніколи не могла подумати, що таке може статися, хоча якщо аналізувати історію, то цього треба було чекати. О 7 годині мені зателефонувала донька. Вона проживає в Очакові. Вона сказала, що там відбувся приліт, будинок ходором ходить і запитала: «Що нам робити?». Я сказала, щоб вона зібрала дитину і приїхала до нас. Але я тоді їй теж не повірила, адже я все ще не могла в це повірити, я все гадала, що сталося якесь непорозуміння, хтось щось не так підніс. Але вже коли ми увімкнули телебачення і побачили виступ нашого президента, то повірили.

Жінка зазначає, що село розташоване далеко від траси і всі думали, що у Кашперо-Миколаївці безпечно. Тому на початку повномасштабного вторгення рф на територію України сюди з’їхалося дуже багато дітей, зокрема, діти та онуки нашої героїні.

- Але треба було згадати Другу світову війну, адже німці йшли саме через наше село, і бої були у наших краях самі жорстокі. Коли ми дізналися від людей, що колони рухаються у нашому напрямку і ворог вже мостить переправу саме в наше село, була можливість виїхати, але ми все ще не вірили, що можуть бути такі наслідки. Ми гадали, що все пройде повз нас, а можливо, це все скоро закінчиться, тому всі були вдома. 

П'яте березня Алла Шаповалова запам'ятає на все життя. Той день жінка описує зі сльозами на очах. Адже саме тоді вона та її сім'я чудом вижили. 

- Об 11-й годині над нашим селом  і саме над нашою вулицею Молодіжною пролетіли два гелікоптери. Я визирнула у вікно і побачила, що на них були намальовані «зетки». Вони летіли дуже низько. Це було дуже страшно і нас це насторожило. Після того, як вони провели розвідку, через 20 хвилин ми почули гул літака. Ми заздалегідь оговорили куди нам ховатися у разі небезпеки. Варіант підвалу ми відхилили, тому що потрібно було з будинку вибігати. Прийняли рішення ховатися у котельні, вона трохи нижче вкопана в землю. Коли ми почули звук літаків, то донька вигукнула, що треба ховатися. Зять з внуком встигли вскочити раніше, а ми з донькою в останню секунду зачинили двері і в цей же час полетіли вікна, двері, скло. Таку картину ми бачили раніше лише у фільмах, коли вибуховою хвилею все зносить, так і тоді сталося. Мій чоловік увесь цей час був на вулиці. Він чудом залишився живим, він встиг зайти в одне з приміщень. Коли вийшов надвір, то все кругом було розвалено, стояв пил, вікон і дверей не було, тому він почав бігти до будинку і кричати: «Чи всі живі?»

Коли жінка з родиною вийшла на вулицю, її чекала моторошна звістка. 

- Ми вийшли. А потім ми почули, як внук моєї сестри вибіг на вулицю і кричав на все село: «Бабуся, бабуся!». Вона загинула. Вона була в епіцентрі цього вибуху, і її відкинуло вибуховою хвилею до воріт. Ми всі були налякані та розгублені, це був тваринний страх. Це сталося миттєво, ми такого не очікували. Адже тут не було нікого з військових, жили прості люди.

А в цей час у напрямку села вже рухалися колони ворожої техніки. Залишатися у зруйнованому будинку сім'я Шаповалової не могла. Крім того, що все було встелено склом, панував страшенний холод. 

- На нашій вулиці Молодіжній побудовані нові будинки у 80-х роках і вулиця відносно нова. Її й назвали Молодіжна, бо на той час туди поселилась вся молодь. Коли ми вийшли все було вкрито склом. Це був березень, було холодно, залишатися у будинку не було ніякої можливості. Тривожна валіза у нас була заздалегідь зібрана. Ми прийшли до будинку моїх батьків. Батько помер у 2020 році, і ми вирішили його не продавати, адже дім будували батьки самостійно. Сюди час від часу приїздив син зі своєю сім’єю. Я пішла до садиби своєї сестри. Там 80-річна мама стояла над нею. Я забрала її. І нас 16 людей проживало в батьківському будинку. Дві бабусі, четверо діток. Сестру перевезли до цього дому, поставили домовину серед двору. Рашисти полізли через дві години. Неможливо передати скільки їх було. Вони лізли, як таргани. Йшли три доби, заходила техніка, вони розповзалися по лісу, по полях і налізло повне село.

Труна сестри так і стояла серед двору. Родина не могла її поховати. 

- Хлопці вирили могилу. Я вдячна нашій старості, вона дійсно в цей час була на своєму місці, вона ходила під кулями. Людмила Миколаївна змогла домовитися, щоб поховали нашу сестру. Ми її просто переклали і накрили труну. Намагалися поховати по нашим звичаям, але це було неможливо.

Коли рашисти оточили село, освоїлися у місцевій школі, відбувся перший допит чоловіків. Жінка пригадує, як увесь цей час сиділи і молилися за них. 

- Коли вони вже тут стали, то усіх чоловіків допенсійного віку повели на допит, там їх питали у кого є зброя, випитували хто тут нацисти. Через деякий час їх відпустили. Ми увесь цей час сиділи у підвалі і молилися, щоб вони повернулися. Забирали у кого була мисливська зброя, робили обшуки.

Техніку росіяни ставили усюди, таким чином прикривались мирним населенням. 

- Понаставляли у дворах людей. Вони ховалися за цивільними. На горі стояла їхня армія, і почала спускатися в село. Це були буряти, говорили російською погано. Ходили по вулицях і запитували цигарки у кого є, газові балони, сім-карти. До того ж, нас одразу попередили, що якщо будуть дзвінки, якщо користуватися телефоном, то будете покарані. Тому ми одразу їх заховали. І знову ж, вулиця на яку ми переїхали жити, потрапила в зону найбільших бойових дій. Армія зверху злазила сюди, все село було перерите окопами. У школі сиділи снайпери.

Одинадцяте березня розпочався бій. Село накрили градами. І знову постраждав будинок Алли Шаповалової. На щастя, сім'ї вдалося вижити. 

- Град прилетів нам і у цей двір. У цей час ми сиділи у будинку. Син сказав, щоб ми впали на підлогу, ми попадали і це нас врятувало. Уламки від граду влетіли у стіну біля якої ми сиділи. Вибило вікна, знесло половину даху, згорів гараж. І вдруге ми попала під обстріл. У нас було декілька хвилин, поки була перезарядка. Ми вибігли і побігли городами. Випав маленький сніжок, було болото, ми босі, роздягнені бігли. Я відповідала за сумку, у якій знаходилися підгузки та їжа мого півторарічного онука. Ми побігли до підвалу, всі були попереду, а ми з онучкою, якій 12 років, позаду. Коли добігли до півдороги онучка втратила свідомість. Я не могла їй нічого зробити. Прибігли хлопці, привели до тями, і ми дісталися підвалу. Після того ми сиділи лише у підвалі. Вдень намагалися із сусідкою хоча б щось приготувати. Чи поставимо картоплю у мундирах, якщо встигали, могли коржа спекти.

За словами нашої героїні, збиратися на вулицях докупи не можна було. 

- Хлопці стояли втрьох і над ними просвистіли кулі. Тоді зрозуміли, що збиратися не можна.

Пересуватися селом можливо було лише одягнувши на руки білі повязки. 

- Коли орки зайшли до села, то сказали, що пересуватися селом дозволяють, але треба одягати білі пов’язки на руки та ноги. То ми ходили до свого зруйнованого будинку, щоб взяти хоча б якісь речі, адже пішли з тим у чому були. Сьомого березня ми вийшли з чоловіком, наділи  пов’язки, зробили білий прапор з мішка, а вони сунуть по трасі. Йдуть БТРи, йдуть танки. Я йшла ні жива, ні мертва. Я очей не піднімала. Коли ми зайшли до хати, і я почала збирати речі, то почула, що хтось говорить. Я вийшла і стоїть 12 чоловік в екіпіровці, одягнуті як треба. Коли приходили буряти, то справжні бомжі, на них були бушлати ще 80-х років, замурзані були такі. А ці не такі. Як виявилося, приходила росгвардія. Вони говорять мені: «Можливо вам потрібна якась допомога? Можливо продукти, медикаменти». Я відповіла, що нам нічого не треба, нам треба мир. Вони продовжили: «Ми встановимо свій порядок, зайде гуманітарна допомога, ми будемо вам допомагати. І взагалі, це не наш літак вас бомбив, це ваш літак на вас кидав бомби». Ми звичайно у все це не повірили, взяли речі і пішли додому. 

Далі росіяни, у звичний для себе спосіб, почали мародерити. Вони виносили практично все з будинків, які пустували. Не обійшли стороною і вулиці, які зруйнували під час авіаудару. 

- Коли чоловік пішов наступного разу, повернувшись сказав, щоб я більше туди не ходила. Всі ці орки, які стояли на горі та по верхніх вулицях, зрозумівши, що господарів у тих постраждалих будинках немає, почали мародерити. Витягли такі речі, що я диву давалася. Із чоловікового гаражу витягнули всі інструменти. Забрали шуруповерт, турбінку, колеса від мотоблоку, стояла машина, вони і звідти зняли колеса. Перед війною я придбала дві пачки ксероксної бумаги, вони і її забрали. На моїх сумках пообдирали увесь декор, хоча сумки не поцупили. Забрали всі парфуми, які також були не нові, каструлі, сковорідки. Витягли і газову плиту, але її після деокупації знайшли у школі. Поцупили чоловіковий одяг, взуття, матрац з ліжка. Рилися по черзі – прийшли одні щось забрали, потім інші. Такі речі брали, що ними точно в той час не користувалися. Чи вони думали їх в Росію завезти? Чи я, навіть, не знаю що вони робили з тими речами. Також, коли тікали з села, то забрали у сина п'ять бідонів меду. 

Через деякий час російські терористи вирішили провести другий допит чоловіків. 

- Водили на допит вдруге чоловіків, які проживають ближче до місця, де дислокувалися рашисти. Коли вони прийшли, то говорили, що не знають, як їх відпустили. Кажуть, сидів там такий рудий високий росіянин і говорив: «Що ми будемо з ними робити – розстріляти їх?». Інший сказав, що поговорять ще з хлопцями і потім вирішать. На щастя, їх відпустили.

А пізніше, пригадує Шаповалова, стався такий випадок, який тільки у фільмі можна побачити. 

- Коли вікна вилетіли, нам вже не було куди йти, ми забили вікна плівкою. Жили в підвалі, але заходили до будинку переодягнутися, помитися. У підвалі дуже холодно, діти мерзли, ми намагалися, коли хоча б годину була тиша, розтопити плиту і нагрітися.  І один з таких днів, коли ми були в будинку, почули як у рупор почали кричати, щоб ми вийшли на вулицю з піднятими руками і з паспортами в руках. Взяли паспорти і виходимо. На дорозі стоїть здоровезний “Тигр” на ньому сидить пулімьотчик, кругом залягли рашисти. Як у фільмі все відбувалося. Ще одна частина орків пішла до сусіда у двір. Як виявилося, на нашій вулиці літав дрон, вони, мабуть, подумали, що тут хтось керує дроном і вистроїли нас. Зайшовши до сусіда і зрозумівши, що там нікого немає, вони почали стріляти і збивати дрон. Ми стояли ні живі ні мертві, на нас були наставлені автомати. Потім вони дали нам відбій, показавши, що ми можемо йти. А ти стоїш і думаєш у цей час, чи я правильно зрозумів, що можу йти, чи зараз зроблю неправильний крок і буде постріл.

14 березня Кашперо-Миколаївку звільнили наші воїні. Алла Шаповалова підкреслює, що саме 14 березня село звільнили і від німецьких нацистів під час Другої світової.

- Історія повторюється. 14 березня наше село звільнили від нацистів і 14 березня нас звільнили від рашистів. Коли орки звідси тікали, спустився з гори їхній танк і почав розстрілювати їхню техніку, яку вони там залишили. Ми сиділи у підвалі, і він ходив ходором. Вони дуже швидко втікали. 

Сьогодні сім'я встановила вікна у батьківському будинку, двері, зробила ремонт, встановила огорожі. Про пережите нагадує згорівший вщент гараж і автівка в ньому. Жінка говорить, що повертатися до рідного дому не збираються. Почали будувати нове життя у домі, який власними руками збудували колись батьки.  

Фото Алли Шаповалової 

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів