Історія миколаївського морпіха, який взяв на війну свою собаку, який став справжнім побратимом для воїнів, - ФОТО

Боєць штурмової роти 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського Іван був вимушений взяти до війська свого пса на псевдо Цезар. Вівчарка перетворилася на найпершого помічника побратимів військового.

Про це розповіла пресслужба бригади.

До ніг Івана, бійця штурмової роти 36 ОБрМП, притуляється пес – велика німецька вівчарка з розгрузкою на спині.

Миколаївський морпіх разом зі своїм вірним побратимом

– Це наш побратим, позивний Цезар, – Іван лагідно гладить собаку. – Він завжди разом із нами, на кожному бойовому виході. Коли на початку повномасштабної війни вивозив родину з Миколаївщини, його не було де подіти, тож довелося взяти із собою до війська. Командир роти, якщо чесно, спочатку трішки сердився, але потім дозволив залишити Цезара з умовою, що він не буде заважати.

Цезар, утім, не тільки не заважає штурмовикам, а, навпаки, завжди є їхнім першим помічником.

– Він уміє знаходити розтяжки у посадках, тож допомагає нам у розмінуванні. Іноді носить БК – пару пачок патронів, наприклад, легко може піднести. Відчуває, що буде обстріл – як тільки Цезар стає неспокійним і ховається у бліндаж, значить, треба робити те ж саме. Та й узагалі, погладиш собаку – і морально легше стає, – розповідає Іван. – До того ж, у нього на спині є аптечка з медикаментами та турнікетами. Якщо, не дай Боже, раптом поранення, Цезара можна до себе покликати і взяти все необхідне. Одного разу він і мене так врятував – коли куля втрапила у ногу, Цезар з аптечкою миттєво прилетів.

Чотирилапий «штурмовик» теж має бойове поранення – отримав під час важких боїв на Херсонщині улітку 2022 року.

– Я саме пішов на дорозвідку, щоб перевірити позиції, які ворог начебто покинув. Цезар, звісно, зі мною. Вже на підході по мені почав працювати кулемет. Я заскочив під кущ терену, кулі свистять над головою, до мене біжить Цезар, бачу, раптом його аж закрутило! Ну все, думаю, собаці хана. Покликав його до себе, той підповз, вже поранений, – згадує Іван. – На Цезарі була така накидка саморобна з ручкою – я сам зробив, щоб легше його було в «беху» закидати нагору. Тож я однією рукою підхопив Цезара, як чемодан, іншою тримав калаш і так, відстрілюючись, побіг до своїх. А там вже медики його перев’язали. Реабілітація була швидкою, через місяць від поранення і сліду не залишилося.

Одного разу, коли підрозділ виконував задачі на Авдіївському напрямку, Цезар фактично врятував 12 бійців. Аеророзвідка помітила групу, що пересувалася по території, яку щойно зайняв ворог. Зрозуміли, що це наші, саме завдяки Цезару, який йшов із бійцями. Відповідно, аеророзвідники допомогли групі вийти з оточення та не потрапити під вогонь.

Звісно, що складні моменти, які довелося пережити разом, зробили Цезара загальним улюбленцем у підрозділі. Усі завжди намагаються підгодувати його найсмачнішими шматочками, обіймають і пестять.

– Ми навіть говоримо з ним, як з людиною, – посміхається Іван. – І він усе розуміє. Справжній побратим.