"Поїхали трохи у неправильному напрямку": історія однієї сім'ї, яка потрапила в окупацію на Снігурівщині, - ФОТО

 24 лютого для кожного миколаївця почався однаково, хоч у всіх були свої плани на цей день, але вибухи о п’ятій ранку змінили все. Розпач, паніка та непозуміння, що робити. Затори, адже багато містян почали покидати місто.

Редакції 0512 вдалось поспілкуватись з Іриною, яка разом із сім’єю, поїхала з Миколаєва до села, аби бути в безпеці, а в результаті потрапили в окупацію тривалістю в десять місяців.

До початку війни ми жили звичайним життям. Ми з чоловіком працювали. Діти ходили до школи, якраз син перейшов в 11 клас, а донька навчалась у шостому класі. Діти ходили в секції: і танці, і вокал, і плавання, і айкідо. У кожного були свої інтереси. Ми відпочивали, їздили на море щороку, їздили по містам країни. Було хороше, щасливе життя.

Повномасштабне вторгнення застало сім’ю вранці. Тоді ж зібрали тривожні валізи, а дітям розповіли, як діяти.

Війна нас застала вранці. Ми прокинулись, ввімкнули новини та почули про те, що почались обстріли. Ми вирішили зібрати тривожну валізу: документи, гроші та інші необхідні речі. Ми розбудили дітей, сказали їм, що почалась війна. Було дуже важко про це їм казати. Також одразу їм сказали, де документи і як правильно себе вести, якщо з нами щось трапиться. Звісно, пішли на роботу, а діти залишились вдома у перший день війни.

Ірина каже, що збирались залишатись у Миколаєві, проте, коли до них приїхали родичі з Херсону, куди вже наступала російська армія, вони вирішили поїхати до села, яке знаходиться у Снігурівському районі. Як відомо, з березня, Снігурівка та села поруч потрапили під окупацію, яка тривала до 10 листопада.

Ми до останнього думали, що будемо залишатись у Миколаєві, але, коли до нас 24 лютого приїхали родичі з Херсону, вони дуже були перелякані. Їх страх прийшов до нас, і ми вирішили поїхати з міста. Ми поїхали трохи у неправильному напрямку - у Баштанський район, Снігурівської ОТГ, у село Афанасіївка. Там був батьківський дім, який використовувався як дача. Ми вирішили чотирма сім’ями бути у селі.

В окупацію сім’я потрапила майже одразу.

Ми були в окупації весь період, адже приїхали 25 лютого, а окупували нас в березні. Ми не могли тоді виїхати, бо вже йшли танки на Миколаїв. Ми бачили ці колони техніки, літали вертольоти. Були активні бойові дії. 19 березня росіяни окупували нас повністю, і так ми пробули до 27 листопада. 11 листопада деокупували Снігурівську ОТГ. Ми намагались виїхати п’ять разів, але так складалось, що поїздка переносилась.

 Щодня ти знаходився під тиском, бо розумів, що на вулиці є росіяни

Період окупації, звісно був жахливим та страшним: постійні перевірки, когось забирали на допити. Дітей Ірини хотіли забрати навчатись в російську школу, а сина взагалі - служити в армію, хоч йому всього 16 років.

У період окупації було дуже важко. російські солдати і морально тисли, і матеріально було важко. Не було продуктів, постійна перевірка документів. Вони проходили в дім зі зброєю, яку направляли і на дорослих, і на дітей. Були обшуки завжди, вони перевертали все в будинках: зі шкафів, перевернули дивани. А у сусідів, у яких була худоба та сіно, то вони взагалі все сіну “штрикали”. Я не знаю, кого вони в тому сіні шукали. Дуже важко психологічно. Щодня ти знаходився під тиском, бо розумів, що на вулиці є росіяни.

Оскільки в сім’ї були люди різного віку - вони ні з ким не рахувались. Залякували, що заберуть дітей; що будуть відправляти в російські школи. Коли сказала, що не віддам дитину - почали знову залякувати, але далі залякування діло не пішло. Вони заходили в дім, як господарі. Розповідали, що знищать нас; що вони тут будуть відновлювати землі та садити полуницю. Забирали машини у людей. У всіх перевіряли телефони, ми видаляли завжди фото, бо для себе знімали прильоти. Фейсбук видалили, інстаграм. Навіть переписка, де просто щось говорилось про Україну, могла спровокувати їх.

Вони забирали людей, катували їх. Ми знали, що у них є список, але не знали послідовність, кого і коли заберуть в катувальню. Вони знущалися з людей. Якось забрали чоловіка, а після повернення чоловік два тижні не розмовляв навіть. Дуже боялись ходити по вулиці, наші діти сиділи лише у межах двору. На улицю ми їх не випускали, хоча діти вже дорослі.

Старались не потрапляти їм на очі

Сім’я старалась не виходити на вулицю, а дітей взагалі не випускали за межі подвір’я. Коли до них приходили росіяни, то дітей ховали, аби їх не змогли знайти російські окупанти.

Ми приховували дітей. Тато на сусідній ділянці прорубив тунель у дерезі, щоб діти могли сховатись туди, коли приходили до нас в дім російські військові. Вони залякували, що заберуть сина до армії, а моєму синову 16 років! Тому ми їм підготували таку схованку, аби вони туди заповозли та були там, поки не пройде перевірка.

Старались не потрапляти їм на очі. Ще був випадок, коли їх зайшло 20 людей до нас, моя мама вигадала, що наша тітка хвора на шизофренію. Так вони злякались та вибігли всі, лише двоє зайшло тоді в дім. Отак ми їх дурили.

Крім того, Ірина - держслужбовець, а це вже подвійна небезпека. На щастя, ніхто не розповів окупантам про це.

Мені було небезпечно залишаться у селі, адже я державний службовець, а вони з держслужбовцями чи військовими поступали дуже жорстоко. Знала лише одна сусідка, і вона мовчала, але згодом деяким розповіла. Але ті люди, у силу своєї неосвіченості, не розуміли наскільки це для мене серйозно, тому ніхто росіянам не розповів про мене. Деякі з тих, хто знав цю інформацію, були проукраїнськими, тому я знала, що вони мене ніколи не здадуть, а інші просто не зрозуміли, що я у зоні ризику. Слава богу, що ми там не прописані, бо у них були списки всіх, хто там жив, і вони перевіряли за списками, коли заходили в село.

Наразі Ірина разом з сім’єю повернулись до Миколаєва. Їхня квартира постраждала від російских обстрілів, адже поруч розірвались касетні снаряди:

росіяни нанесли удар по нашій власності, коли нас не було вдома. Ми в цей момент вже були з окупації, тому, коли вже повернулись додому, побачили побиті вікна. Сусіди розповіли, що удар стався 6 червня. Були “прильоти” касетними снарядами. Дві кімнати пошкоджено, а також балкон.

Їм аби награбувати та вбивати нас

Ірина додає, що окупанти були впевнені в тому, що в Україні живуть нацисти.

У них сильна пропаганда та провокації. Їх налаштовують проти нас. Це просто дебіли, це неадекватні люди. Вони самі не хочуть працювати, вони не мають нічого свого. Їм аби награбувати та вбивати нас, адже їм нарозповідали, що тут одні неонацисти живуть. Навіть, коли вони проходили до нас з перевіркою, то питали нас, чи ніхто нас не утискає за нашу російську мову. Ми їм кажемо, що ми вільно спілкуємось двома мовами, але в них навіть немає уявлення про те, що так може бути, і що люди можуть так добре жити.

 Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.