“Ми працювали 50 днів без вихідних”: командир загону “Червоного хреста” розповів про роботу під час війни у Миколаєві, - ФОТО

Волонтери “Червоного хреста” з першого дня вторгнення росії в Україну працюють на місцях обстрілів, надаючи першу домедичну допомогу, допомагають з евакуацією людей й надають гуманітарну підтримку.

Про роботу у прифронтовому Миколаєві кореспонденту 0512.ua розповів командир загону швидкого реагування товариства “Червоного Хреста” Павло Бузник, який волонтерить вже 9-й рік.

“Своє волонтерство я почав із Революції Гідності”

- Розкажіть, як ви взагалі стали волонтером?

- Я став волонтером “Червоного Хреста” після Революції Гідності у Миколаєві. Працював у команді швидкого реагування та згодом став командиром загону. Я навчався тактичної медицини та першій домедичній допомозі сам. Їздив на різні тренінги. На той час я займався бізнесом, але він мене не так цікавив. Але я поєднував роботу з волонтерством. Я працюю у цивільному житті інженером з ремонту банківської техніки. З часом я став також інструктором. Надавав базові знання для добровольців, військових та патрульної поліції, яка тоді якраз формувалась. У мирний час ми разом з командою працювали на масових якихось заходах.

Початок війни

- Перший день вторгнення. Як ви особисто дізнались, що почалася повномасштабна війна?

- Як і більшість українців - почув вибухи, які були у Миколаєві та зрозумів, що почалася війна. Організація “Червоний хрест” ще до вторгнення, припускала, що може початись війна, тому ми створили певні запаси медичних засобів. Ми готувались, але до кінця не вірили, що росія таки нападе на нас. Ми ділились засобами з військовими.

- Як війна змінила роботу загону?

- Перші кілька місяців ми взагалі чергували без вихідних. Лютий та березень були складними місяцями. Працювати у мирний час та під час війни - різне. Ми не є професійними рятувальниками, все приходило з досвідом. Ми знали як діяти, але бували різні нюанси. Одним із пріоритетів роботи є безпека самого волонтера. Війна розширила напрямки нашої роботи. Окрім чергування, ми стали допомагати з евакуацією населення, зокрема важкохворими людьми, людей похилого віку та людей, які не могли самостійно пересуватись. Коли почались масові обстріли, то ми перший час надавали плівку для людей, у яких постраждало помешкання. Також допомагали місту частково з водою, коли її у Миколаєві зовсім не було. Нам завжди є чим зайнятись.

Кожний етап війни у Миколаєві ставав для нас викликом. Ми не дарма називаємось загоном швидкого реагування.

- Ваші люди дійсно є вмотивованими.

- Так, у нас є транспорт, ми мотивовані, й оперативно їдемо туди, де потрібні. Коли в місті не працювали ліфти, ми евакуювали людей за допомогою носилок. Одного разу, окупанти обстріляли один приватний паліативний центр, де перебувало близько 30 людей похилого віку. Нам потрібно було екстрено їх вивезти звідти, тому що тоді ночі ще були холодними.

Весною прибували великі вантажі з гуманітарною допомогою, потрібні були додаткові руки. Ми займались й розвантаженням.

Ми виїжджали за межі міста, коли був ризик, але знали, що хтось має зустріти переселенців, обігріти їх та направити куди потрібно. Зокрема, дуже багато людей їхало з окупованої Херсонщини.

Ще в один період, ми роздавали й гарячі обіди, причому в найбільш обстріляних районах Миколаєва.

“Ми працювали фактично 50 днів без вихідних”

- Чи багато охочих виявили бажання приєднатись до вашої команди з початку війни?

- Якщо чесно, то ні. Зараз у нас створилась доволі міцна команда. Кожний знає чітко, що потрібно робити. Ми не проти нових людей, але тут потрібно розуміти, які завдання ти маєш виконувати, мати витримку та найголовніше час. У нас є різні напрямки: ті, хто працює на місцях обстрілів, ті, хто розвозить обіди на велосипедах, ті, хто психологічно підтримує і т.д. Нам не стільки важливо досвід людини, як велике бажання працювати на благо людей. Людина має розділяти наші цінності. Волонтерство також пов’язано з певним ризиком, ми стараємось робити максимальні безпечні умови, але передбачити дії ворога не завжди неможливо.

- Чи є наразі кандидати?

- Так, маємо кілька кандидатів. Перед тим, як стати членом команди, людина проходить певний етап підготовки: вивчає наш графік, атмосферу, бачить виклики та завдання, які перед нами стоять. Тобто чим ми займаємось - розуміють всі. Але працювати всередині системи трохи інше. Як правило наша команда розділена на зміни, ми складаємо графік наперед. Одна зміна триває добу. Але, знову ж, бувають різні обставини: коли 11 листопада у п'ятиповерхівку попала російська ракета, то ми працювали на місці 13 годин безупинно. Не кожен здатний таке витримати.

- Скільки наразі у вас в команді людей та як із забезпеченістю матеріалів та техніки?

- Загалом, наразі, у загоні швидкого реагування “Червоного хреста” працює 12 людей. На початку війни у нас була всього одна машина та троє людей в команді. Зараз ми вже маємо своє приміщення для базування, 5 машин, серед яких є спеціальні машини для реагування на надзвичайні ситуації. Ми взаємодіємо з усіма екстреними службами та стараємось паралельно розвиватись.

- Як мотивуєте волонтерів? Тому що рятувати життя це не тільки гордість, але іноді й трагедія. Як було з 11-річним хлопчиком, якого витягли з-під завалів зранку, а ввечері його серце не витримало…

- Знаєте, тут все залежить від досвіду та компетенції. Буває так, що ти надав першу домедичну допомогу, передає людину швидкій. При цьому у людини є ознаки життя, пульс і т.д. Але потім дізнаєшся, що людина померла. З тим хлопчиком ми були весь час на зв’язку. Безперечно - це трагедія. З роками, на жаль, звикаєш до такого. Я стараюсь вчити волонтерів це пропускати все це крізь себе, то не зможеш стовідсотково бути корисним для інших. Безумовно ми переживаємо та співчуваємо. Ми стараємось контролювати свої емоції. Але трагедії у Миколаєві були і все це накопичується. Чим довше триває війна, тим важче, не буду цього приховувати.

- А як справляєтесь з виснаженням, бо ви фактично як супергерої, але все одно люди, які також втомлюються?

- Знаєте, влітку ми почали вести статистику своєї діяльності. З серпня по жовтень ми здійснили 54 виїздів на обстріл міста, транспортували  157 лежачих та маломобільних людей та перевезли 281 пацієнта. У нас був період, що ми працювали фактично 50 днів без вихідних. Було непросто. Але найцінніше для нас - це бути максимально корисними. Буває так, що швидкі забирають пацієнтів до лікарні, а назад у людини добратись додому немає ніяких варіантів, і ми чуємо слова подяка. Це гріє. Коли ми допомагаємо з евакуацією поранених бійців. І ми розуміємо, що хлопцям на фронті набагато складніше, вони захищають нас, а ми якось змогли і їм допомогти. Такі речі надихають та мотивують.

Про складні моменти

- Чи бували дуже складні ситуації?

- Весною. Одного разу нам зателефонували та повідомили, що один чоловік їхав машиною в бік Снігурівки, вона вже тоді була окупованою та підірвався на міні. Чоловік зміг якось сам собі надати допомогу, проте вибратись звідси не міг. Швидка та рятувальники з Миколаєва виїхати не могли до постраждалого через ризик обстрілу зі сторони окупантів, адже на той час такі прецеденти вже були. Тоді я знайшов особисті контакти медиків зі Снігурівки та повідомив про ситуацію. Ще були проблеми з мобільним зв’язком. Бо люди піднімалися на висоти аби дістати сигнал.

Снігурівські медики здійснили дві спроби виїхати до пораненого. Перший раз росіяни їх просто не пропустили, тоді медики чекали зміну чергових на блокпості, але їх також не випустили з міста. Мені вдалося вийти на зв’язок з одним із місцевих волонтерів, проте він відмовився, сказавши, що його просто розстріляють. Це все продовжувалось цілий день. Чоловік дзвонив нам, ми весь час з ним розмовляли, психологічно підтримували його як могли. Зв’язок ставав гірше,його телефон сідав, а голос просто згасав.. При всіх зусиллях, до нього нікому з екстрених служб та військових виїхати не вдалось. Це просто жахливий спогад. 

Потім мені у соцмережах кинули посилання, де рідні шукали цього чоловіка. По опису, вік та транспорт підходили. Мене попросили подзвонити його родині та повідомити про загибель людини. Але ми тоді не знали: чи вижив він, чи його таки хтось врятував. Я погодився. Я подзвонив людині, яка його шукала та розповів все, що знав. Мені це далось морально нелегко.

“Ми дійсно потоваришували з медиками швидкої допомоги та рятувальниками за час війни”

- Ворог не обстрілював Миколаїв за весь час війни трохи більше місяця: як дієте зазвичай за протоколом?

- За статистикою останнім часом росіяни завдають удари здебільшого вночі, тому ми чергуємо й вночі. Зазвичай ми самі чуємо вибухи або нам повідомляє хтось з екстрених служб. Тоді я приймаю рішення їхати на місце обстрілу чи ні, тому що може бути повторно ракетна загроза. А я, як командир, несу відповідальність за них. При сильних наслідках, ми розгортаємо штаб: ставимо намет, де люди можуть зачекати на допомогу, там ми робимо чай, роздаємо воду, достаємо генератор. Водночас рятувальники можуть зосередитись на ліквідації пошкоджень та рятувати людей. Зазвичай ми на себе беремо поранених, які постраждали не критично. Ми дійсно потоваришували з медиками швидкої допомоги та рятувальниками за час війни. Від ДСНС навіть відзнаку отримали за свою діяльність.

- На вашу думку як інструктора: чи має війна якось змінити відношення суспільства до курсів першої домедичної допомоги?

- Чим більше людей буде знати як надати першу домедичну допомогу, тим більше у суспільстві буде безпечніше. Курси не можуть бути абсолютно безкоштовними, тому що здебільшого знання, які інструктори дають - формується роками. Для багатьох людей здається дивним витратити тисячу гривень за кілька днів чи годин тренінгу. Алі ці знання є життєво необхідними. Мені здається, що саме після Революції Гідності в цьому плані змінилось відношення.

- Чи проводите ви зараз такі курси?

- Зараз я фізично не встигаю. Роблю винятки лише для військових. Взагалі загін “Червоного хреста” проводить. Людина може подзвонити до нас, записатись. Як тільки набирається група охочих, то ми проводимо.

- Вторгнення росії так чи інакше відобразилася на кожному із нас. Як на вас особисто вплинула війна?

- Величезна кількість транспортування людей далось взнаки з часом, тому біль в спині є. Але моя команда старається мене зараз підтримувати й не так навантажувати. Я понад 8 місяців не бачив свою родину. О це найбільше болить. Я сумую за рідними. Одночасно у мене є чітке розуміння: я на своєму місці, займаюсь потрібною справою й у мене, здається, це непогано виходить. Наразі я цим живу.

- Про що мрієте після Перемоги?

- Звісно, що найбільша мрія - це наша Перемога та мир. Також мрію, щоб в Україні стало більше організацій подібної до нашої. Тоді у нас дійсно люди будуть відчувати себе у безпеці. Думаю, що після Перемоги, ми вже не будемо просто чергувати на масових заходах чи акціях. Хочеться продовжити дійсно важливий гуманітарний напрямок роботи: транспортування хворих та маломобільних людей, реагування на надзвичайні ситуації та навчання домедичної допомоги.

Фото Facebook Павла Бузника

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів