"Чимало, насправді, тримається на мотивації": історія бійця 79 бригади, який пережив бої за Лисичанськ, - ФОТО

14 жовтня особливий день в умовах повномасштабної війни. Українські захисники і захисниці, які боронять незалежність, стали справжнім символом духу народу, прикладом незламності та героїзму.

Одним із бійців миколаївської 79 окремої десантно-штурмової бригади на псевдо "Фріц" розповів редакції 0512.ua про свій перший бойовий досвід, поранення, яке отримав в боях у Лисичанську та морально-психологічний напрям роботи в армії.

Через події на Донбасі сумніви щодо служити чи ні були вмить розвіяні

Коли почався Майдан, я навчався в 11 класі. Я вже тоді планував бути військовим, але трохи сумнівався. Події на Майдані, окупація Криму та початок АТО на Донбасі - ці сумніви відсіяли. Я народився й виріс у місті Самбір на Львівщині. Мій вітчим був військовим. Моя родина прийняла цей вибір з розумінням.

Після закінчення школи я пішов навчатись у Національну академію сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Так, як я добре навчався, то мав вибір куди піти служити й потрапив у 79-ту окрему десантно-штурмову бригаду в Миколаєві.  Я прийшов служити, коли армія фактично оновлювалась, і змінилась вона в ліпшу сторону. Мова й про матеріальне забезпечення підрозділів, й про грошове. Найбільше досягнення це те, що ми відійшли від всіх цих радянських стандартів, створивши нові, наближені до НАТО. 

Бої за Лисичанськ. Поранення

Коли почалася війна в лютому, то перша думка була, що це якийсь бойовик, екшн фільм, але все було надто реальним. Я побачив просто зарево вогню на горизонті. У нас були проблеми з інтернетом. Мене хвилювало в той момент життя родини. Ми завчасно проговорили про “тривожний чемоданчик”. 

З початку війни до травня я служив у штабі, потім сам попросився на фронт. Я попросив мене перевести в підрозділ, де служив мій друг, який, на жаль, в квітні загинув, там якраз не вистачало офіцерів. Місяць тривав період злагодження, а потім в складі батальйону ми відбули в Лисичанськ. 

Тоді траса Бахмут-Лисичанськ обстрілювалася орками зі всіх сторін. Я намагався весь час їздити на позиції до хлопців, спілкуватись, особисто брати участь у завданнях. У червні Лисичанськ зазнав сильних обстрілів зі сторони російської армії. Місто просто розносили вщент. 27 червня з ракетної системи залпового вогню “Ураган” рашисти вдарили по мирних людях, які в той час набирали воду з підвезеної цистерни. Вісім містян загинуло, а двадцять одну людину було поранено, багатьом пораненим довелося ампутувати кінцівки. 

росіяни зайняли позиції у південно-східній та північно-західній частинах Лисичанського нафтопереробного заводу. Бої відбувалися за контроль над селами Вовчоярівка, Малорязанцеве та Тополівка з метою взяття контролю над дорогою, щоб відрізати шляхи сполучення з Бахмутом. У результаті здійснених напередодні численних авіаударів знищений відділок поліції та пошкоджена територія Лисичанського НПЗ. Звісно, що було трохи лячно. 

30 червня ми перебували в одній посадці на позиціях. Тоді ми почули звуки автоматної черги. Через 15 хвилин виходять з протилежної сторони, де знаходились вороги два чоловіки і звертаються до нас на російській мові: “Братцы, что вы делаете? Мы же свои!”. Ми питаємо: “Хто свої?”. Вони й відповіли, що з батальйону “Призрак лнр”. Наші вмить відкрили вогонь. В свою чергу, з лівої сторони балки по нам також відкрили вогонь. Через 10 хвилин все затихло. Я хотів перевірити стан бійців після бою, буквально пробіг кілька метрів і натрапив на 122-міну. Очухавшись, я побачив, що руки і ноги цілі, проте в одній руці була дірка, осколки пробились крізь ребра в легені… Я отримав чисельні травми.

Ми з хлопцями залатали один одного, і цілу годину лежали в окопі, чекаючи евакуації. Поки ми чекали, рашисти запустили дрон і спостерігали за нами. Нам довелось прориватись до точки, де нас могли забрати на машині, не дивлячись на мінометний бій. Ми прорвались. Тоді важкопоранений був я та ще один боєць.

Бої у Лисичанську стали для мене першим бойовим досвідом, й там я отримав перше поранення. 2 липня наші залишили позиції в Лисичанську і, задля збереження життів особового складу, вийшли з міста.

Про морально-психологічний аспект служби на фронті

Я є заступником роти по морально-психологічному напрямку. Грубо кажучи, я відповідаю за моральний стан хлопців. Вчасно виявити, розпізнати, допомогти - це мої задачі. З бійцями потрібно говорити, створювати потрібну атмосферу, мотивувати. Якщо я бачу, що з бійцем щось відбувається, то відправляю його на позиції, які знаходяться в більш безпечній зоні, де він може помитись нормально, відпочити, попрати, наїстись. Тобто задовільнивши базовий рівень бійця, напруження як правило спадає. Щоб зняти стрес, то йому даємо прості побутові завдання. Пару днів вистачає, щоб відновитись. Але не завжди так буває. З кимось потрібно більше розмовляти, когось відправляємо до психолога. За мою практику таких випадків у мене було від 3 до 5. Але бувають й тяжкі випадки, коли явні ознаки посттравматичного синдрому: людина не справляється з елементарними завданнями, коли людина сама з собою постійно говорить, коли боєць замкнутий або є о цей погляд на 1000 ярдів, тобто в нікуди. 

Останнє слово за психологом чи направляти бійця на реабілітацію чи ні. Є бійці, як правило це контрактники, які служать роками, витримуючи все. Є бійці, які не пристосовуються до фронтових умов. Служба армії - це не лише про героїзм, це жорсткі побутові умови, інколи їх навіть повна відсутність. Спати в окопах, чути обстріли, бачити вибухи, бачити як гинуть твої побратими. У кожного є свій порог, своя межа. Військові теж люди, ми не машини,  у нас теж є почуття. Тому чимало, насправді, тримається на мотивації, яка здатна перекрити ці умови. Війна на кожному відображається по своєму.

Коли боєць повертається додому, то рідні мають теж розуміти, з чим стикається військовий, що він пережив. Що бійця елементарно можуть накрити спогади. Якщо він сам не захоче розповісти про пережити, то добре, але не потрібно питати оце: “Шо там?”. Дітям іноді варто пояснити, щоб вони не робили різких звуків, а дорослим - рухи. Існує чимало нюансів щодо адаптації військового у цивільному житті, але головне - це говорити. Ні про що і про все одночасно. Дати людині відчути себе просто людиною. Ми готові воювати, але нам потрібно знати, що ми все робимо правильно. Без тримайся, бережи себе, шо там. Просто частіше говоріть бійцям про те, що цінуєте їх і що вони все роблять як слід. 

Просто вірте у ЗСУ

Реабілітацію я проходив у Львові, там поряд була родина. Коли люди продовжують жити, ходити до кафе, на роботу - це нормально. Для мене кілька місяців у тилу стали деяким дисонансом, коли я побачив, що у центрі Львова люди напиваются до свинячого писку та кричали патріотичні гасла. Був випадок коли хтось запустив петарду, а ти як дурень присідаєш. Період адаптації буде у кожного. 

До фронту я повернувся зовсім нещодавно. Окрім загальної мрії про Перемогу, хочу ще спалити кацапський танчик. Знаєте, мотивації зараз достатньо. Ми зараз так окупантам добре наваляли, що вони оголосили мобілізацію. Нам давали три дні… А ми досі стоїмо і будемо боротись до останнього, тому просто вірте у ЗСУ.