Відчуття невизначеності - це нормально, проте боятись не варто: історія матері та доньки, які через обстріли рф втекли з Миколаєва до Фінляндії, - ФОТО

До війни у Миколаєві проживало близько 500 тисяч людей. За словами міського голови - Олександра Сєнкевича, після чотирьох місяців війни, половина жителів міста покинули свої домівки через щоденні обстріли.

Читайте також інші історії незламних миколаївців у нашій спецтему за ЦИМ посиланням.

Миколаївчанка Тетяна та її донька Даша стали одними з мільйонів переселенців, які знайшли притулок за кордоном.

Кореспондент 0512.ua поспілкувалася з ними та дізналась, як живеться українським переселенцям в Європі. На прохання героїнь, їхні імена було змінено.

Тетяна народилася та все життя прожила у Миколаєві. Коли настала війна, через постійні обстріли їй довелось разом із донькою Дашею ховатись у підвалі.  Жінка за фахом ткачиня, тому продовжувала працювати навіть під час бойових дій. Спочатку родина відмовлялась їхати за межі міста, але через два місяці змінила власне рішення. 

“Я до останнього була впевнена, що російська армія не буде стріляти по мирних жителях...”

Тетяна:Ми жили в Інгульському районі Миколаєва. Я працювала ткачинею. У нас було звичайне та спокійне життя, поки одного разу нас не прийшли “асвабаждать”. 24 лютого я прокинулася десь о шостій ранку, почула вибухи та одразу зрозуміла, що почалася війна. Я до останнього була впевнена, що російська армія не буде стріляти по мирних жителях, тому на початку всіх заспокоювала. Мені здавалося, що бої пройдуть десь поза межами населених пунктів. Згодом стало зрозуміло, що я сильно помилялась.

Даша:  Коли почалась повномасштабна війна, я навчалась на першому курсі біологічно-географічного факультету Херсонського державного університету. Мені подобалась моя група та мої викладачі. Вранці 24 лютого я прокинулася від шуму у коридорі. Всі чомусь бігали та панікували. Я спочатку не зрозуміла, що сталось.

У той день на Херсонщині почали перекривати траси. Мені дивом пощастило сісти в останній поїзд та приїхати додому - у Миколаїв. Я прощалася з одногрупниками, тому що ми не знали, коли побачимось наступного разу.

Тетяна:Кожного дня ми чули, як виє сирена, та звуки ракет, що прилітали. Це було страшне відчуття. Одного разу наш мікрорайон сильно постраждав - ракета влучила на зупинку, постраждали люди… Стежки, якими ти ходив все життя на роботу та до магазину… А одного разу ти бачиш, як там лежать мертві люди.

У нас з донькою не було іншого виходу, як постійно ховатись у підвалі. Аби якось прожити, я продовжувала працювати у тому ж підвалі. Нових замовлень фірма не отримувала, ми дороблювали одяг, який люди замовили ще до війни. Лютий та березень були холодними місяцями, тому ми спали одягненими, у верхньому одязі.

Даша: У першу ніч війни Миколаїв ще не бомбили, але я все одно постійно прокидалася та читала новини. Я не могла повірити, що це все сталось в 21 сторіччі. Коли напередодні війни це все ще обговорювалося в медіа, то ми з подругами навіть дивилися на Youtube, як надавати першу медичну допомогу. 

Тетяна:У середині квітня в Миколаєві не стало центрального водопостачання. Зʼясувалось, що російські війська розбомбили водовід “Херсон-Дніпро”, який і постачав воду для Миколаєва.

Тоді ми почали задумуватись, щоб таки поїхати з міста, хоча не планували цього й тримались, як могли. Майже тиждень ми прожили без води. Тягнути кілька баклаг з водою на 5-й поверх, де немає ліфту, кожного дня було важко.

Даша: На той період гуманітарну допомогу роздавали лише кілька разів. Ми нічого не отримували. Тому що охочих було дуже багато. 

“У нас не було чіткого плану куди їхати”

Тетяна: Ми почули від нашого мера (Олександр Сєнкевич - ред.), що організовують евакуацію і можна доїхати до кордону. Ми доїхали до пропускного пункту “Паланка” на кордоні України з Молдовою. До нас всі ставились добре, годували. У нас не було чіткого плану куди їхати. Потім ми поїхали до Румунії, там ми ночували в церкві. Тоді волонтери спитали нас, куди нам потрібно, а ми й самі не знали. Нас перевезли в Будапешт - так ми опинилися в Угорщині. 

Даша:Нам радили поїхати у Німеччину. Потім волонтери відмовили їхати туди, але якихось конкретних причин не назвали. У Будапешті нам розповіли про програму “Homes for Ukraine”. Нам пообіцяли допомогти з документами. Тоді ми вже трохи видихнули. Нас з мамою тимчасово поселили у однієї жінки в приватному будинку десь у передмісті столиці Угорщини. 

________________________________________________

Для довідки:

“Homes for Ukraine” - прогрaмa, якa об’єднує біженців і спонсорів у Великій Британії.

Reset Communities and Refugees допомагає з реєстрацією біженців з України і підбором для них спонсорів у Великій Британії. Це некомерційна організація, створена у 2018 році з метою допомогти громадам прихистити біженців.

Вона надає підтримку організаціям у сфері захисту цивільного населення й уряду Великої Британії в пошуку відповідного житла для людей, що втекли від воєнного конфлікту в Україні.

________________________________________________

Тетяна: Як правило, люди самі подають свої пропозиції та готовність допомогти біженцям, згідно з умовами цієї програми. Українці можуть перебувати в Угорщині до 90 днів, тому що діє безвізовий режим. 

Даша:Ми хотіли поїхати за цією програмою до Великобританії. У посольстві для українців вже безкоштовно оформляється. Проте заяву не вдалось подати через те, що в переліку анкети не було столиці Угорщини. Тому потрапити до Великобританії так й не вдалось, натомість волонтери з організації запропонували нам прихисток у Фінляндії.

З нами була ще наша кішка Аліса. Цікавий момент: нам в аеропорту ще допомогли зробити їй ветпаспорт, щеплення та дали нову переноску.

В Угорщині все було добре, нас добре приймали, але з новин ЗМІ складалось інколи враження, що війна в Україні -  це десь далеко. Тобто не було розуміння масштабів війни та що наступною може бути інша європейська країна.

Під час війни я намагалася перевестись на навчання до Фінляндії, тому що мій університет мав якісь зв’язки з університетами там. Так я познайомилась з жінкою, випускницею цього університету, яка й допомогла нам з мамою перебратись у Фінляндію. 

Нас з мамою поселили в соціальне житло, забезпечують харчуванням. Наразі ми перебуваємо в статусі тимчасового захисту терміном на рік, з правом продовжити цей статус ще на три, якщо нічого у законодавстві не зміниться або якщо війна не закінчиться. 

Фіни - дуже доброзичливий народ. Тут три мови на державному рівні: фінська, англійська та шведська. Більшість з тих, кого ми зустрічали, вільно розмовляють англійською. При необхідності в центрі є перекладачі. 

Тетяна: Мені найбільше подобається у Фінляндії природа. Тут надзвичайно красиво та чисто. Ще подобається, як фіни ставляться до екології: тут сміття не просто розфасовують, як у нас, його переробляють. І щоб, наприклад, викинути стаканчики з-під йогурту, їх спочатку треба помити. Фінляндію називають “Країною тисячі озер”, тому що їх тут дійсно дуже багато. 

“Ми себе чужинцями тут не відчуваємо”

Даша: Поряд із чудовим відношенням людей тут все ж таки є певні нюанси. Наприклад, мені нещодавно виповнилося 18 років, і мій внутрішній паспорт - недійсний. Зробити у посольстві України закордонний можна, але його роблять на основі внутрішнього. Щоб зробити новий внутрішній паспорт - потрібно летіти в Україну, ми маємо лише один раз право на безкоштовне повернення додому. Я не розумію, чому наша країна досі не подбала про ці заходи, тому що наш випадок може бути не поодиноким. 

До від’їзду з Угорщини я встигла у нашому посольстві зробити сертифікат, що підтверджує мою особу. Але знову ж таки, нам там сказали, що цю довідку можуть прийняти десь у Європі, а можуть і ні. 

Тетяна:Конкретних шляхів вирішення проблеми щодо паспорту ми так і не почули. Тут виплачується допомога, але враховуючи європейські ціни, вона закриває лише мінімальні побутові потреби. Щоб піти працювати, потрібні паспорти та знання мови. Тут робота офіційна, все прозоро: прибутки та податки. Я спробувала нещодавно ходити на курси фінської, проте, щоб вивчити мову, також потрібний час. Допоки ми маємо тимчасовий захист - нас ніхто з країни не виганяє, проте було б дуже доречно, якби у посольствах можно було оформити внутрішній паспорт та інші документи.

Даша: В цілому нам тут дуже комфортно. Ми себе чужинцями тут не відчуваємо, хоча в Угорщині таке було, проте це наші відчуття. Повного відчуття безпеки у мене немає, тому що літає авіація і потрібен час, щоб звикнути, що ці літаки не бомблять.

У Фінляндії проживає чимало росіян. У них навіть є фінське громадянство. Вони засуджують війну та дії росії, самі у шоці від дій влади рф. Кажуть, що бояться кудись їхати на відпочинок та казати, що вони росіяни. Іноді ми також боїмось говорити, що ми українці, не тому що з нас буде хтось знущатись, ні, просто як перестраховка.

Тетяна: Європа надає потужну підтримку українцям. Волонтери всюди були доброзичливі, надавали консультації та закривали найменші побутові потреби. Звісно, хочеться додому. 

Також тут чимало переселенців з Маріуполя. Кожна людина зі своєю трагедією та історією. Люди вимушені були їхати через окупований Крим, через росію та навіть через Грузію. Вони роблять величезне коло, щоб знову потрапити на територію, підконтрольну Україні через Естонію чи Польщу. Частина переселенців залишається в Фінляндії. 

Я до останнього з донькою не планувала виїжджати, проте так склалися обставини. Я би порадила не боятись їхати за кордон, навіть якщо не знаєте мови, немає до кого їхати та чіткого плану. Відчуття невідомості та страху є нормальним для кожного з нас, проте безпека має бути перш за все. 

Матеріал підготовлено в межах програми “Сильні медіа – сильне суспільство”. Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.