Деінституалізація в Україні на прикладі Європи

Всі ми знаємо, що діти, які позбавлені батьківського піклування підпадають під інституційний догляд (життя в інтернатах). Для нього характерними рисами є: проживання в великих групах, ілюзія сімейного оточення та суспільства, домінування правил закладу над індивідуальними потребами, а також відсутня можливість керувати своїм життям.

Найбільшою проблемою інституційного догляду є подальша соціалізація людини у суспільстві. Так, за даними країн СНГ, лише 10% випускників інтернатів знаходять своє місце в житті. Останні 90% - закінчують життя самогубствами, пиячать та стають безхатченками. За словами дівчини, що жила в інтернаті понад 11 років, такі наслідки відбуваються через брак досвіду.

«Мені було 7 років, коли мої батьки загинули в автокатастрофі, і я переїхала до інтернату. Скажу чесно, мені спочатку було дуже важко, але соціалізуватися в суспільстві після випуску було набагато легше, ніж іншим дітям, котрі ніколи не відчували батьківської любові. Я впевнена, що подальша проблема соціалізації полягає у тому, що виходячи звідти ти не вмієш готувати та нічого не знаєш про відносини в сім`ї, як їх будувати та які обов’язки з цього випливають, адже у тебе в голові немає «сімейної моделі щастя". Коли живеш в інтернаті, за тебе все роблять, або кажуть, що робити, а стаючи самостійним у тебе виникає сильна депресія, перемогти яку можуть далеко не всі, - розповідає Олена Біляєва випускниця інтернату (прізвище та ім’я змінено на прохання дівчини).

Про життя в інтернатах можна говорити довго, а ще довше слухати жахливі історії про наслідки інституційного догляду. Проте нащо? Якщо можна зануритися в статистику і жахнутися ще більше. Так, в Україні понад 108 тисяч дітей перебуває в інтернатах і лише 8% із них сироти. Тобто у всіх останніх є батьки, які за тих, чи інших обставин відмовилися від дитини чи були позбавленні батьківських прав. Цифра вражає, чи не так?

У Європі та інших розвинених країнах з цією проблемою почали боротися, ще в середині минулого століття. Саме тоді розпочався процес деінституалізації. Його підтримували і підтримують європейські організації: ЮНІСЕФ, Люмос та Надія і житло для дітей (Hope and Homes forChildren). Всі вони займаються розробкою практик деінституалізації та розвитком програм спрямованих на поширення сімейних форм догляду, більшість із них благодійні.

Якщо, інституційний догляд – це довготривалий стаціонарний догляд дітей без батьків чи опікунів понад 3 місяці, де мешкає велика група людей. То, деінституалізація – це процес реформування системи, що займається доглядом за дітьми, пріоритетним напрямом якої є сімейне виховання. Він полягає у поступовій ліквідації інтернатів, шляхом усиновлення дітей, що там перебувають. Тобто, деінституалізацією можна назвати процес реформування інтернатів.

На сьогодні у більшості розвинених країнах всиновлювати дітей – звичайна справа. Так, завдяки доступним послугам всиновлюються діти із інвалідністю та тяжкими хворобами. Чого не скажеш про Україну, де навпаки, представники влади пропонують віддати дитину з інвалідністю в інтернат. Хоча, у минулому році процес деінституалізації прийшов і в Україну, але деякі управління у справах дітей, продовжують забирати дітей у батьків, поки ті не зроблять ремонт у квартирі чи будинку. Такі вчинки не тільки суперечать процесу деінституалізації, а й конвенції ООН про права дитини, яку Україна підписала ще в далекому 1991 році.

«Вилучення дитини з сім'ї повинно розглядатися як крайній засіб, і повинно, наскільки це можливо, бути тимчасовим і мати мінімальну тривалість…Фінансова неспроможність чи матеріальна бідність, або умови, що безпосередньо або виключно виникли внаслідок бідності, ніколи не повинні вважатися єдиною підставою для вилучення дитини з-під батьківської опіки, передачі дитини в умови альтернативного догляду чи завадою для її реінтеграції, однак вони повинні розглядатися як сигнал про необхідність надання сім'ї потрібної допомоги», - говориться в Конвенції ООН про права дитини.

Так, ознайомитися з розпорядженням про Національну стратегію реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки можна на сайті Верховної Ради України. А зараз цікаво, - чи не замало 9 років для такої великої реформи? Для прикладу, Велика Британія витратила майже 30 років, щоб довести деіституалізацію до кінця.

Хоча, насправді ті 9 років не наскільки важливе питання, аби зосереджувати на ньому увагу. В Україні є безліч процедур, які суперечать розпорядженню про деінституалізацію. Якщо, можливість відмовитися від дитини у пологовому будинку за допомогою заяви, була ще за часів, царя Гороха, то впровадження такого поняття, як «Вікно життя» почалось зовсім нещодавно. Його суть полягає у тому, що в лікарнях встановлюються віконця, де матір може залишити дитину анонімно, тобто не буде нести за це кримінальної відповідальності. Під час процесу деінституалізації кількість дітей в інтернатах повинна зменшуватися в геометричній прогресії, але з такими реаліями, вона буде збільшуватися.

Взагалі, розвиток інституційного догляду в Україні розпочався ще за Радянських часів. Тоді його активно координував М. Хрущов. Якщо до цього інтернати створювалися для ліквідації безпритульний дітей та сиріт після двох світових воєн. То у 60-тих Хрущов усюди піарив та будував школи-інтернати і наголошував на важливості радянського виховання та ліквідації бідності у цих закладах.

«Всех детишек взять в интернат, всех детей от рождения до окончания образования взять на государственное обеспечение, всех стариков от такого-то возраста — обеспечить всем... Я думаю, что когда мы одну-две пятилетки поработаем, мы сможем перейти к тому, чтобы всех людей кормить, кто сколько хочет», - казав Хрущов.

Саме ці дії і спровокували у подальшому таку статистику, що більше 90% дітей у інтернатах не є сиротами.

У Європі ж навпаки, в цей час активно почалася підготовка до деінституалізації: різноманітні фонди, благодійні організації і тд. почали активну стратегічну розробку її практик.

Так, наприклад в нашого близько сусіда - Румунії цей процес розпочався в кінці 90-х і тривав до 2010 року, і на сьогодні показав гарний результат. Кількість дітей, що виховуються в інтернатах впала зі 100 тисяч до 9. Майже за 10 років показники зменшилися на 90%.

Також, цей процес не обійшов і Молдову, де з 12 тисяч дітей в інтернах залишилось всього 1600.

Цікаво, а який буде результат в Україні через 9 років?