Після повернення: як ветеранам та їхнім родинам навчитися жити в новій реальності, - ФОТО

«Ти змінився», «Мене тут не розуміють», «Хто я тепер?» - за цими короткими фразами можуть стояти зовсім різні переживання людей, які повертаються зі служби. Те, що допомагало виживати та виконувати завдання у військовому середовищі, не зникає в момент, коли людина переступає поріг власного дому.

Не менш складний шлях проходять й близькі. За час розлуки родина навчилася жити за новими правилами, самостійно приймати рішення, виховувати дітей, вирішувати побутові та фінансові питання. Тому довгоочікуване повернення може принести не лише радість, а й нерозуміння, конфлікти та необхідність фактично заново вчитися бути разом.

Про ці зміни ми поговорили з практичною психологинею, сексологинею Катериною Сітковою, яка понад п’ять років працює у професії, зокрема в системному сімейному та кризовому підходах і з травматичним досвідом. Після початку повномасштабної війни значною частиною її практики стала робота з військовослужбовцями, ветеранами та їхніми родинами.

Повернення, яке не означає повернення «назад» 

З якими запитами сьогодні найчастіше звертаються до вас військовослужбовці, ветерани та члени їхніх родин? Чи змінилися ці запити за останні роки?

Запити дуже різні. У військовослужбовців і ветеранів це може бути тривога, порушення сну, дратівливість, складність розслабитися, емоційне відсторонення, конфлікти в родині, відчуття, що цивільне життя стало чужим або незрозумілим. Окремий великий пласт - питання сенсів, роботи, реалізації: «Що робити далі? Де моє місце? Хто я тепер?»

У родин багато тривоги, виснаження, життя в постійному очікуванні. А після повернення військового з’являється інший запит: «Ми так чекали, чому ж тепер нам складно разом?»

І я бачу, що зараз запити поступово зміщуються від кризових до питань довготривалої адаптації, стосунків, самореалізації та побудови життя в новій реальності.

Ми часто говоримо: «ветеран повертається до цивільного життя». А що насправді відбувається з людиною психологічно після повернення? Чому цей процес може бути складнішим, ніж уявляє сама людина та її близькі?

Мені взагалі не дуже подобається уявлення, що людина просто «повернулася до цивільного життя»  ніби достатньо приїхати додому, зняти форму і все автоматично стане як раніше.

Психіці потрібен час, щоб перебудуватися. Те, що було функціональним і допомагало виживати та виконувати завдання у військовому середовищі: постійна готовність до небезпеки, швидкість реакцій, контроль, настороженість. А у цивільному житті це може вже створювати напруження.

Крім того, змінилося саме цивільне життя, змінилися близькі, змінилася людина. Тому я більше говорила б не про «повернення назад», а про адаптацію до нового етапу життя. І вона не має одного правильного терміну для всіх.

Одна із фраз, яку можуть почути ветерани після повернення: «Ти змінився». Наскільки справді змінюється людина під впливом військового досвіду і чи потрібно взагалі очікувати, що вона стане такою, якою була «до»?

Так, людина може змінитися. Було б навіть дивно очікувати, що значний життєвий і бойовий досвід ніяк на неї не вплине.

Можуть змінитися цінності, пріоритети, реакції, ставлення до часу, ризику, людей, відповідальності. Те, що колись здавалося важливим, може втратити значення, а інші речі навпаки.

Тому очікування «стань таким, як до війни» часто тільки ускладнює адаптацію. Завдання не в тому, щоб повернути стару версію людини. Значно важливіше зрозуміти: який я зараз, що зі свого досвіду хочу залишити, що потребує перебудови і як я хочу жити далі.

«Ми так чекали, чому ж тепер нам складно разом?» 

Змінюється не лише військовий, а й родина, яка весь цей час жила без нього. Чому довгоочікуване повернення додому іноді замість полегшення приносить непорозуміння та конфлікти? 

Тому що весь цей час змінювався не тільки військовий, а і вся сім’я. Наприклад, дружина могла роками самостійно приймати рішення, вести побут, виховувати дітей, розв'язувати фінансові питання. У родині сформувалися нові правила. І тут повертається людина, яка теж звикла до іншої системи, іншого рівня відповідальності та контролю.

Обидві сторони можуть думати: «Нарешті все буде як раніше». А як раніше вже не буде, але це не обов’язково погано.

Родині фактично потрібно познайомитися заново: домовитися про ролі, побут, особистий простір, виховання дітей, гроші, близькість. Не вимагати миттєвої близькості, а дати одне одному час і більше говорити не через претензії, а через власні потреби.

Чи буває так, що ветеран сам не помічає, що йому складно адаптуватися, тоді як зміни першими бачать його близькі? На які сигнали варто звернути увагу родині й коли звичайна адаптація вже потребує допомоги фахівця?

Так. Іноді першими зміни справді помічають близькі, але тут важливо не патологізувати кожну реакцію. Певна настороженість, потреба побути наодинці, дратівливість або труднощі зі сном після сильного стресу самі по собі ще не означають психічний розлад.

Я б дивилася на три речі: тривалість, інтенсивність і те, наскільки це заважає життю.

Звернутися по професійну допомогу варто, якщо стан тривалий час не покращується або погіршується, людина практично не спить, постійно перебуває в сильному напруженні, ізолюється, не може працювати чи підтримувати стосунки, різко зростає вживання алкоголю або інших речовин, виникають неконтрольовані спалахи агресії, сильне відчуття безнадії.

А якщо з’являються думки про самогубство чи реальна небезпека для себе або інших - це вже ситуація, коли допомога потрібна невідкладно.

«Мене тут не розуміють»: ветеран серед цивільних 

Від ветеранів нерідко можна почути: «Мене тут не розуміють». Що стоїть за цими словами та яких помилок найчастіше припускаються цивільні у спілкуванні з людьми з бойовим досвідом?

Іноді буквально те, що людина відчуває величезну різницю між своїм досвідом і досвідом людей навколо. І нам не потрібно удавати, що ми повністю розуміємо те, чого самі не переживали.

Одна з найбільших помилок цивільних - це допитливість та питання: «А ти вбивав?», «Що найстрашніше бачив?», «Розкажи, як там було». Інша крайність - це жалість або сприйняття кожного ветерана як травмованої, небезпечної чи психологічно нестабільної людини.

Не треба боятися ветерана і не треба його героїзувати в кожній розмові. Перед нами передусім людина, яка сама вирішує, про що і коли готова говорити.

Іноді фраза: «Я не знаю повністю, через що ти пройшов, але я поруч і готовий вислухати, якщо ти захочеш» набагато цінніша за спробу сказати: «Я тебе прекрасно розумію».

Повернувшись зі служби, людина може зіткнутися ще з одним складним питанням: «А хто я тепер?». Наскільки важливими для психологічного відновлення є робота, самореалізація, відчуття власної потрібності та нового місця в цивільному житті?

Надзвичайно важливі. Психологічне відновлення - це не тільки робота із симптомами. Людині потрібні сенси, діяльність, соціальні зв’язки, відчуття впливу на власне життя.

Військова роль могла давати дуже чіткі відповіді: хто я, за що відповідаю, хто моя команда, яке моє завдання. У цивільному житті ці відповіді іноді потрібно сформувати заново.

І тут важливо побачити, що військовий досвід - це не тільки те, що людина пережила. Це ще й компетенції: відповідальність, робота в команді, прийняття рішень у складних умовах, організованість, лідерство, здатність діяти за обмежених ресурсів.

Тому робота, навчання, власна справа, громадська діяльність, спорт - усе, що повертає людині суб’єктність, сенс і відчуття «я можу впливати на своє життя», може бути важливою частиною реінтеграції.

Часто від ветеранів очікують певної поведінки: що вони мають бути сильними, активними, готовими говорити про свій досвід. Наскільки такі суспільні очікування можуть тиснути на людину після повернення і як навчитися бачити передусім людину, а не її статус ветерана?

Дуже сильно. Ми можемо створити красивий образ ветерана і не помітити за ним живої людини.

Один ветеран хоче розповідати про свій досвід, інший - ні. Один одразу включається в роботу чи громадську діяльність, іншому потрібен час. Хтось пишається своїм статусом, а хтось не хоче, щоб цей статус визначав кожну його взаємодію.

Особливо небезпечне очікування: «Ти ж військовий, ти сильний, ти маєш впоратися». Воно може фактично забороняти людині бути втомленою, розгубленою, просити допомоги.

Повага до ветерана - це не створення для нього правильної ролі, а прийняти право людини залишатися різною і самій визначати, яким буде її наступний етап життя.

Підтримати - не означає знати «правильні слова» 

Що кожен з нас може зробити вже сьогодні, щоб підтримати ветерана або родину військовослужбовця? Які прості слова чи дії справді допомагають, а від яких краще відмовитися?

Головне - це нормально ставитися до людини без жалості, страху, допитів і непроханих діагнозів.

Можна просто запитати: «Як я можу тебе підтримати?», «Тобі зараз потрібна допомога чи ти хочеш, щоб я просто побув поруч?» І поважати відповідь, навіть якщо людина каже: «Нічого не потрібно».

Не варто вимагати розповідей про бойовий досвід, давати поради «забудь», «відпусти», «треба жити далі», порівнювати чужий досвід або говорити «інші пережили ще гірше».

А родинам військовослужбовців теж важливо давати право на втому. Фраза «Якщо тобі щось буде потрібно, скажи» часто не працює, бо виснаженій людині складно ще й придумувати, про що попросити.

Буде корисніше запропонувати щось конкретне: «Я можу сьогодні забрати дітей», «Можу привезти продукти», «Хочеш, я просто посиджу з тобою?»

Підтримка не завжди потребує спеціальної психологічної освіти. Дуже часто вона починається з простих речей: не нашкодити, не оцінювати, поважати межі, бути поруч і бачити перед собою людину, а не тільки її військовий досвід.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».