“Я залишилася без дому в Херсоні, а в Миколаєві він став пустим”: історія переселенки

Сьогодні Оксана проживає у Миколаєві, але до повномасштабного вторгнення вона будувала життя разом з чоловіком у Херсоні. Обидва працювали на підприємстві, виховували двох доньок й мріяли про подорожі. 

24 лютого 2022 року для цієї сім’ї, як і для усіх українців, життя стало на паузу, а мрії змінилися. Родина Оксани пережила окупацію і лише після звільнення змогла виїхати. Але дорога до Миколаєва не була такою простою. 

У пошуках нового дому

У листопаді 2022 року, коли українські воїни деокупували Херсон, Оксана разом з чоловіком виїхала до Кропивницького. Донькам вдалося евакуюватися до Львова ще під час окупації. 

Коли нас звільнили, ми вважали, що найгірше вже позаду. Але кляті сусіди почали знищувати нас по іншому. Щоденні “прильоти” не давали спокою. Тоді ми вирішили, як би не було складно, потрібно виїжджати хоча б на деякий час. 

У Кропивницькому Оксана оселилася у маленькому селі. Чоловік відправився на фронт. 

Ми звикли усі робити з чоловіком разом, тому було спочатку дуже складно. Допомагали сусіди. Добрі люди мені зустрілися, за що я вдячна. Але як би добре не було, додому хотілося, складно описати.

Чоловік ніс службу на півдні і Оксана переїхала до Одеси. Там вона проживала з доньками. 

Я переїхала спочатку до Одеси через чоловіка, щоб бути ближче до нього і хоча б час від часу з ним бачитись. Згодом мої дівчатка знайшли там роботу і також приїхали до мене. Таке було відчуття, ніби сім'я знову разом. 

Чому Миколаїв

Одного разу Оксана приїхала до Миколаєва, щоб вирішити свої справи.Жінка прогулялася містом, поспілкувалася з місцевими. Коли прийшов час повертатися назад до Одеси, вона зрозуміла, що хоче залишитися тут. 

На той час мого чоловіка вже відправили на схід. Ми майже не бачились. Я їздила один чи два рази до нього. Але ці зустрічі були короткими. Коли я опинилася у Миколаєві, він мені навіяв спогади про Херсон. Він схожий з нашим рідним домом. Я повернулася до Одеси, розповіла донькам і чоловіку, що мені хочеться жити у Миколаєві. Вони мене підтримали. Я орендувала квартиру і досі тут живу. 

Оксана розповідає, що Миколаїв її прийняв гостинно. Тут вона знайшла роботу, яка їй до душі, познайомилась з такими ж переселенцями, які втратили дім. Чоловік час від часу приїздив до неї.

Це були щасливі дні, коли чоловік повертався додому. Я називаю нашу орендовану квартиру власним домом, бо я так відчуваю. Нам там було комфортно. Приїздили наші дівчатка, ми влаштовували сімейні посиденьки як у Херсоні. Дійсно, ніби довоєнне життя повернулося.

На “до” і “після”

Але минулого року Оксана отримала жахливу звістку. Новий дім для неї став пустим. 

Я місяць чекала дзвінка. Нікуди не зверталася. Просто чекала. Я вірила, що він зателефонує. Адже такі ситуації були, коли він не телефонував по два тижні. Але цієї радісної миті так і не сталося. Коли мені зателефонував побратим чоловіка і повідомив, що бачив як він загинув, я не повірила. Адже він обіцяв, що ми відновимо наш зруйнований дім у Херсоні після завершення цієї клятої війни, ми відвідаємо Францію, будемо гратися з нашими внуками і просто жити. Так, я залишилася без дому в Херсоні, а в Миколаєві він став пустим. 

Після цієї звістки життя Оксани розділилося на “до” і “після”. Вона залишилася у Миколаєві - місті, яке стало для неї тимчасовим прихистком і водночас новим домом, який тепер наповнений тишею і спогадами.

Жінка каже, що поступово вчиться жити з втратою, хоча це дається важко. Найскладніше - звикнути до того, що телефон більше не задзвонить так, як раніше, а плани на майбутнє доводиться будувати вже без тієї людини, з якою вони завжди були спільними.

Її тримають доньки та пам’ять про чоловіка. Вони часто згадують його - у розмовах, у дрібницях повсякденного життя, у сімейних традиціях, які він любив. Оксана не називає себе сильною; каже, що просто живе далі. І додає, що тепер її головне завдання - зберегти родину, яку вони створювали разом.