Поранений три дні чекав на допомогу: як миколаївець пройшов шлях від зварювальника до служби у ТЦК та СП, - ФОТО

Василь Тищенко, відомий серед побратимів під позивним “Васко да Гама”, пройшов шлях від важкої праці зварювальника та роботи за кордоном - до фронтових боїв, поранень і служби у ТЦК та СП. Його історія - це приклад витривалості характеру, вибору стати на захист України та справжнього лідерства.

Доля Василя нагадує роман, у якому є все: важке дитинство, закордонні поїздки, небезпечні фронтові будні, поранення, комічні й трагічні епізоди. Він народився у багатодітній сім’ї. Ще змалку пізнав ціну праці, працював на складних інженерних проєктах у сфері атомної енергетики, а згодом здобував досвід у Польщі. Та 24 лютого 2022 року змінило все - замість контракту в Європі Василь залишився захищати свою Батьківщину від ворога. Сьогодні він служить у ТЦК та СП Миколаєва, але за його плечима - штурми, втрати, поранення і врятовані життя побратимів.

Дитинство та перші кроки в житті

Я з багатодітної сім'ї. У нас аж п'ятеро дітей в сім'ї. Три сестри і є молодший брат, – розповідає чоловік.

Василь навчався у школі до 8 класу, а далі був змушений перейти у вечірню школу, щоб поєднувати роботу з навчанням. У 22 роки він вступив до Південноукраїнського професійного ліцею, щоб здобути освіту електрозварювальника.

До 22 років я вже, як кажуть, зрозумів життя. Я вже знав, що таке болить спина, я знав, що таке складно працювати, – згадує він.

Василь закінчив навчання з червоним дипломом і практично одразу поїхав у відрядження до Запоріжжя. Робота була цікавою, але й дуже складною. Згодом він змінював різні місця роботи, адже часто не влаштовувала зарплата. Врешті опинився у сфері атомної енергетики, де працював на проєктах НАЕК “Енергоатом”.

Мене запросили працювати на новому проєкті – централізованому сховищі відпрацьованого ядерного палива. Я туди прийшов найпершим енерго-зварювальником. Там я пропрацював майже два роки.

Він мав унікальну кваліфікацію, адже лише близько 10 спеціалістів в Україні володіли такими знаннями. Його навчали фахівці з Канади та США. Однак у 2020 році через ряд причин Василь вирішив звільнитися.

Закордонний досвід

У 2020 році Василь приймає рішення їхати працювати за кордон. 

Я поїхав працювати в Польщу. Спершу там було складно, незрозуміло. За п'ять місяців вивчив розмовну польську, що допомогло нормально спілкуватись.

Згодом робота у Польщі перестала приносити розвиток. Тоді він працевлаштувався на у Бельгію. Співбесіду проходив онлайн. Його талант оцінили й запросили до співпраці.

Я налаштував телефон, щоб вони бачили, як я зварюю… Їм все сподобалось, і мене заочно прийняли на роботу. 

День, що змінив усе

23 лютого 2022 року Василь відправив свій паспорт у візовий центр для оформлення нової візи.

23 лютого я пишу анулювати польську візу, щоб мені відкрили нову, і 24-го лютого починається повномасштабна війна. Мій паспорт досі знаходиться в Одесі у візовому центрі.

З цього дня його життя, як і життя мільйонів українців, змінилося назавжди.

Василь спробував записатися до тероборони, але через відсутність військового досвіду його довго не брали. Згодом він потрапив до роти охорони місцевого ТЦК та СП, потім — у 67-й окремий стрілецький батальйон.

Перший бій - перше поранення 

Коли Василь пройшов бойовий вишкіл, втілилося те, чого він тривалий час прагнув і домагався: опинився безпосередньо на фронті. Далі — життя в посадках, у тимчасових укриттях, нічні виїзди на завдання, паніка від артобстрілів і перший штурм, під час якого він опинився в епіцентрі бою.

Ми були і на Херсонському, і на Миколаївському напрямках. Жили в посадках. Коли восени похолодало, командування вирішило розселити особовий склад в селі по хатах, щоб запобігти поширенню захворювань, бо вже дощі пішли, прям холодна осінь. Нас буквально тільки розселили, як відбувся перший бойовий вихід. Я ніби-то був й радий, що нарешті це здійснилося. Однак я накупив забагато різного майна (різні засоби, декілька телефонів, чотири павербанки, рюкзак на 70 л забитий всім), але це чудово, якщо ходити на природу. Як з’ясувалося. 

Так, Василь разом з побратимами вирушив на бойове завдання. Дорогою вони потрапили під масований обстріл. Колона українських танків переходила через дорогу, і саме в цей момент військові опинилися у вирі подій.

Ми навіть не встигли зрозуміти, що відбувається. Машина зупинилася — і я одразу, як було в інструкції, вистрибнув з речами, але сховатися не було де. Ліг у вузький окопчик біля дороги й буквально втискався в землю.

Тоді ж він побачив замасковане укриття, яке врятувало йому життя.

Хлопець молодший за мене витягнув мене за плече й каже: “Ти що, перший раз?” Я сидів з такими очима, що й відповісти не міг.

Згодом військові просунулися далі, але ситуація ставала дедалі небезпечнішою.

Ми їдемо, а навколо все більше згорілої техніки. І ти починаєш себе питати: “Точно я туди їду? Точно я цього хотів?”.

Найбільше йому запам’ятався момент, коли під час обстрілу поруч із ним у землю вгрузла ракета від «Граду». 

Вона застрягла всього за два метри від мене. Я виглянув, дивлюсь — стирчить. І не вибухнула. Це було диво.

Попри страх і небезпеку, хлопців підтримував командир. Василь згадує про нього:

Він ніколи не сидів десь у тилу. Завжди заводив хлопців у бій і виходив останнім. Коли мене поранило, він ішов позаду, підстраховував. Таких командирів дійсно є за що поважати.

Поранений три дні чекав на допомогу

Коли підрозділ отримав завдання нести генератор через посадку та пшеничне поле, хлопці знали — легко не буде. Тяжкий, майже 50-кілограмовий агрегат, а ще лопата, каністри й рюкзаки — усе це довелося тягнути під час руху вперед.

Уже на підході до поля почалося пекло. Над головами свистіли кулі, бійці падали на землю й намагалися просуватися поповзом.

Командир кричить: “Лягай!”. І по нас почався прицільний вогонь. Над головами так свистіло, що видно було, як кулі пролітають.

Далі почався справжній хаос бою. Василь разом з побратимом ривками перебігав під вогнем.

Один з військових із-за дерева кричить: “Перший перебіжкою!” і цілий ріжок відстріляв у напрямку противника. Я підвівся, зробив кілька кроків і впав біля іншого побратима. Лежимо,  укриття ніякого.

Раптом з’явився дрон, після чого ворог відкрив вогонь з важкого озброєння. Один із снарядів розірвався зовсім поряд.

Я чую - воно летить. Як бабахнуло, одразу запекло в руці, я думав, що її відірвало. Око перестало бачити, нічого не розумію. Рукою поворушив - є. Але біль такий, що терпіти неможливо.

Поруч падають і побратими. Один отримав поранення в плече, іншому уламки пробили грудну клітку й легеню.

Під страшним вогнем група намагається вибратися. Поле заміноване, але вибору немає.

Ми як зайці вискочили на стежку, почали бігти. Я падаю, мене контузило. Потім змусив себе піднятися й іти. Страшно було неймовірно, але поряд із кимось хочеться вижити більше, ніж самому.

Коли нарешті дісталися своїх, почали надавати допомогу. Василь відмовився від пріоритету й попросив рятувати побратима, який стікав кров’ю.

Потім було перекрите укриття, ніч у страху й холоді, дві доби без води та їжі. Василь згадує, щоб не втратити тепло, закутався у фольговану термоковдру. Вона була єдиною річчю, яка зігріла.

Мене морозило, бо тіло втрачало температуру. Якщо падає до 35, кров перестає згортатися. Я закутався й сидів, поки гатили всю ніч. Думав, що наших усіх уже немає.

На третій день його з пораненням, контузією та пережитим жахом вивезли з поля бою. Він вижив — і сьогодні згадує цю історію, як диво.

21 день воїн перебував на лікуванні. Ні відпустки, ні реабілітації. Він знову повертається на передову та готувався до бою. 

Василь підкреслює: найбільшу довіру викликали командири, які ризикували нарівні з усіма.

Наш командир роти сам пішов уперед подивитися, що нас чекає, і тільки потім вів людей. Таке командування викликає повагу.

Утім здоров’я Василя почало підводити. Він пройшов ВЛК і почав шукати інші шляхи служби.

Мені стало геть важко, коліно не витримувало, я понад місяць жив на уколах знеболювального. Вирішив: у піхоті далі служити не зможу.

Від медпункту до ТЦК та СП

Спершу Василя запросили допомогти в медичному пункті — мовляв, там завжди знайдеться робота: від водія до санітара. Однак попри його бажання за тиждень перевели в ТЦК та СП. Там він прослужив два місяці, розносив повістки, але відчував, що ця служба не для нього.

Я не хотів у ТЦК та СП бути. Ходив роздавати повістки, але я не відчував, що це моє.

Військовий пригадує випадок, коли йому довелося вручити повістку навіть чиновнику високого рівня.

Я особисто вручав повістку начальнику податкової поліції прямо в кабінеті. 

Утім зусиллями командира батальйону та начальника медпункту Василя вдалося повернути назад у бойову частину. Там він прослужив рік у медичному підрозділі, займався евакуацією, допомагав у господарських і організаційних питаннях.

Згодом йому запропонували перейти у саперний взвод, де півроку виконував завдання інженерної служби. А після реформування підрозділу - повернувся до бойової роти, вже як радіотелефоніст.

Я одразу вивчив основи фізики радіохвиль, щоб розуміти, з чим працюю. Купив за власні гроші обладнання на понад 3 тисячі доларів, сам робив і лагодив антени. Навчився проводити радіорозвідку.

Йому доводилось супроводжувати водіїв під час ротацій, доставляти провізію й будматеріали на позиції. Один з перших виїздів мало не став фатальним - підірвались на «лепістку».

Перший мій виїзд - і одразу спецефекти. Колесо пробило, машина завантажена, але все ж таки прорвались.

З часом у Василя діагностували бронхіальну астму, що унеможливило подальшу службу в бойових підрозділах. 

Сьогодні «Васко да Гама»служить у ТЦК та СП Миколаєва радіотелефоністом. 

Василь зізнається: багато хто у суспільстві не розуміє, що насправді відбувається у ТЦК та СП. Частина роботи - під грифом таємності, тому її неможливо висвітлювати. А замість того люди орієнтуються на соцмережі.

Суспільство, на жаль, дивиться те, що йому цікаво, а цікаво йому в Інстаграмі, у ТікТоці. Багато роботи, яка виконується в ТЦК та СП - це або таємно, або з обмеженим доступом. Люди цього не бачать, у них немає пояснення.

«Васко да Гама» отримав кілька нагород -  медаль міністра оборони України «За поранення», відзнаки від командира батальйону. Попри те, що йому пропонували офіцерські посади, Василь залишався солдатом. Каже, йому було важливо працювати на тому місці, де він бачить сенс і може дати результат.