Голод, репресії, політика закритого міста: як відновлювали Миколаїв після Другої світової війни, - ФОТО

22 червня 1941 року на територію СРСР, куди на той момент входила Україна, віроломно напали німецько-фашистські війська. Вже 28 березня 1944 року Миколаїв звільнили від німців, зокрема, завдяки діям 68 моряків-десантників під командуванням Костянтина Ольшанського. 

Редакція 0512 розповідає, як відбувалось відновлення Миколаєва у перші повоєнні роки та про що роками замовчувала радянська пропаганда.

"Збитки від війни для міста склали на той час 17 мільярдів 519 мільйонів карбованців"

Як розповіла завідувачка науково-експозиційного відділу Миколаївського обласного краєзнавчого музею Наталя Софієнко, радянська пропаганда того часу висвітлювала лише позитивні сторони відновлення, його швидкі темпи.

- Все це проводилось для того, щоб прикрити “чистки” та репресії, які велись проти того, хто вижив в окупації. Навіть співробітники музею, які працювали під час Другої світової підпали під цю хвилю, адже установа в окупації навіть продовжила працювати, - говорить Софієнко.

За словами фахівчині, на Миколаївщині під час Другої світової війни був потужний підпільний рух, у тому числі ОУНівців, про що радянська пропаганда ніколи не згадувала. 

Працівниця музею відмітила, що після деокупації Миколаєва у 1944 році, жителів міста налаштовували одразу на швидке відновлення економіки шляхом впливу пропаганди. 

У книзі “Миколаївщина в новітній історії”, зокрема в статті “Із руїн і згарищ” авторства М.Шитюка та К.Горбурова, говориться, що кількість арештованих та репресованих у повоєнний період на Миколаївщині становила 2415 осіб. 

“Під прес тоталітарного режиму потрапили вчорашні військовослужбовці, , представники етнічних меншин, що проживали в області. Однією статтею репресій проти населення Миколаївщини була співпраця з окупаційною владою. Працівники СМЕРШу та НКВС не намагались зрозуміти реальних причин, що змусили жителів стати на шлях співпраці з окупантами. Мирне населення шукало способи захисту та самопорятунку. Багато людей ставали колабораціоністами, працювали на підприємствах ворога, щоб прогодувати родину”, - говориться в статті.

Під репресії потрапили не тільки колабораціоністи, але й селяни, робітничий клас та інтелігенція. 

Збитки від війни для міста склали на той час 17 мільярдів 519 мільйонів карбованців. Німецькі та румунські загарбники у період окупації знищили 105 тисяч мирних жителів. Було зруйновано 70% тракторного парку,  80% комбайнів, понад 100 підприємств. Населення змушене було жити в землянках та підвалах напівзруйнованих будинків, яких у Миколаєві налічувалось 317.

Шалені темпи відновлення, радянська пропаганда та політика "закритого міста"

Відновлення Миколаєва почалось вже за місць після деокупації - у квітні 1944 року. На відродження промисловості влада виділила 543 мільйонів карбованців. 

- З самого початку свого становлення, радянська влада робила акцент саме на розвиток важкої промисловості. Сільське господарство було як придатком. Після звільнення міста, дуже не вистачало робочої сили, майже всі чоловіки були на фронті. До роботи залучали жінок та дітей. Жінки навіть брали участь у розмінуванні території. Щоб навчити фахівців, тоді створили вечірні школи. Щонеділі різні робочі та навчальні колективи залучали до розбору завалів, прибирання сміття, будівництва, - розповіла науковий співробітник музею Наталя Софієнко.

За короткий час, завдяки жорсткій дисципліні вдалось поновити роботу понад 300 промислових підприємств, відремонтувати 263 тисячі квадратних метрів житлової площі, збудувати шість тисяч будинків для колгоспників.

З 1946 по 1950 рік у Миколаєві мали відновити роботу всі суднобудівні заводи та інші підприємства. 

За 1944-1947 роки в Миколаївській області почали функціонувати 735 початкових та семирічних шкіл, 35 середніх, в яких навчались 110 675 учнів. Також відновили свою роботу профільні заклади середньої та вищої освіти, де нараховувалось 4954 студентів. 

Паралельно широко розгорнулось виробництво будівельних матеріалів. Транспортні організації забезпечували перевезення вантажів. Вантажообіг усіх видів транспорту перевищив за довоєнний період у три рази. 

Також значний обсяг роботи було виконано і у комунальному господарстві: відбудовано водопровід, банно-пральний комбінат, реконструйовано трамвайні колії та розпочато будівництва нового парку, залізничного вокзалу, автоматичної телефонної станції, приведено до ладу 14 електростанцій по області. 

Говорячи про суспільні настрої, Наталя Софієнко відмітила, що чи не єдиним джерелом інформації в повоєнні роки було радіо, також у місті ще випускалися газети. 

- Сумніви у жорсткій політиці СРСР мали зокрема освічені люди, яких й репресували. Люди вірили у радянський патріотизм, жили від зарплати до зарплати, особливих накопичень ніхто не мав. Тоді були так звані “донати”. Їх зокрема вираховували із зарплатні працівників, які жили в тиловій частині СРСР. Також шляхом пропаганди під час війни було нормально понаднормово працювати, - зазначила фахівчиня.

Історик відмітила, що у відновленні Миколаєва також брали участь й полонені німці. 

- Наприклад, територія сучасного мікрорайону Леваневців. Зараз там знаходяться приватні будинки, а після Другої світової війни полонені німці збудували двоповерхові будинки для робочого класу. Їх робота була частиною репарацій, - відмітила Наталя Софієнко.

Також  співробітниця обласного краєзнавчого музею розповіла, що Миколаїв став закритим містом у післявоєнні роки. 

- Радянська пропаганда стверджувала, що відновлення відбувається власними силами людей.  У представників влади був страх, що в місто можуть приїхати закордонні спеціалісти та вкрасти якісь ідеї з важкої промисловості. Наприклад, 900 тонні крани, які є на одному із суднобудівних заводів у вигляді букви “П”, привезли фахівці з Фінляндії. Їх пустили в місто, однак вони жили в готелі у сучасному Корабельному районі та дистанційно, а не наживо консультували миколаївських робітників. Люди могли виїхати та приїхати, але для цього потрібно було мати спеціальні пропуски чи дозволи, - зазначила історик.

Політика закритості міста проіснувала, за словами фахівчині, ще кілька десятиліть у Миколаєві.

Голод, податки, масові крадіжки

“П’ятирічний” план Миколаївська область виконала за 4 роки та три місяці. На фоні шалених темпів відновлення, складна ситуація залишалась у сільському господарстві. Після війни у селах бракувало працівників, селяни не мали паспортів, були обмеженні у пересуванні. 

Жахливим моментом в історії Миколаївщини та України став третій голодомор в 1946-1947 роках. До трагедії призвели не лише складні метеорологічні умови, але й жорстка політика радянської влади. 

У 1945-1946 роках зима на Миколаївщині була малосніжною, а літо посушливим. Після війни чимало полів були засмічені боєприпасами, а сам ґрунт пошкоджений через бойові дії. Не вистачало, окрім самих працівників, й пального, техніки, насіння, фуражу, продовольства. 

Кампанія до здачі хліба у 1946 році почалась ще заздалегідь: різного роду наради, збори, агітація, “соціалістичне змагання” за право отримати першу квитанцію за здачу хліба державі. Миколаївщина в тому році виконала лише 17,6% річного плану із хлібозаготівель. Для виконання “плану” у райони направляли на 2-3 місяці представників партії. Перед ними стояла лише одна задача - будь-яким шляхом виконати потрібну “норму”. 

Від безперспективності в колгоспах у людей опускались руки. Селяни намагались заробити за рахунок власного городу, однак влада обмежувала такі спроби шляхом скорочення присадибних ділянок та подактів. Податок вводився на кожне дерево та кущ, які належали колгоспникам. У результаті в 109 895 дворах колгоспників виявили 14 247 гектарів “незаконно захоплених земель”. Це складало близько 7,7 сотки на двір. При цьому у 1947 році державі "повернули" 17 тисяч га таких земель.

Колгоспники здавали державі все наявне зерно за безцінь, а потім купували насіння за значно вищою ціною. Брак зерна та їжі торкнувся й худобу, яка почала гинути. Тоді "зверх" дозволили різати тварин та здавати “норму” по м’ясу, навіть за наступний рік. Таким чином люди залишались і без тваринного господарства. 

Голод панував не лише у селах, але й в містах. У грудні-січні 1947 року на Миколаївщині з’явились десятки тисяч опухлих від голоду людей. На території області навіть були зафіксовані факти людоїдства. Чимало людей хворіли на дистрофію. Медичні заклади в Миколаєві були переповнені такими пацієнтами, остаточних офіційних даних немає, адже людей, які помирали з голоду, просто перестали рахувати.

Влада визнала факт голоду, але виправдовували голодомор посухою та неврожаєм. Шукаючи порятунку, люди з південних та східних регіонів України виїздили до західної України, де була ліпша ситуація. Люди вимінювали речі на хліб. Щоб припинити такий відтік людей, на залізничних станціях організували транспортну “міліцію”, яка знімала таких осіб з поїздів. Людей відправляли за місцем проживання, забирали хліб та навіть штрафували. Водночас ціна на чорному ринку за хліб сягала середньомісячної зарплатні робітника чи службовця. 

У 1947 році, коли на полях Миколаївщини достиг врожай хліба, то почались масові крадіжки зерна. Лише у липні того року, за 20 днів, було зафіксовано 297 випадків. Люди крали недостиглі колоски, роблячи із них затирку, аби хоч мати якусь їжу. Загалом в період голоду на Миколаївщині, влада “порушила” 179 кримінальних справ, де притягла до відповідальності 287 людей. Деяких людей за крадіжку зерна карали розстрілом й такі страти робили публічними, щоб це слугувало “уроком” для інших. 

У статті використані матеріали із книги “Миколаївщина в новітній історії” (2007 рік). 

Фото Миколаївський обласний архів, Вікіпедія, сайт “Bazar of Nikolaеv”.