«Мені і страшно, і не страшно» – історія про життя та роботу журналістки Наталі Приходько в прифронтовому Миколаєві, - ФОТО

Вже більше ніж двісті днів від початку повномасштабного вторгнення росії на територію України. Хтось вирішив їхати в інші регіони країни та за кордон, там, де не має обстрілів і хоча б буде відносно безпечно, а є ті, хто лишився в містах, які постійно обстрілюють російські військові. Кожен зробив свій вибір і у кожного на це були причини. У журналістки телеканалу «НІС-ТВ» Наталі Приходько були причини лишитися в Миколаєві, а саме тримати інформаційний фронт.

Наталя Приходько родом з міста Очакова Миколаївської області. Хотіла бути поліцейською, але за станом здоров’я її не взяли на службу. В родині ніхто не мав схильності до філологічного напрямку, але ще в старших класах вирішила стати журналістом. І вже двадцять років працює у цій сфері. Тему війни почала висвітлювати з 2014 року.

У вузькому колі з військовими журналістка Наталя Приходько спілкувалась про те, що можлива атака з боку Криму, що буде широкомасштабне вторгнення, але вона не вірила до останнього, що це буде, що будуть бомбити наші міста.

«Мій рідний Очаків перший прийняв удар від військових рф. Розбомбили військовий порт і кораблі, які ми напередодні знімали, як їх відремонтували», – згадує Наталя.

Про те, що почалось повномасштабне вторгнення Наталя зрозуміла, коли ввімкнула мобільний телефон – 24 лютого о 6:30, де було багато повідомлень у шкільному та робочому чатах. Мама дівчини зателефонувала першою.

«24 лютого вночі почули гучні звуки, але я чомусь подумала, що в нас якісь навчання. Перед цим літали літаки, думали, що то навчання авіаторів. Телефон на ніч я вимикаю. Мама була в Очакові і першою мені зателефонувала. Надіслала фотографію у вайбер чорного диму, який здіймався над морпортом і сказала: «Наталю, нас обстріляли, розбомбили, дуже багато жертв, всі військові частини підняті по тривозі».

В сім’ї дівчини четверо рідних людей служить. Сестру Наталя не бачила давно, їх 24 лютого підняли о 4:30 і вона поїхала одразу.

«Сестричка служить з 2012 року і в неї ця тривожна валізка завжди була. Ми завжди казали, що він не знадобиться. Їх всіх підняли по тривозі, передислокували і мама залишилась одна».

За два тижні Наталя з сім’єю говорили про те, що, мабуть, потрібно буде виїжджати на Захід України, оскільки насувається щось недобре.

«У мене в родині є діючі військовослужбовці. Частина моєї родини після того, як о 5 був удар, о 9 виїхали на Захід України. З моїми дітьми не говорили про це, до останнього не вірила, що таке може бути».

Чотири місяці Наталя та діти були в Миколаєві, перший тиждень ходили в укриття. Журналістка розповідає, що шкільні рюкзаки перетворились на тривожні валізки у кожного документи, серветки, ліки були в рюкзаку Наталі.

«Я, мабуть, більше хвилювалась, ніж діти. Для них була як гра, хоча вони дорослі: 12 і 15 років. Не було паніки, не було сліз. Син поклав собі в рюкзак маленький Кобзар, невеличка така книжечка, вибрані твори Шевченка. Він читав і казав, що в березні буде тема Тараса Шевченка і буде вчити «мені 13 минало», тоді ще в 6 класі був».

Через тиждень після походів в укриття, почали користуватися правилом «двох стін», сиділи в коридорі. Коли почався навчальний рік, діти поїхали, Наталя евакуювала їх до бабусі у Вінницьку область. Мама дівчини хоче, щоб і вона приїхала до неї, а не залишалась в Миколаєві.

«В мене не було чіткої думки кудись тікати. Не знаю, чому інші тікали. Мені потім багато, хто говорив і питав, чому я залишилась в місті і не вивозила дітей. Мама дуже переживає за мене. Мені і страшно, і не страшно. Щодня з дітьми спілкуємось з дітками по відеозв’язку. Я їх бережу і більше говорю не про війну, а про те, як там котик, квіточки, сонечко, щось легке. Але син завжди питає чи в коридорчику спала», – ділиться Наталя.

Журналісти, які лишилися працювати, на думку Наталі, стали більше психологами, тому що, коли приїжджаєш на зйомку, аналізуєш ситуацію і думаєш, до якої людини можна підійти, поспілкуватися і поплакати, поспівчувати. Якщо раніше знімальна група могла спланувати свій робочий час, день та зйомку, то в умовах теперішнього часу – це неможливо. Обстріли бувають і вдень, і вночі. Спочатку знімають наслідки обстрілів, спілкуються з людьми, а потім вже переходять до інших зйомок.

«Почали знімати більше горя, миколаївців. Миколаївці абсолютно різні. Є такі люди, які на нас гарчать, кажуть, чому ви хайпите на горі, у нас тут розбомбили дім, а ви робите матеріали і з цього будете отримувати гроші. Інші люди показують наслідки, діляться своєю бідою. Були, що нападали, кричали, щоб не знімали, обіцяли розбити камеру, але за пів години спілкування люди розуміли, що то були емоції і вибачались».

Теми війни Наталя Приходько почала висвітлювати ще до 24 лютого, коли були події на Майдані. Журналістка каже, що спочатку це було редакційне завдання.

«Поштовхом більше висвітлювати події військові стало, коли 2014 року на початку серпня наша 79 поверталась з Іловайського котла і ми ввечері дві години чекали їх повернення. Це був такий перший сюжет, емоції дуже складно передати», – розповіла Наталя Приходько.

Наталя пам’ятає, що тоді було багато волонтерів та миколаївців, які зустрічали справжніх героїв. Та атмосфера, очі хлопців, які поверталися додому, очі захоплених миколаївців. Тоді журналістка вирішила робити більше матеріалів про військових і, звісно, спілкуватися з ними.

«Я стала більше знімати військових. Вже всі знали, якщо хтось повертається з зони бойових дій або робота на полігоні, то це тема Наталі Приходько. Потім в 2017 стартувала авторська програма «Миттєвості війни».

В серпні 2022 року президент України Володимир Зеленський відзначив кореспондентку товариства «ТРК «НІС-ТВ» Наталю Приходько орденом княгині Ольги ІІІ ступеня. Цю нагороду Наталя присвятила хлопцям, які загинули у цій війні.

«Я не пам’ятаю, хто перший повідомив. Хтось скинув скріншот, це був вихідний день. Військові почали вітати та люди, з якими я давно не спілкувались. Я просто робила свою роботу. Саме цю нагороду я хочу присвятити хлопцям, які загинули саме у цій війні, тому що мінімум п’ять хлопців, з якими ми тісно спілкувались, про яких я робила багато сюжетів, вони всі є учасниками бойових дій до 24 лютого і з початком повномасштабного вторгнення вони знову стали на захист одними з перших, але їх вже немає».

Найскладніше для Наталі ховати хлопців, знімати це. З багатьма вони спілкувалися і для неї це дуже складно. Журналістка каже, що за цей час були різні репортажі: обстріли, наслідки, руйнування, спілкування з людьми, але висвітлювати ці поховання – найскладніше.

За час повномасштабного вторгнення Наталя Приходько зрозуміла, що потрібно цінувати людей, які знаходяться поруч з нами.

«Не потрібно сварити через якісь дрібниці. Бо насправді то все такі дрібниці, коли хлопці гинуть. Хтось щось на когось не те сказав, не поцілував на ніч – це все дрібниці. Головне, щоб всі вони повернулись живі і здорові. У нас стільки гине і чоловіків, і жінок. Якщо людина рідна і вона поруч сидить, потрібно частіше казати: «добре, що ти в мене, що ти поруч і живий». Це настільки важливо. Життя – це така штука, тут є, а тут вже може не бути. Всі ці сварки – це дрібниці».

Наталя мріє, аби після перемоги її мама була жива і всі рідні зібралися в батьківській хаті в Очакові, обійнялися і поїхали на море.

"Матеріал створено за підтримки ГО "Жінки в медіа" та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди “УЖФ".

Авторка: Світлана Вовк.