Історії миколаївських жінок, які працюють на перемогу. Кожна на своєму фронті, - ФОТО

Майже за двісті днів повномасштабного вторгнення росії на територію України, Миколаїв не піддавався ракетним ударам з боку рф трохи більше трьох тижнів. Місто хаотично обстрілюють, що призводить до трагічних наслідків: загиблі, поранені люди, а також зруйновані будівлі. Проте життя не зупинилось: працюють театри, правда у сховищах, відкриті двері зоопарку, є кафе, люди одружуються та народжують дітей.

Суспільство ж об'єдналося заради перемоги над ворогом і кожен працює на своєму фронті.

Редакція 0512 хоче розповісти історії трьох миколаївських жінок, які своїми справами намагаються підтримати містян та бути корисними для Миколаєва.

"Потрібно було відповісти на питання: “Що я можу зробити для світу, щоб стало трошки легше?”

Миколаївчанка Альона Мартинова за фахом юрист, але у мирному житті працювала у школі помічником-асистентом вчителя по роботі з дітьми з інвалідністю. Паралельно розвивала свою художню діяльність. Альона почала малювати мурали ще задовго до повномаштабної війни, а з початком вторгнення малюнки на стінах почали нести глибший сенс: захист міста та містян, а також доброта, якої зараз треба так багато.

Альона Мартинова, фото: Павло Деменський

24 лютого Альона з донькою зустріли “як всі” в Україні - з розпачем та панікою.

Я не пам’ятаю це було 24 лютого чи на наступний день, але для мене війна почалась з кадру, коли, за сусідній будинок, як в блокбастері, спускається гелікоптер і починається бомбардування. Це було настільки страшно та сюрреалістично, що не хотілось в це вірити. Дуже довгий час був стан наче уві сні. Мозок відмовляється сприймати реальність. Був страх, була паніка, але потім почалась адаптація.

Звісно, думки поїхати у більше безпечне місце були, але разом і з цим додались ще й думки про те, що потрібно буде починати життя з чистого аркушу. Також, хотілося робити щось корисне саме для Миколаєва та його жителів.

Були думки, але це була більш інстинктивна реакція на те, що потрібно їхати кудись в безпечне місце. І дуже багато друзів їхало, але мене постійно щось стримувало, хоча ми живемо вдвох з донькою, і це теж була нагальна потреба захистити себе і її. У мене не було такого рівня страху, щоб взяти та виїхати, і донька теж трималась “молодцом”. Потім, в якийсь момент, я зрозуміла, що не хочу їхати. Не було внутрішньої рішучості. Я розуміла, що якщо їхати, то це їхати не на місяць, і не на два. І що треба буде влаштовувати заново життя, а я не хочу десь влаштовувати життя, я хочу влаштовувати його тут наскільки це можливо. Прийшло розуміння, що це моя домівка, і поки я тут знаходжусь, треба робити щось корисне для дому. Згадався прислів “де родився - там і пригодився”, що я можу допомогти якось тут.

Альона спочатку стала волонтерити в ДОФ, де знайшла однодумців та зрозуміла, що допомагаючи іншим, забуваєш про власний страх:

Спочатку не було розуміння, що робити. Вся звична картинка світу зламалась, всі роз’їхались і взагалі було незрозуміло, що робити, плюс тривоги та прильоти. Дуже нагнітало. Певний час я рятувалась творчістю вдома, але це не спрацювало, бо ти постійно в чотирьох стінах, високий рівень нагнітання. Це не допомагає. Захотілось щось робити добре. І тоді я вже прийшла в ДОФ, де допомагала якийсь час. Це був перший підтримуючий крок, коли стало ясно, що допомога іншим нівелює власний рівень страху та напруги. Допомагаючи іншим - ти переводиш з себе фокус уваги та стає легче.

Після волонтерства почались мурали.

Мурали в мене почались ще декілька років тому, коли моя сусідка по будинку запропонувала розмалювати стіни в під’їзді, щоб люди, приходячи додому, бачили щось приємне та не були такі похмурі. Я спочатку малювала сучасний живопис на папері, холстах, а це був такий новий виклик для мене. Плюс, коли не один, це легше робиться. Спочатку розмалювали стіни в під’їзді, потім стіни на вулиці, і так потрохи почалось. Потім вирішила власні проекти малювати.

Альона втілює задуми на стінах разом зі своїм колегою Дмитром Сліпухою. Вони познайомились на курсі по Таврійському розпису та вже тоді вирішили намалювати мурал саме з таким розписом. Під час війни почали малювати мурали разом. Наразі повністю завершили три малюнки на стінах, проте зупинятись художники не планують.

 Спочатку були мурали на замовлення, які дали мені змогу закупити фарбу для свого муралу. І коли ти з ідеї в голові бачиш результат, який підтримує містян, переключає зі страху на щось світле та позитивне, звісно, бажання продовжувати є.

Для Альони мурали це допомога містянам. Зображення на стіні несуть лише позитивні емоції та добро. Пензель - це та зброя, яка допомагає в боротьбі з ворогом. Адже не дивлячись на обстріли та постійну небезпеку, художниця продовжує творити задля людей та міста.

Потрібно було відповісти на питання: “Що я можу зробити для світу, щоб стало трошки легше?”. І прийшло розуміння, що треба робити світлі справи, щоб воно якось урівноважувало цей мордор, трошки додало магії. Це можна робити по-різному. Волонтерство - це теж про робити добро, про об’єднання. І тому цей посил перейшов в мурали. Навіть, коли ми малювали “Кицю-захисницю”, то ми трішки змінювали. На рушниці було написано “убити всіх, ненависть”... Ми почали переробляти на більш добре, якщо це посил про захист - щоб був без ненависті, бо ненависть руйнує. Хотілося змінити вектор на позитивне, добре.

Крайні мурал художниці - риба-кит в дуже важливому місті - через нього містяни їдуть з Миколаєва та навпаки - заїжають в місто.

Мій ескіз був націлений на прищеплення любові до свого міста. Я його створила ще давно, і тоді тема була актуальна, бо ставлення до Миколаєва було трохи зневажливе. Хотілось показати муралом, що у нас є до чого повертатись, і щоб гості міста знали, що у нас є, адже мурал якраз розташований так, що його бачиш, коли заїжджаєш у місто. Я висвітлила основні пам’ятки, щоб знали, що є за що боротись. І додалось ще бажання зробити оберегову символіку. Як на мене, вона дійсно працює. Зараз це дуже актуальне, це наше коріння. Це коріння наших пращурів, яким обереги допомагали. Це потужна зброя, яка не вбиває, але захищає. Для мене це так.

Спочатку була якась розгубленість. Натхнення надала зміна фокусу на допомогу. Так, можна довго боятись, але це руйнує! Саме питання: “Що я можу зробити?”. Зміна вектору з себе на світ. Мені погано, а світу ще гірше. У мене є ця частинка болю, а те, що світові набагато болючіше. Я в силах додати хоч якогось добра, я буду це робити. Тоді я з’явився і порив про захист. Я знаю мову образів та символів, вони працюють та можуть захищати. І я хочу хоч на цьому рівні допомогти та захистити наше місто з людьмі, які залишились у Миколаєві.

За майже 200 днів війни Миколаїв не був під обстрілами лише 24 дні. Альона ж малює на відкритій місцевості, і прилетіти може дійсно будь-куди, проте страх обстрілів для дівчини став чимось другорядним.

Страху обстрілів не було, тому що, коли ти поринаєш у свою справу, і коли ти повністю в ній, то відключається зовнішній світ. Наче відключаєшся від цього фону. Колективно ми всі одночасно та дружно здригаємось від звуку прильотів, але коли ти в цей момент поринаєш у своє, то ти наче підключаєшся до іншого джерела, і воно вже по-іншому працює. І не страшно, бо є відчуття підтримки та сили. Сила в тому, що ти робиш те, що ти можеш робити і те, що хочеться робити.

У планах у Альони все ж доробити Таврійський розпис. Для неї це дуже важливо і актуально, адже це теж своєрідний оберіг для нашого регіону. І Альона вірить, що таким чином теж допоможе місту.

В планах все ж хочеться зробити Таврійський розпис. Може, це підлітковий бунт, що не дивлячись ні на що ми все одно зробимо. І все ж як на мене це більше про “не здаватись”. Я не хочу здаватись війні, не хочу складати руки і чекати поки пройде. Бо поки пройде - життя проходить теж. В перерві між прильотами хочеться створити якомога більше доброго та гарного. Є ще декілька моїх ескізів, які я хочу втілити поки тепло та спокійно. Задум з таврійським розписом, який нам передали, це наче вогонь, який нам передали, і ми його несемо. Цей розпис треба відродити, він дуже актуальний зараз. Це наше коріння, яке хочеться посадити в земельку, щоб воно вкорінилося і виросло.

Після перемоги Альона хоче подорожувати і вже намалювати мурал десь за кордоном, аби про Миколаїв та українську перемогу знали всі.

Намалюю ще один мурал (сміється). У мене була вже з донькою розмова, що от наче зараз є така можливість поїхати за кордон, різні країни приймають, можно зробити з мінімальними витратами, але зараз не хочеться зараз їхати, бо відчуття наче, що це втеча. Не хочеться залишати Миколаїв. Хочу поїхати подорожувати в мирний час, і в мене є бажання десь в іншій країні намалювати мурал, присвячений миру. Хочеться виїхати за межі і сказати світові: “Світ, привіт! Ми за мир. Ми з Миколаєва. Ми живі!”.

“Фотографувати, аби запам’ятати момент”.

Світлана Вовк - миколаївська фотографка, яка займається цією справою близько двох років. У чоловіка якраз був старенький фотоапарат, з якого все і почалось. Хоббі переросло в повноцінну роботу, на якій дівчина постійно розвивається.

Історії Жінок, фото: Світлана Вовк

Зараз Світлану дуже рідко можна побачити без фотоапарата. Він з нею завжди, адже не знаєш, що саме захочеться закарбувати в пам’яті в цей момент. До війни Світлана фотографувала найкращі митті з життя містян, влаштовувала фото-дні та просто знімала життя міста. Зараз дівчина також фотографує місто. Проте тепер Миколаїв - прифронтовий та під постійними обстрілами. На фото з’являються зруйновані будинки та розгублені містяни, в чиє життя прийшла війна.

Першу фотографію Миколаєва у війні Світлана зробили 24 лютого - в перший день вторгнення. В той день сім’я прокинулась від вибухів та вже о шостій ранку вирішила вийти на вулицю та подивитись, що відбувається:

Ми пішли подивитись, як себе ведуть люди, зняти гроші, купити корм киці…І перша моя фотографія - це жіночка сидить з сином, кицюнею та сумками сиділи на зупинці. Вони вже кудись їхали. Може в інший район, можливо в інше місто, я тоді не питала. Лише запитала чи можна сфотографувати, аби запам’ятати цей момент. Тепер звісно, я знаю, що можна фотографувати, а що ні.

Сім’я вперше задумалась їхати з Миколаєва 12 квітня, коли у місті не стало води.

Ми ночували в коридорі десь 100 днів. Думали, от, якщо буде зовсім все погано, тоді поїдемо. Проте досі в Миколаєві. Не все так погано. Мости цілі, місто не взяли.

Світлана чи не щодня продовжує фіксувати життя Миколаєва та виставляти фото у соцмережах, аби ті, хто поїхали, не забували про місто і про те, що йде війна.

Це життя Миколаєва сьогодні. До війни був налагоджений графік, щоб не заважати основній роботі. Був час, коли я саме фотографую, були домовленості: у когось весілля, ювілей… Такі буденні події. В планах війни взагалі не повинно було бути. 26 лютого повинна була бути зйомка, але це все відклали не невизначенний час. Фотографувати не дуже хотілось, були зйомки, які я робила до війни, і з настанням війни я не могла за них сісти дуже довго. По-перше, безпека, бо комп’ютер біля вікна. Я довго відкладала. Ще є зйомка, яку я робила в березні, сподіваюсь, до неї дійду. Треба себе пересилити. Всі фото, які я робила на вулиці, потім редагувала на телефоні.

Не дивлячись на війну, замовлення на фотосесії у Миколаєві все ж є. Люди хочуть запам'ятати момент та закарбувати його з допомогою фото.

Замовлення почались десь в травні. У березні я робили зйомку весілля волонтерів, от їх треба трішки відкоригувати. Люди все одно одружуються, народжують дітей.

Було так, що я ходила по місту і просто фотографувала. Коли була евакуація, було дуже складно. Але це наша історія. Це треба. Був момент: сім’я мама, Тато, дочка, син, батько та вівчарка. І мама з сином та донькою їхали, а тато з собакою залишалися. Я ніколи не чула, щоб так плакала собака. Дуже складно фотографувати інколи. Ти тримаєшся, але всередині тебе ніби сльози. Але це все треба людям показувати і сподіватись, що через рік згадаєш про ці фото, а в Україні вже буде мир.

Окрім звичного, наскільки воно можливе, життя Миколаєва, Світлана фотографує і наслідки російських обстрілів міста. Інколи - майже одразу після прильотів, але частіше, коли вже пройшов час, аби не заважати рятувальникам.

Майже одразу фотографували після прильоту готель “Миколаїв”, бо відчули на собі, адже живемо поруч. Ми вирішили тоді піти навіть не щоб сфотографувати, а щоб спитати чи не потрібна якась допомога. Другий випадок був, коли в під'їзді на сходах полетіло скло у вікнах, і ми почали думати, куди ж прилетіло. Тоді ми прийшли на місце, але я не змогла зробити фото. Побачила знайому, яка жила ще ближче до місця прильоту. В той момент я не могла фотографувати, я хотіла обійняти та вислухати людину, аби стало трошки легше їй. Зазвичай ми приходимо ввечері, щоб не заважати службам, які ліквідують. Коли ти бачиш руйнування - ти в шоці. Але ти береш і фіксуєш, хоч я і не професіональний фіксер. Я взагалі не фіксер.

Фото для Світлани це знаряддя, завдяки якому вона показує іншим, що війна триває і які наслідки має ця війна:

Я дуже хотіла сказати людям, які поїхали, які не були в Миколаєві, щоб не забували, що тут війна. Хочеться, щоб люди бачили реальний стан речей. Щоб ще більше донатили, або хоча б говорили про те, що у Миколаєві продовжують жити люди, щоб пам’ятали про місто; що місто українське. За допомогою фото я намагаюсь розповісти якусь історію. Коли робила фото “Могилянки”, підійшов чоловік, попросив у мого чоловіка закурити і заразом розповів, що о другій ночі вийшли з сусідами, привітались і пораділи, що живі. Але це вже історія!

З усієї кількості фото є й ті, які закарбувалися в пам'яті:

Це перше фото 24 лютого - фото жінки з дитиною. З евакуації запам’ятаю ці фото надовго. Також в перші дні війни ми прочитали, що одна кав’ярня готує для військових, поліцейських безкоштовну каву. І от ми приходили, знайомились з поліцейськими. Тоді ж багато хто робив фотопроекти “Очі наших військових”. Я теж вирішила таке зробити. Тоді жінка одного з поліцейських подякувала мені, адже давно не бачила свого чоловіка.

Очі наших захисників, фото: Світлана Вовк

Час від часу виникає бажання не фотографувати. Іноді хочеться просто вислухати людину, а не фотографувати.

Ти ніби розумієш, що є емоція, яку варто закарбувати, але не можеш. Ти пропускаєш ситуацію через себе, але фото не робиш. Я про це не думала, але фотопарат - це моя зброя на цій війні.

"Я знаю, що від кожного щось залежить і тому  роблю те, що маю робити"

Тетяні Мельниченко 47 років,  30-ть з яких вона бібліотекар. Проте з 24 лютого життя повернулось так, що допомога людям вийшла на інший рівень.

- Ранок 24 лютого для мене почався, як і для всіх українців, з телефонного дзвінка, що почалася війна. Я кажу, що війна вже 8 років триває, а що сталося?, Спочатку, думки звісно, як таке взагалі може бути, а потім я навіть пішла в Кульбакіно, подивитися на посадкову смугу, адже тоді саме били ракетами по аеродрому “Кульбакіно”, бо мені все було нереальним таким, що треба було самій, як то кажуть, «помацати». Десь після 12 години, я зрозуміла, що все – війна повномасштабна, сусід вже не приховує своїх дій, і все…

Виїжджати Тетяна не захотіла, бо це її місто, і тут вона потрібна.

Щоб виїхати не було навіть мови. Зрозумійте, це не героїзм чи відвага якась, просто як без мене тут все буде? Місто треба захищати. Я взагалі важко себе уявляю десь не тут. Я знаю, що від кожного щось залежить і тому завжди роблю те, що маю робити.

Якщо раніше бібліотека приймала читачів, влаштовувала різні заходи, як розважальні так і навчальні, то тепер на полицях замість книг ліки, підгузки, кава, чай. А весь інший простір забитий важливими для військових речами.

Наша бібліотека завжди ставила собі за мету бути осередком громади, щоб життя вирувало тут увесь день. І ось настав час, що і вдень і вночі в бібліотеці вирує життя. 25 лютого ми вже з самого ранку були в бібліотеці, бо прийняли рішення, що волонтерський пункт буде саме тут. В нашому мікрорайоні встановили багато блокпостів, а хлопців треба було годувати, одягати. І взагалі, десь треба було зібратися, щоб просто подумати. У нас є команда небайдужих людей, це ГО, і ось з членами цієї команди ми і організували так званий пункт допомоги. Багато мешканців приходили і приносили речі, взуття, їжу, бо ще не була налагоджена логистика, ніхто нічого ще не знав. А годувати треба було. Цей пункт дуже швидко перетворився на гуманітарний штаб. Допомога почала приходити з різних куточків України, це насамперед, Вінниця, бо військова бригада, хлопці з якої захищають наше місто, з Вінниці. Так ми стали співпрацювати з гуманітарним хабом Вінниці: Подільська громада та Вінницька міська рада. Допомагає Фундація Вiedronki.

Допомагають цивільним. Продуктовими наборами, побутовою хімією, дитячим харчуванням, памперсами. Ні на день бібліотека не припиняла працювати, адже  допомога потрібна і є ті, хто потребують цієї допомоги.

Історії Жінок

Потім почалася наша активна робота з цивільним населенням. Ми складали списки тих, хто потребує допомоги – це родини з дітьми, люди, що залишились без роботи і без соціальних виплат, бо формально вони числяться працюючими, а по факту у відпустці за свій рахунок, інваліди, ВПО. Не скажу, що це було легко, ви ж розумієте, що люди різні. Хтось каже "дякую", а хтось викликає поліцію, бо він думає, що йому "положено" продуктовий набір, а ми його самі з’їли, за його словами.. Різне було, але я завжди кажу: Треба робити, що можемо, і якщо ми допомогли хоч одній родині, то це вже добре.

Нам активно допомагають, нам довіряють, і ми за це вдячні. Слова подяки хочеться висловити багатьом. У нас команда з 5 людей – я, Інна Карапиш, Надія Ганношина, Максим Олійник, Олексій Зеліков, Михайло Артемов. У нас немає когось старшого, або головного. Ми всі - команда. Дівчата більше працюють в штабі, хлопці – доставляють машини для ЗСУ, а коли в місті, то звичайно, вся важка робота на них - відправити посилки, щось забрати, щось привезти.

Крім того бібліотека виконує свою основну функцію - видає книги. Охочих взяти книгу багато. Навіть під час війни вдалось провести презентацію книги Антона Санченко "Круз та Лис. Напередодні..." 

Історії Жінок

Бібліотека працює в режимі абонементу, тобто тільки приймаємо і видаємо книжки, але ми навіть примудрилися провести презентацію книги. Це було круто. Початок навчального року теж дається взнаки: приїхали дітки, багато повернулося  з мамами  з-за кордону і книжки дуже потрібні, тож бібліотека працює не дивлячись ні на що.

Так, звісно, буває страшно, коли чуємо вибухи, але ми знаємо задля чого ми це робимо. Ми робимо це задля нашої Перемоги і задля наших воїнів, які захищають нас на передовій.

"Матеріал створено за підтримки ГО "Жінки в медіа" та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди “УЖФ".

Повне або часткове копіювання, передрук і використання матеріалу без письмового погодження редакції 0512.ua забороняється і вважається порушенням авторських прав

Використані особисті фото: Світлани Вовк, Альони Мартинової, Павла Деменського та безпосередньо сайту 0512.