Як живуть ВПО у Польщі: історія трьох переселенок з Миколаєва, - ФОТО

За даними ООН з України через російську агресію, виїхало понад 6 мільйонів людей за кордон. Половина з них - оселились у Польщі. 

Редакція 0512.ua поспілкувалась з трьома мешканками Миколаєва, які вимушені були виїхати через війну за кордон та поділитись своїми враженнями життя поза межами України в якості переселенців.

“Ми відверто сумуємо за домом, мріємо про повернення“, - Олена

Я на телебаченні працюю вже 6 років, два з яких - кореспондентом. У грудні, за кілька місяців до війни, пройшла курси з ораторського мистецтва й вдало склала іспит. Паралельно із роботою та сімейним життям, я закінчила магістратуру з журналістики у Чорноморському національному університеті імені Петра Могили. 

Якраз 24 лютого у нас мав бути захист дипломної роботи. Зранку мені подзвонив мій хлопець, повідомив, що почалася війна. Я вибухів, якщо чесно не чула, хоча живу у Корабельному районі. Мої батьки завчасно готувались до війни: купили крупи, хоч живемо в багатоповерхівці, але тато натягав води у підвал, тоді сусіди з нього сміялись. А у день війни питали чи можна у підвалі бути. Це вже пізніше тато провів там й світло та навіть поставив телевізор для дітей.

Я не планувала їхати у Польщу, думала пересидіти десь у селі. Тому я взяла з собою мало речей та лише документи. Їхали ми майже півтори доби до Львівської області. На кордоні ми простояли десь два дні. Паралельно з цим, ми як журналісти, хлопець мій також медійник, намагалися проводити опитування, збирати інформацію. Люди на кордоні безкоштовно давали їжу, пускали до себе в туалет та на ніч, це насправді рятувало, тому що в кінці лютого було дуже холодно.

Вибір пав на Польщу, тому що тут багато років працює мама мого хлопця. Нам допомогли досить швидко знайти квартиру у Варшаві. Дозволили мешкати абсолютно безкоштовно. Наразі я вже маю статус тимчасового захисту. Був страх спочатку оформлювати цей статус, тому що боялась, що можуть не пустити назад, в Україну. Так, на нас кажуть що біженці, але для українців тут є чимало можливостей: у сфері медицини, освіти та роботи. Мого сина без проблем прийняли у місцеву школу, хоча паралельно ми навчалися в українській школі. 

Українських біженців підтримують у Польщі. Є наприклад, допомога від ООН, виплачується 710 злотих на дорослого та 610 на дитину, кошти виплачуються протягом трьох місяців. По місцевим міркам, якщо у вас є житло, то цього з головою на харчування вистачає. Були й окремі соціальні програми, наприклад надавалась певна сума на ліки.

До життя у Польщі я звикла десь через два місяці, місто здавалось мені сірим. Я весь час думала про своїх рідних, які вимушені були через щоденні обстріли у Миколаєві ховатись постійно у підвалі. Я дзвонила їм по кілька разів на день, пропонувала виїхати, хоча б мамі, сестрам та племінникам. Врешті решт, коли влучили у сусідній будинок, а там осколками вбило дитину, це змусило моїх рідних приїхати до мене. Мій же коханий залишився в Україні, він активно займається волонтерством. 

Після початку війни я почала говорити українською й на побутовому рівні. Коли мій син пішов у школу, то через те, що він говорить російською, польські однокласники називали його “путіним”, тому дітей краще привчати до рідної мови. У мене теж був певний мовний бар’єр: поляки української не знають, а російськомовних ігнорують або відмовляються обслуговувати. 

Ми відверто сумуємо за домом, мріємо про повернення. Тут важко психологічно налаштуватись на роботу. Є про що писати, але не можу зібратись. Вдома, мені здається у мене буде більше мотивації. Думаю, що ми повернемось зовсім іншими. Можливо, принесемо позитивний європейський досвід, але так важливо й плекати своє, рідне. 

“Жити в Європі ніколи не мріяла. Тут прикольно, але це не вдома“, - Ганна

Жила, працювала, мріяла, будувала плани на майбутнє, подорожувала і навіть не здогадувалась, якою була щасливою. Напередодні 24 лютого спати лягла пізно, довго не могла заснути, снився, як потім з'ясувалось, пророчий сон про ракету на подвір'ї школи, яка розташована поруч з моїм будинком. Прокинулась близько 5 ранку від звуків вибухів... Одразу стало зрозуміло, що сталось. Бомбили аеродром на Кульбакіно. Почала хаотично бігати і збирати речі в рюкзак, адже папка з документами була зібрана про всяк випадок, а от речі - ні. 

Виїхали родиною з міста в перший же день повномасштабного вторгнення. Спершу поїхали на Черкащину до родичів, потім через декілька тижнів вирішили, що важливо евакуювати дітей за кордон. Обрали Польщу. В основному через відстань розташування та спорідненість мов. Адже тема спілкування і майбутньої роботи одразу теж обдумувались.  Тож завдяки волонтерам та іншим добрим людям ми потрапили в польську родину, яку стала нам рідною майже одразу, за що ми їм дуже вдячні.

Польська родина, яка прихистила нас у себе, відразу прийняла нас як рідних. Надали дах над головою і всі речі першої необхідності. Через деякий час допомогли знайти роботу та досі пітримують, як можуть. 

Жити в Європі ніколи не мріяла. Тут прикольно, але це не вдома. Іноді відчуваєш себе гостем на чужому святі. Минуле життя зруйноване, а нового ще не побудували. Дуже хочеться додому. 

Польща надає тимчасовий захист громадянам України, які втікли від війни на 18 місяців. Потрапивши сюди треба було оформити спеціальний ідентифікаційний код, так званий песель. Цей статус не є статусом біженця. Тут свої правила, їх повинні дотримуватись тепер і ми так само як їх притримуються громадяни Польщі. 

Маємо доступ до медицини. Навіть до ветеринарної, бо у нас є котик. З мінусів особисто для себе виділити хочеться роботу пошти.  Окрім того, не можу звикнути, що в неділю не працюють магазини за виключенням деяких дорогих. 

Дуже віримо у Збройні сили України, молимося щодня і дуже сподіваємось, що завдяки нашим захисникам уже скоро повернемося додому.

“Виїхати було досить складним рішенням, хоча й очевидним “, - Настя 

У Миколаєві я мала стабільну роботу, власне житло. Мій син навчався у школі, яку ми самі обрали. Ваня мав друзів, з якими вони щовечора грали. Він займався у різних секціях та гуртках. Все було чудово до 24 лютого…

Я прокинулась близько 5 ранку, почувши вибухи. Ми живемо не так далеко від аєродрому. Я почала бігати по квартирі, намагаючись зібрати всі думки до купи. Розбудивши сина та сказавши, що почалася війна, я просто попросила його сидіти та не панікувати, тим часом сама почала збирати наші речі. 

На роботі нам з початку лютого казали, що потрібно збирати цю тривожну валізу. Тому на початок війни у мене було кілька рюкзаків з необхідними речами, типу документи, аптечка і т.д. 

Ми поїхали до бабусі, у якої був нормальний підвал. Потім мама друга мого сина запропонувала поїхати в село й ми погодились. Діти до кінця не усвідомлювали, що сталось, а ми як дорослі старались їх відволікати. Я сама родом із села Шевченково, яке рашисти нині майже рознесли. Дякувати богу, ми туди не поїхали. 

Виїхати було досить складним рішенням, хоча й очевидним. Перш за все, я думала про безпеку дитини. Ми жили спочатку у Вознесенському районі. Якось вибрались у районний центр, щоб закупити продукти, а там почалися прильоти неподалік нас. Звісно, що було страшно. Тоді, десь на початку березня, ми прийняли рішення виїхати за кордон, бо не зрозуміло було, як події будуть далі відбуватись. 

Ми добирались до кордону 4 дні. По дорозі, ми питали військових чи можливо їм щось потрібно, а вони нас. І наші бійці постійно усміхались, це так було тепло, не дивлячись на те, що відбувалось довкола. До речі, АЗС фактично тоді вже були пусті, продукти також швидко всі розбирали. 

У Польщі працював мій вітчим. Тому він нас там зустрітив. Людина, на яку він працював, без проблем нас взяв. Мене це так приємно здивувало, коли польські підприємці, у яких працювали українці сказали їм, що якщо потрібно, то хай вивозять свої родини, вони їм допоможуть. 

Родина, яка надала нам житло - Аркадій та Моніка, забезпечили нас всім до побутових дрібниць. За тиждень нам допомогли з всім: надали нам речі, привезли для дитини велосипед та книжки, влаштуватись нам у школу, навіть пропонували ходити до психолога при потребі. За кілька місяців ці люди нам сильно допомогли та стали неначе рідними, тому що реально все було від душі. 

З роботою у Польщі досить напряжно. З України в Польщу здебільшого приїхали саме жінки з дітьми. Тут, щоб влаштуватись, потрібно десь залишати дитину. Тому, як правило, у Польщі більш попитом користується чоловіча праця. Я пробувала працювати, але це тяжка фізична праця. Ще паралельно працювала на компанію з Миколаєва, проте нещодавно працівників нашої компанії в Україна скоротили через те, що частина нашого регіону в окупації, а фабрика знаходиться в Харкові. 

Мій син досить швидко адаптувався в Польщі. Його ніхто не булив, не тикав пальцем, що він біженець. Вчителі постійно зі мною на зв’язку та досить уважні. 

Я також як і інші оформила песель. Він підтверджує наше легальне перебування у Польщі. Надає право на безкоштовну медичну допомогу, навчання дитини в школі і т.д. Також в рамках пекселю надається 500 злоти. 

Я мрію про мир вдома, понад усе вірю у ЗСУ та впевнена, що Перемога прийде скоро. 

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів

Як живуть ВПО у Польщі: історія трьох переселенок з Миколаєва