“Вся тривожність пропала”: досвід дівчини, яка виїхала з тимчасово окупованої Херсонщини, - ФОТО

Від початку тимчасової окупації Херсонщини пройшло вже чотири місяці. “Зелених” коридорів не організовували, а тому виїжджати самостійно було ризиковано та доволі складно. Спочатку новини про те, що машини стоять по три тижні в черзі, потім - про обстріли та підриви авто на мінах. Згодом стало відомо, що виїзжати можна лише через окупований девʼятий рік росією Крим. Ці приклади лише одні з причин, чому люди воліють не їхати, а залишитися та чекати ЗСУ, які ось-ось прийдуть звільняти їх від рашистів. Але є й такі, хто виїхав на підконтрольну Україні територію...

Редакція 0512.ua поспілкувалась з Іриною ( імʼя змінено задля безпеки) та дізналась її досвід виїзду з Херсонської області.

Розкажіть, чим ви займались до початку повномасштабного вторгення, до 24 лютого?

До війни я влаштувалась працювати в херсонський ТРЦ “Фабрика” контент-мейкером, у нас була крута команда. Паралельно займалась веденням Instagram аккаунту одного нашого Чорноморського курорта.

Я більшість часу працювала онлайн, жила у Херсоні, жила одна, у мене є папуги, з якими я і поїхала до Києва. Це була моя підтримка з самого початку війни. Вони мене розважають, аби я не зійшла з розуму.

Як для вас почалось 24 лютого? У Миколаєві ми прокинулись від вибухів.

Я завжди ставлю телефон на “беззвучний” режим, аби рано ніхто не чіпав по роботі. А моя квартира знаходиться на четвертому поверсі, вікна якою виходять якраз на Чорнобаївку. О 4:50 були перші “прильоти” по Чорнобаївці, я прокинулась від цього вибуху і не зрозуміла, що відбувається. Потім дивлюсь в телефон, що мені написав мій друг: “Іро, прокидайся, почалась війна”. У мене була купа пропущених від нього. Я йому зателефонувала, спитала що мені робити. Друг сказав збирати речі, документи.

Я встала. Дивлюсь у вікно, а там стовп диму. Потім я вже орієнтувалась, що якщо дуже сильний вибух, то це по Чорнобаївці бʼють.

О девʼятій сходила в АТБ, вистояла годинну чергу, щоб набрати запаси води про всяк випадок. Я не вірила, що це буде надовго. Навіть в АТБ купила невелику торбинку, так, на тиждень.

Чи не думали ви вже тоді виїзжати?

Друг вмовляв мене їхати евакуаційним потягом до Києва; мама вмовляла їхати до Олешок - це по іншу сторону Дніпра, ближче до Криму. Але що туди, що туди я не хотіла. Думала, що це небезпечно. Тоді я вирішила залишитись вдома - у себе в Херсоні. І там я пробула майже два місяці.

Як воно жити в окупації?

Зараз я в Києві. І вчора була моя перша сирена. Десь писали, що на Київ летить ракета, але в мене немає всередині такої тривоги. Ти живеш на вільній території. Так, сирени, іноді "прильоти", але немає от цієї тривоги, що є в окупації. Мені є з чим порівняти.

В окупації є постійний страх, що до тебе прийдуть. Це постійні обшуки, викрадення людей, чоловіків. У мене в селі батько і брат. Вони не повʼязані з військовою темою, але все одно страшно. В сусідньому селі викрадають, бʼють чоловіків. Ветеранів АТО взагалі можуть викрасти та розстріляти.

Я з самого початку не затулила рота і не мовчала, моя творчість взяла верх наді мною. Оцей страх, що за мною прийдуть. Батьки кажуть чистити телефон, а в мене 29 тисяч фото. Мені шкода їх видаляти.

В окупації дуже страшно жити. По-перше, бо можуть за тобою прийти і що хочеш з тобою зробити чи навіть забрати твоє майно, а по-друге, дуже важко морально так жити. Ти не можеш вільно користуватись ресурсами, які доступні в Україні, бо тут вони недоступні. Проблеми зі звʼязком та інтернетом. Ти відходиш від будинку, і роутер вже не дістає, втрачається зв'язок.

Не можеш навіть зателефонувати батьку на базар, який поїхав продавати картоплю і пообіцяв бути до 11. А його немає весь день. І ми з мамою починаємо перейматись за нього. Там багато блок-постів, військових. Дуже важко.

Моя родина живе тим, що є фермерське господарство: вирощували продукцію та продавали її. До війни проблем не було з цим, щоб продати і отримати кошти. Зараз же їздимо по три рази на тиждень з одним і тим самим товаром. Ти не можеш його продати, треба їздити в певні години, бо ринок вже працює не 24/7. Ти продаєш той товар втричі дешевше, ніж при Україні. Тут не можна заробити. Продукція потрібна всім, а ти не можеш її продати. І заощадження можуть закінчитись, не знаєш, як жити далі і що буде далі.

Настільки це все тисне на тебе - це не передати словами. Якщо ти не був в окупації - то ти цього не зрозумієш. Іноді думаєш, що хай вже будуть “прильоти”, але ти на вільній та підконтрольній Україні території. Зайвий раз боїшся, щоб не бовкнути зайвого. Ти як в клітці. І не золотій, а в іржавій та смердючій. Ти не помічаєш, як проживаєш життя. Ти виживаєш як-небудь.

Як ви наважились все ж виїхати. Адже “зелених коридорів” немає. Крім того були новини, що машини і розстрілюють, і на мінах підриваються.

Так, раніше теж чула і про те, що по три тижні не пропускають, і про те, що підриваються машини. Можливо, в той період, коли я наважилась виїжджати, все стало більш організовано. За два тижні до мого відʼїзду, виїхала моя подруга з Каховки і сказала, що все пройшло добре. І от, коли знаєш, що своя людина виїхала, то стало вперше на душі спокійно. Що можна виїжджати і їхати не лише через Крим, бо через Крим я категорично не хотіла їхати, для мене це якась власна зрада. Спрацював фактор, що хоч хтось сказав, що можно поїхати безпечно.

Крім того, я останні два місяці проводила з батьками. Хотілось побути з ними, а потім вже їхати. Бо не знаєш куди і на скільки їдеш, і коли побачиш знову батьків. Плюс нагнітало те, що викрадають активістів. А я і в соціальних мережах активно говорила про свою позицію, і підготувала репортаж для українського телеканалу. Це останнє коли я говорила публічно і після цього зрозуміла, що треба їхати, бо всі знали в нашому селі, хто робив репортаж, а в селі є зрадники. Тому це теж вплинуло на те, чому я вирішила поїхати.

Батьки їхати не захотіли?

У нас велике господарство. Навіть котів та собак не можеш з собою забрати, бо їх багато. А ще корова, теля, 70 качок, курки. Навіть якщо захочеш - всіх не забереш. А якщо їх залишити - то вони або одне одного поз’їдають, або сусіди застрелять. Ще сільськогосподарська техніка. Це все свої ж люди розкрадуть. Ти повернешся невідомо коли і нічого не буде. А шкода дуже! Ще садок у мами. Це її медитація. Поїдуть вони і що будуть робити у тій же Польщі? Вони років 30 тому працювали на заводі, а зараз врядчи зможуть десь працювати. А сидіти просто без діла не зможуть. Так ще швидше з розуму зійти можна.

Як ви знайшли перевізника?

Навіть на памʼятаю. Хтось зі знайомих блогерів в інстаграм зробив репост, що є виїзд із сусіднього района села. Я подивилась, подумала. Зрозуміла, що можна довіряти і поїхала наступним рейсом.

Як готувались до виїзду? Бо кажуть, що треба чистити телефони, переписки…

Я розуміла, що чистити телефон немає сенсу. В ніч перед виїздом один з друзів сказав мені видалити з ним листування, почистити кеш…Видалила мемчики військові, фото їхньої техніки. А от видалити фото з мітингів мені не хотілось. Хотілось залишити на пам’ять. До речі, коли перевіряли мій телефон, то бачили ці фото, але мені нічого за це не сказали. Також зняла проукраїнську обкладинку з паспорту.

Як взагалі пройшла поїздка?

Насправді, страху не було. Ми вже своє відбоялись. Страх зʼявився, коли мені довго не повертали телефон. Було 25 блок-постів. Десь взагалі навіть не перевіряли, десь перевіряли чоловіків: виводили, роздягали.

Під час всієї дороги не було обстрілів, було тихо.

На одній з перевірок заходить до нас росіянин, бачить хлопця у нас в автобусі і каже: “О, а ты идешь ко мне”. Він його перевірив і такий: “Ну что оставляем парня у себя. Он же вам не нужен”. І ми одразу всім автобусом: “Вы что он нам нужен!”. Ми стали як родина в тому автобусі. Чужі діти стали рідними. Ділились всі смаколиками. Це було як “подорож”, але так не можна сказати. Просто ми бачили російських військових дуже багато разів і на 101 раз вже не так страшно бачити.

Ви писали у своїх дописах, що на якомусь з блок-постів перевіряли лише вас..

Це був останній блок-пост перед українським і я сиділа найперша в автобусі. Виходить так, що завжди починали перевірку з мене. І от заходять. Беруть паспорт - повертають. Потім телефон. Бере і здивовано: “Ого, 29 тисяч фото”. Я сказала, що полюбляю фотографувати. Він давай дивитись фото, потім телеграм. І на мені все й закінчилось. Оскільки він довго мене перевіряв, вже було пізно, ще купа машин за нами, він перевірив тільки мене і далі навіть паспорти у людей не перевіряли. Памʼятаю, що сказав мені почистити телефон, бо “Придет главный будет дальше проверять”. Слава богу, не прийшов, але на психіку подіяло. Він як жест доброї волі сказав мені почистити телефон. Думаю, нічого собі. Такий “добрий”.

Скільки по часу ви їхали?

О шостій ранку ми виїхали зі Скадовську і о 9 ми були у “сірій” зоні. Об 11 вечора ми приїхали до Запоріжжя, до евакуаційного центру. Там була перевірка від поліції. О 1 ночі нас всіх розмістили на ночівлю у дитячому садочку.

Які були відчуття, коли ви опинились на території, підконтрольній Україні? Наші військові, волонтери в Запоріжжі, як зустріли вас…

Ти дивишся на наших військових і думаєш: “Які ж вони гарні”. Вони такі усміхнені, красиві, щасливі. А дивишся на росіян - то не про що. Як ті роботи, як зомбі. А тут до нас зайшов наш український хлопець. Ми його привітали оплесками. А коли ми відправлялись від першого українського блок-посту, ми їм махали, а військові махали нам у відповідь. Дивишся і думаєш: “Як все класно”.

Люди в Запоріжжі такі добрі! Навіть і не думала, що у нас такі добрі люди. Так, в Херсоні добрі люди, але, знаєте, трохи з підозрою дивляться, з недовірою один до одного ставляться зараз. А тут всі хоч і стомлені, бо ніч вже, але такі добрі, допомагають нам, кормлять. Усміхаються! Настільки добрі люди. Можливо, люди стали ще добріші, а можливо, ми в окупації вже й забули, яким може бути людське ставлення один до одного.

Як ви зараз себе почуваєте після чотирьох місяців життя на тимчасово окупованій території?

Останні три тижні у мене була тривога. Наче в траурі була. Постійно ком в горлі, тяжко на душі, дуже страшно. Так не вистачало заспокійливих. Вони у мене ще в Херсоні закінчились, і як тільки я опинилась на підконтрольній Україні території, вся тривожність пропала. Ти вже спокійна, не переживаєш. Зараз все добре. Тепер треба шукати роботу, а все інше не хвилює.

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів