“Моя найбільша мрія - Перемога”: як юна волонтерка через обстріли залишила Миколаїв та попри відстань допомагає ЗСУ і людям, - ФОТО

Ліду Немлій знають у Миколаєві як волонтерку з позивним “Мишка”. З 2014 року разом із своєю мамою - Юлією, вони допомагають різним підрозділам Збройних сил України. Війна змусила покинути рідне місто мати та доньку, та попри відстань, волонтерки продовжили свою діяльність - підтримують ЗСУ, допомагають час від часу жителям на Миколаївщині та понад усе вірять у Перемогу.

Редакція 0512.ua вирішила поспілкуватись з юною волонтеркою про патріотичне виховання молоді, виїзд з рідного міста та як діти можуть допомагати ЗСУ. 

Ліда почала займатись волонтерством ще змалечку. Її мама - Юлія, допомагала спочатку частинам, які виходили з окупованого Криму, потім й іншим підрозділам.  Лідія кілька разів малювала картини, які згодом вдалось продати за кордон, та робила власні витвори, які продавали на місцевих ярмарках.

У лютому 2021 року дівчина організувала масштабну акцію у Миколаєві - “Монетка на добро”. Суть якої полягала у тому, щоби зібрати монети, які вийшли з обігу номіналом 5 та 25 копійок. А один із державних банків погодився обміняти копійки на гривні. Кошти пішли на придбання ліків для онкохворих дітей. Тоді до благодійних внесків долучилось усе місто, назбиравши близько 14 тисяч гривень.

У тому ж році дівчина отримала відзнаку за свою діяльність від місцевої Асоціації учасників та інвалідів АТО. Свій позивний “Мишка”, Ліда також отримала від військових. 

Нині дівчина займається творчістю та через соцмережі продає вироби власного виробництва: картинки, іграшки, мотанки, еко-продукцію та інше. Всі кошти спрямовує на благодійність. Частину продукції вдається продавати й за кордон. 

Розкажи про своє дитинство та як стала займатись волонтерством.

Ще до початку війни у мене було життя звичайного підлітка: навчання в ліцеї, зустріч та спілкування з друзями, мала хобі, вивчала додатково англійську. Мама стала допомагати військовим ще у 2014 році, я була хоч мала, навчалася лише в 1 класі, але також вже брала участь в тому. Була всюди з нею, вона стала для мене прикладом того, що й як слід робити. Так виготовляю різні іграшки, підробки, хейд-мейд продукцію, продаю та допомагаю ЗСУ та діткам.

Чим тобі подобається займатись у вільний час?

Гуляти з друзями. Ще мені дуже подобається малювання.

Якщо можеш, пригадай як все відбулося 24 лютого та коли ви з мамою вирішили покинути з мамою місто?

Я прокинулася о 5-й ранку, мама повідомила, що почалася війна. Я не могла одразу в це повірити, здавалось, що це сон якийсь. Ми зібрали речі й не знали, що робити далі. Коли мама багато років поспіль їздила в зону бойових дій, я хвилювалась, чекала. Але інші зовсім відчуття коли війна прийшла в твоє місто. Прильоти, вибухи, неймовірних страх, депресія.

З Миколаєва ми виїхали через кілька тижнів з початку війни. Корабельний район в той час, та й наразі також, сильно страждає від обстрілів рашистів. Ми з мамою майже весь час переховувались у підвалі. Одна наша знайома допомогла нам виїхати у Хмельницький. У нас була мінімальна кількість речей. Десь через місяць ми перебрались до нашої з мамою подруги - у Вінницю.

Як освоїлись на новому місці, яке враження воно викликало. Чи продовжили свою діяльність там?

Ми звикали до нового міста довго, особливо тиші. Ми навіть спали перший час в речах, тому що боялись, що може щось статись. Ситуація в країні стала дедалі скаладніше, тому ми вирішили продовжувати свою діяльність дистанційно. Ми з мамою цим займаємось вже 8 років. Ми також співпрацюємо з різними благодійними фондами, волонтерськими центрами та громадськими організаціями. Причому відправляємо не тільки необхідні штуки хлопцям на Схід, але й передаємо щось звичайним людям на Миколаївщину. Частину допомоги отримуємо з-за кордону. 

Щоб ти сказала підлітку з росії, як би була така можливість: чи можливо пояснити їм, що відбувається насправді, як вважаєш?

Не знаю. Чесно, якби у мене й була така можливість, то я би нічого не говорила. Сенс їм щось доводити? Навіть якщо й постаратись, то вони все одно не повірять. 

На твою думку, чи можуть підлітки читати новини та дивитись фото/відео, де інколи бувають досі болючі кадри наслідки ворожих обстрілів? Наприклад, як було з Бучею.

Думаю, що так. Тому що діти, ну наприклад мого, віку вважаю, що вони можуть дивитись та читати подібний контент, навіть найболючіше. Якщо ми будемо обмежувати сильно контент для підлітків, то вони просто не будуть знати реальної ситуації. 

Як ти вважаєш чи достатньо в Україні розвинуте патріотичне виховання молоді? 

Я вважаю, що патріотичне виховання має перш за все йти від родини. У школах та інших закладах цьому достатньо приділяють увагу, а от батьки не завжди. У нас є крутий та потужний рух в країні “Пласт”. Коли хтось з дітей робить якусь поробку, там її продають та гроші йдуть на підтримку, це сприймається як диво, а не нормальна та природна річ. Я вважаю, що потрібно розповідати про патріотизм не тільки в школах, але й вдома. Розвивати дитину максимально всебічно. Потрібно пояснювати дітям за що ми маємо любити свою країну. Нині це дуже актуально. 

Як діти можуть допомагати прискорювати Перемогу? 

Хтось із дітей віддає власні заощадження або кишенькові гроші на підтримку Збройних сил, хтось дрон, яким просто бавився, а на фронті він необхідний. Деякі з дітей діляться з іншими дітьми своїми іграшками. Наприклад, у Хмельницькому, одна бібліотекарка запропонувала провести мені майстер-клас для дітей-переселенців, це був чудовий досвід. Ми робили обереги для наших захисників. Це загалом піднімає патріотичний дух та віру у Перемогу. 

Чи думала ти вже над майбутньою професією, й чи бачиш себе волонтеркою через 10 років?

Я хочу стати журналістом. Серед моїх знайомих є медійники. Мені здається ця професія дуже цікавою. Щодо волонтерства, чесно загадувати не буду, скоріш за все так. 

Твоя найбільша нині мрія?

Перемога! Це мабуть, у нас всіх спільна мрія. Я мрію скоріше повернутись додому.