“Наша родина тримає військовий та інформаційний фронт”: історія переселенки, якій знову довелось тікати від війни,- ФОТО

24 лютого стало потрясінням для кожного українця, але російським окупантам не вдалося ні зламати дух народу, ні бажання жити у вільній країні, ні віру українців у  краще майбутнє.

З першого дня війни жителі почали захищати свою країну та об’єднавшись завдавати удару ворогу на всіх фронтах. Свою неймовірну силу показали й українські жінки.

Читайте також інші історії незламних миколаївців у нашій спецтему за ЦИМ посиланням.

Редакція сайту 0512.ua пропонує своїм читачам дізнатися історію дівчини з Миколаєва - Юлії. Їй довелося стати двічі переселенкою – в 2014 році вона покинула свій рідний дім у Слов’янську, а в 2022 році довелося знову тікати від російських окупантів з Миколаєва. 

Дівчина з нетерпінням чекала зустрічі з чоловіком саме перед початком повномасштабної війни, адже він рік був на фронті і саме мав повернутися додому. Але доля перенесла таку жадану та довгоочікувану зустріч. Ніякі перепони не зламали Юлію. Вона, будучи журналістом та щодня борючись на інформаційному фронті, вирішила спочатку допомогти власному чоловікові, а потім зайнятися волонтерством, щоб наблизити перемогу.

Життя до початку повномасштабної війни

До початку повномасштабної війни я працювала кореспондентом Громадського радіо. Тоді я стовідсотково була задоволена своїм життям – у мене була робота, друзі поруч, вільний час та плани на майбутнє. Тобто життя йшло повним ходом та ніяких нарікань у мене не було. Мій чоловік служить в лавах ЗСУ. Якраз в кінці лютого – на початку березня у нього повинна була закінчитися ротація, і він повинен був разом з хлопцями повернутися до Миколаєва. Я, як і інші жінки військових, чекала. У нас були плани, ми говорили про його завершення кар’єри військового. Але ранок 24 лютого все змінив.

"Тривожну валізу" я так і не зібрала

Чомусь мене, як журналіста та як дружину військового, вважали експертом у цьому питанні. Але це далеко не так. Мені писали друзі з одним питанням: "Ну що там? Буде чи не буде?". Хоча я пережила 2014 рік, але ніяк до війни не була готова. Тому що "тривожну валізу" я так і не зібрала, хоча чоловік мені дуже радив, він говорив мені, що про всяк випадок потрібно зібрати речі, придбати консерви, оновити аптечку. Я думала, що ці речі і так є, що їх там збирати. Ніхто не вірив в це просто, навіть у медіаколах бачили, що щось відбувається, але ніхто не міг подумати, що у путіна все ж таки вистачить маразму почати  війну. 

Як би до війни ти не був готовий, ти не можеш бути готовим апріорі до війни. Про це навіть самі військові говорять. Ми, звичайно, здогадувались, що може початись війна, але ж ніхто не думав, що  це відбудеться.

Навіть військові, перебуваючи на передовій, неподалік кордону з росією, вони до останнього не знали, чи буде  війна, чи ні. Тобто були якісь здогадки, але стовідсоткової впевненості в цьому не було. Тому до війни ти ніколи не готовий морально.

Ця війна страшніша, ніж 2014-й

2014 рік був все ж таки іншим, це були більш регіональні захоплення. Тоді мова йшла лише про Донецьку та Луганську область. Тоді сепаратисти захопили міста, владу, вирішили нас "асвабаждать". Було відчуття невизначеності. Ти сидиш в окупації та чекаєш, коли тебе звільнять нарешті, адже ти хочеш нормально жити, виходити надвір, не ховатися, не переживати.

Коли 24 лютого 2022 року почалася війна, це були вже зовсім інші емоції, адже це повномасштабна війна; війна, яку наше покоління не мало застати. Про війну ми лише читали у підручниках, вивчали на уроках, не більше. 2014 та 2022 роки все змінили. Але 2022-й набагато страшніший.

Мій ранок 24 лютого

Зранку 24 лютого я прокинулась від того, що над будинком щось пролетіло. То був винищувач. У душі все розривало, я не могла зрозуміти до кінця, що відбувається. Через години півтори я вийшла на вулицю і побачила, що діється якийсь хаос – великі черги до банкоматів, магазинів, аптек, всі кудись тікають, метушаться. Я, як журналіст, пішла все фотографувати та говорити з людьми. До того ж мені самій було цікаво.

Але не всі панікували. Наприклад, деякі люди просто йшли спокійно по вулиці, тому інколи з’являлось відчуття, що це все рашисти спеціально зробили, щоб ввести українців у масову паніку. І я одразу згадала, що у такому випадку необхідно зберігати спокій, тому в перший день у мене особливої паніки не було. Але потім, коли чоловік все рідше почав виходити на зв'язок, тоді вже стало неспокійно на душі.

Плакала всю ніч та постійно задавала питання "Чому так?": рішення покинути місто

Це було на третій день. До цього я з кішкою прекрасно ховалася у ванній кімнаті. Хоча кімната маленька, було трохи незручно, але нам всього вистачало. Звісно, необхідно було відслідковувати події, не спати, а ти "вирубаєшся", бо організм виснажений, так як ти знаходишся у постійній напрузі.

На третій день я пішла до супермаркету, адже  тоді вирішила, що точно залишуся у місті, і необхідно було закупити продукти. Коли я вийшла до магазину, почалася сирена, але її в нашому районі чутно не було, мені про це повідомила редакторка. Біля магазину стояла черга людей і пускали по дві людини, я відстояла 15 хвилин в черзі і не хотіла йти додому, адже мені саме був час заходити до магазину. Але саме черги на вулиці біля цього магазину  через декілька тижнів коштували людям життя.

Коли я повернулася додому, то зайшла у сусідський чат, і там люди повідомили, що у нашому домі сталася пожежа. У мене тоді почалася паніка. Я склала швидко перші необхідні речі та вибігла з кішкою на вулицю. Виявилось, що поки я бігла з супермаркету додому, в наш квартал прилетіло два снаряди – один до сусіда, поверхом нижче від мене, а інший – в автозаправку. Поки чекали пожежників, сусіди загасили полум’я самостійно.

Але знову ми почули якісь звуки і разом з сусідами зайшли до підвалу. Однак, підвал був маленьким, там було тісно, люди курили, тому я разом з частиною людей пішла у під’їзд. До речі, це досить безпечно у таких випадках знаходитись там, де є сходи, між другим і третім або між першим і другим поверхами. Ми так і сиділи, а коли трохи стихло, ми піднялися до квартири.

Коли я зайшла додому, хоча і було тоді все ціле, я почала розуміти, що мене могло зачепити. Життя  могло б закінчитися. Це мене дуже налякало, до того ж тоді подзвонив чоловік, я почула його, розповіла, що сталося і почала плакати. Я проплакала до ночі, постійно задавала питання "Чому так?", "Що вони від нас хочуть?".

Всі друзі почали говорити, що треба їхати. Я боялась, не знала куди. Друзі запропонували два варіанти – чи до них у будинок, у безпечніший мікрорайон або ж до них в інше місто у Миколаївській області. Я не знала чим дістатися, адже на той час евакуація як такої не проводилось.

Перепони на шляху до безпечного місця

Я сказала всім, що пересплю з тією думкою, їхати мені чи ні. Наступного дня я почала шукати можливості поїхати – писала у соцмережах, дзвонила до друзів, але, як виявилось, більшість моїх знайомих тоді вже виїхали. Спочатку відгукнувся побратим мого чоловіка, він попросив свого родича забрати мене з Миколаєва, але у нього по дорозі зламався автомобіль.

Я розуміла, що чекати немає чого, вийшла з речами просто на вулицю, але тут почалася сирена. Викликавши таксі, я віддала продукти сусідам, але таксі відмінило виклик. У мене знову почалася паніка. Подруга порадила вийти на дорогу та ловити попутку. Я так і зробила.

В той час вили сирени, потрібно було ховатися, до того ж за день у тому місці був "приліт", а я намагалася зловити авто. Зупинився таксист і сказав, що довезе до половини мого шляху, а саме до Нової Одеси за 1 200 гривень, коли фірма таксі говорила, що моя дорога коштуватиме 400 гривень. Я сказала таксисту, що у мене лише 1 000 гривень і він погодився мене відвести за цю ціну.

Всю дорогу він мені говорив, яка я дивакувата і що нас можуть не пропустити на блокпостах. Але мені було все одно, я в той час хотіла лише одного – виїхати з міста. Я розуміла або зараз, або я вже не поїду і залишусь.

Я доїхала до Нової Одеси, потім вийшла на трасу і знову почала "махати". Розуміла, якщо ніяка машина мене не забере, то прийдеться йти пішки. Але мені пощастило, мене підібрав добродій, він мене підвіз майже додому. Цей чоловік з мене грошей не взяв, хоча я пропонувала. Для мене це стало таким подивом, адже водій з Миколаєва просто скористався випадком, побачивши мене приреченою і готовою віддати всі гроші світу, аби виїхати, а цей чоловік просто допоміг за слово "Дякую". 

Приїхавши до друзів, я  була в такому шоці, що можна спати на ліжку, нічого не летить. Тоді вже можна було розслабитись, але я не могла, адже ще залишалася на адреналіні.

"Мене буквально Бог відвів": через тиждень після евакуації у квартиру Юлії залетіли снаряди

Мені потім говорили друзі, що мене буквально Бог відвів, що значить необхідно жити для чогось.

Буквально через два тижні я отримала дзвінок від сусідки, яка розповіла, що у моїй квартирі пожежа, і що до мене у квартиру прилетів снаряд. Я тоді приготувалася до найгіршого, що там повністю згоріла квартира і мені нема куди повертатися. Потім, коли сусіди оглянули помешкання, виявилось, що снаряд летів між будинками і прилетів чомусь саме у мою квартиру. Так снаряд розірвався перед вікном, повністю вибило вікно, потрощило меблі, стіни, від хвилі у сусідній кімнаті сам відкрився холодильник, зламався телевізор, все в пилюці та в уламках.

"Червоний хрест" надав плівку і сусіди все закрили. Але плівка це тимчасовий варіант, адже вона весь час через вітер вилітає і сусідам доводиться ходити і закривати знову.

"Ти розумієш, що життя найголовніше, а то все неважливе"

Я не можу сказати, що навіть зараз  тримаю себе стовідсотково в руках, що у мене все гаразд з психікою, адже емоційні гойдалки присутні. Вони мабуть зараз у кожної другої людини, а може й у кожної, адже хтось переселенець, у когось чоловік військовий, хтось сам спостерігав ті всі жахіття. 

Себе в руки я взяла, коли мені чоловік почав говорити: "Ти розумієш, що життя найголовніше, а то все неважливе". Я спочатку плакала за нашими меблями, які ми купляли з таким трудом, а потім зрозуміла, що життя - воно реально безцінне. Тоді я взяла себе в руки, але не можу сказати, що наразі мій емоційний стан стабільний.

Мене підтримують весь цей час друзі, які мене витягнули, адже якби не вони, то мені би й тікати не було куди. Тому що крім них у мене не було інших варіантів. Мене весь час підтримує найкраща подруга, ми довіряємо одна одній, її родина мене прийняла  як рідну. Всі свята ми разом, всім ділимось, ми як одна велика родина. Разом з подругою ми стали волонтерками.

"Я просто розуміла, що потрібно допомогти": життя на новому місці та волонтерство

Перші місяці я взагалі не розуміла, що відбувається, до мене почали приходити новини, що гинуть хлопці, яких я знаю; герої, про яких я писала; побратими мого чоловіка. У мене почалися істерики. 

Мені не хотілося працювати, сидіти на місці, я не знала куди себе подіти, хотілось просто кудись піти. Такий період прострації, нерозуміння, що відбувається: весь час ти хочеш додому, у тебе істерика за істерикою. Такий період був у мене близько двох місяців.

Коли мені чоловік подзвонив і сказав, що він залишився зовсім без речей, він почав рідко виходити на зв'язок, я зрозуміла, що потрібно щось робити.  Він накидав список того, що необхідно, я зовсім тоді не планувала бути волонтеркою, я просто розуміла, що потрібно допомогти. Ми почали з подругою писати волонтерам, я використала свої медіазв’язки. Ми почали плести сітки, бо розуміли, що потрібен захист позиції. Потім все передали. Було дуже важко.

Але потім подруга говорить: "Чому зупинятися, давай продовжувати". Я розуміла, що то важко, є робота, певна відповідальність. На що вона говорить, що нічого, давай писати про "донати", плести сітки, допомагати, щось купувати. Так воно і пішло.

Я з кожною посилкою думала, що може вже досить, хлопцям має бути вже легше. Я кожен тиждень так думаю і кожен тиждень від них щось "прилітає". Адже фронт - це така річ, де необхідно щось постійно. Люди думають, що влада може забезпечити армію стовідсотково, але це не так. На владу надіятись, як на Бога, не потрібно. У них також обмежені ресурси, вони не можуть забезпечити хлопців всім. Це нормально, ресурси постійно використовуються і закінчуються, починаючи від шкарпеток і закінчуючи їхнім БПЛА та снарядами. У хлопців постійно є якісь запити. У нас невелика група і ми зупинилися саме на підрозділі мого чоловіка.

Чоловік Юлії

До того ж хлопці платять життям за свободу, за кожний відвойований метр, за наші спокійні сни. І в час війни ти розумієш, що слова  "тримайся" замало, співчуття замало. Тому хочеться не просто підтримувати словами, але й діями. Робити хоча б краплю зусиль, аби їм там трохи підкріпити тієї віри у себе, власні зусилля, що вони там не дарма. Що все має сенс. Щоб вони напряму відчули наші переживання. Ми будемо все життя ненавидіти ту націю, яка зламала наше життя, але наразі злості мало. Потрібно кожному боротись за своє. Підтримувати своїх.

Щоб допомогти українським Героям, навчилася плести сітки для військових

Починали ми плетіння сіток в одній із волонтерських груп, там ми сплели три сітки. Далі, коли ми зрозуміли, що ми вже більше розуміємося у цій справі та у нас є конкретні замовлення підрозділу, тоді вирішили цим займатися самостійно.

Коли ми плели першу сітку, вона була дуже тоненькою та складалася із трьох сіток. Щоб зібрати тканину, ми почали ходити по секонд-хендам. Так як у мене чоловік військовий, я бачила не раз, як виглядають їхні БТРи, тому я розуміла чітко, які кольори потрібні. Спочатку ми це все робили за власний кошт. До речі, саме на це йде зарплата військових. Ті, хто кричить, що хлопці отримують шалені гроші, то ті гроші вони вкладають у власні підрозділи.

Подруга Юлії за роботою

Звісно, ініціатором стала моя подруга, вона навчилась дуже швидко робити сітки. Ми почали вивчати та дивитися різні відео, адже існує багато технологій в’язання сіток, наприклад, змійками, бантиками. По-перше, ми зрозуміли, що потрібні правильні кольори: мова йде про земляні, зелені, сірі, коричневі. По-друге, для цього потрібна правильна сітка, досить добре підходить саме рибацька, бо різні садові сітки не підходять. Коли я бачу сітку бантиками з яскравими кольорами, я думаю "О, Боже, що ви робите", адже така сітка не захистить позицію хлопців чи техніку, а навпаки викриє.

Потім для нас стало проблемою, де її можна розмістити. Ми почали її розкладати на дворі, вона займає половину двору. Плетемо ми її потроху, бо нас небагато і багато місця немає. Ми займаємось плетінням щодня.

Сітка для військових, яку сплели дівчата

Перша сітка у нас була 5 на 6 метрів і ми її зробили за три тижні. Наразі ми працюємо над другою сіткою. Зараз я рахую самостійні роботи, адже до цього ми входили до однієї з волонтерських груп та плели сітки разом з іншими людьми. Коли почали займатися самостійним плетінням сіток, то зіштовхнулися з проблемою, де дістати сітки, - вони виявились у величезному дефіциті. Я почала писати різним людям, волонтерам, просила продати або віддати. Відгукнувся один з місцевих депутатів, який є волонтером. Спершу ми до цього віднеслися з недовірою, адже думали, що чоловік хотів піару, але він сам все привіз, викупив останні у рибаків сітки, дав також для хлопців ще супи, нам сітки і просто сказав: "Робіть і допомагайте хлопцям". Ми були дуже здивовані і зрозуміли, що люди готові допомагати.

Зараз ми робимо другу сітку, вона набагато більша за першу. Її розмір досягає 6 на 8 метрів.

"Мені було соромно": люди почали долучатися та допомагати

бійці на сході отримали черговий вантаж з допомогою

Першу допомогу ми робили власним ресурсом. Це були мої гроші, кошти чоловіка, наших друзів. Ми це все вкладали. Щось самі купували, щось нам давали. Потім ми зрозуміли, що наші ресурси мають властивість закінчуватись, бути обмеженими, тому подруга запропонували писати у соцмережах, щоб люди, які хочуть, могли допомогти.

Допомога військовим

Мені було соромно про це писати, я не могла налаштуватися викласти цей допис місяць. Текст був готовий, але я не могла це зробити. Подруга продовжувала говорити, що нам потрібні гроші на тканину, і я це розуміла. Я все ж таки написала у соцмережах - і люди почали пересилати, хто 20 гривень, хто 200, а хто 100. Були люди, які кидали по 1 000 гривень і писали, що дякують хлопцям, які воюють, і нам дякували за те, що ми цим займаємося. І я зрозуміла, що у томі є сенс, потрібно продовжувати і не зупинятися. Адже були сумніви.

Допомога українським захисникам

Я думала, що люди втомилися від війни, а я тут ще просити якісь гроші буду. Але потім зрозуміла, що виходить, і ніхто мене камінням не закидає, а люди підтримують. Тому потрібно продовжувати. Навіть у хлопців був момент, коли вони морально були виснажені, - я відправила їм ті всі побажання та слова підтримки.

Команда із двох чоловік

Юлія та її подруга за роботою

Фактично робимо сітки я та подруга, інколи допомагає мама подруги. Саме завдяки їй ми приєдналися до волонтерської групи, де навчилися цій справі. Тоді коли ми знаходилися в прострації, вона нам запропонувала щось робити. Тому більше сітками займається подруга, я більше по менеджменту, тобто пишу про нас дописи, розповсюджую в соцмережах, виходжу на зв'язок з хлопцями, шукаю все необхідне, що вони просять, починаючи від шкарпеток. Нещодавно знайшла біноклі з компасом, як виявилось, їх нереально придбати в Україні

Волонтерство чи допомога власному чоловікові, який захищає Україну?

Це вже волонтерство. Спочатку я намагалася допомогти чоловіку, але він отримав підвищення, став командиром, у нього цілий підрозділ. Він мені завжди говорить, що має ризикувати перш за все собою, тому що у нього є хлопці. У нього болить спина, але він не може поїхати лягти у шпиталь, адже завжди говорить, що не може кинути хлопців.

Я зрозуміла, що якщо чоловік за них всіх переживає, то я також маю переживати. Я розумію, що не лише йому потрібна допомога. Це допомога не лише моєму чоловіку. Адже якщо йому потрібна була б допомога, мені було простіше йому одному відправити все та сказати: "Давай, козаче, вперед", але ні. Тим паче, вони там один за одного рвуть, і в прямому сенсі віддають життя. Тому треба їх підтримувати всіх.

Як це - бути дружиною військового

Бути дружиною військового - це теж випробування. Постійне. Ти пропускаєш всі переживання крізь себе. Військові постійно не бачать своїх рідних, пропускають свята, не бачать, як їх діти ростуть. Ми не можемо обняти їх, коли нам хочеться.

Ця робота напряму пов'язана з ризиком для життя. Високим ризиком. Інколи ти хочеш сама взяти зброю, кинути все, стояти поряд з ним і подавати патрони. Тому що готова на все, так як і він.

Мій чоловік - смілива людина, я неймовірно пишаюсь ним. Нещодавно він отримав орден "За заслуги перед Вітчизною" ІІІ ступеню. Це його перша державна нагорода. Я не бачила його понад рік. Але я знаю, що інакше він не може. Наша родина тримає військовий та інформаційний фронт. Ми кожен на своєму місці. Й як би складно не було, ми віримо у Перемогу.

"За цей період я мабуть більше плакала, ніж за останні 5 років"

Юлія

Коли були перші новини про хлопців, я всіх сприймала, як рідних, я дуже сильно плакала. Я скільки проплакала, що коли чую вже якесь ім’я, то просто закриваюсь, не хочу спілкуватися, я вже не плачу, бо сил немає. За чоловіка також постійно переймаюсь. Були моменти, коли він не виходив на зв'язок, коли були різні критичні моменти.

Я до цього думала, що я досить сильна людина, адже багато чого у житті пережила і воно мене не зламало. Але це щось інакше, війна нас розкрила всіх по-іншому. Вона нас змінила. Я не така чутлива, але я зрозуміла скільки болю навколо.

Дуже символічно, що я з Донбасу, я пережила 2014 рік, мій чоловік військовий, який боронить рідну землю на Донбасі, там поховані мої рідні. І думка, що окупанти можуть захопити моє рідне місто Слов’янськ, і я більше не зможу побачити свою родину, друзів та навіть приїхати один раз в рік, щоб провідати своїх померлих рідних, вона мене просто вбиває. Коли твої рідних вже немає, але ти приїздиш до них на могили, і можеш душею побути з ними, віддати ту любов до них, а тут та думка, що це може ніколи вже не відбутися, тому що я принципово не буду їздити на окуповану територію.

Найбільша мрія до війни і сьогодні

Я навіть нещодавно розповідала друзям, у свій день народження, що я уявляла перед війною, як я зустріну свої 28. Я думала, що мені скоро 30 і, поки не має дітей, потрібно щось зробити шалене. І я собі намалювала мрію, що у свій день народження 2022 року я знаходжусь в Одесі, чоловік вже вдома, ми поїдемо разом і я стрибну з парашуту, потім ми будемо десь разом гуляти біля моря і ввечері повернемось додому. Цей день мав би стати, як друге весілля. Про це я мріяла.

Мріяла про щось матеріальне, про будинок. Просто побудувати будинок, народити дітей та завести собаку, все. Я подрузі навіть говорю, що у мене скільки було амбіцій та планів. Зараз я прокидаюсь і засинаю з однією думкою: "Боже, нехай він виживе, нехай хлопці повернуться додому, і нехай орки дадуть нам спокій". Все. Більше не треба. Я просто хочу повернутися додому разом з чоловіком. 

"Матеріал підготовлено в межах програми "Сильні медіа – сильне суспільство". Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів".