“Рани починають загоюватись”: 37 років з дня Чорнобильської трагедії , - ФОТО

1986 року вибух на 4 реакторі Чорнобильської атомної електростанції зруйнував не тільки "тіло" енергоблоку, а й мільйони людських життів. Досі немає точної цифри постраждалих від цього лиха. Написано книги, знято фільми, вивчено архіви. Наслідки аварії помітні і через 37 років - вплив на екологію та здоров'я людей.

Редакції 0512.ua вдалося  поспілкуватися з тими, хто жив неподалік Чорнобиля – у Житомирській області, селі Базар – з родиною Лісовських: Майєю Миколаївною та Броніславом Станіславовичем, а також їхньою дочкою та онукою. І хоч про вибух вони дізналися того ж дня, переселили їх через 7 років – 1993 року до села Новопетровське Миколаївської області

"Була неділя та черга в магазині обговорювала вибух"

Сім'я Лісовських мешкала у селі Базар Народицького району Житомирської області. Село знаходилося за 60 кілометрів від Чорнобиля. 27 квітня 1986 року, у неділю, Майя Миколаївна пішла до магазину. І вже у черзі, від людей, почула розмови про якийсь вибух у Чорнобилі. Черга навіть посміялася з цього, не повірила.

"Це була неділя, я пішла до магазину. Там була черга і кажуть, що сьогодні бахнув Чорнобиль. Ну як це бахнув? Як? Горить Чорнобиль, говорять люди. Нісенітниця якась, а нам ніхто нічого не говорив із сільради. І ми не знали, і вдома навіть посміялися з того, що горить".

Броніслав Станіславович додав, що їм повідомили, що горіла атомна буквально на другий день. Влада продовжувала мовчати.

"Сказали, що атомна горить, а ми незважали. Погасять. Пожежні все їхали і їхали. Було 27 квітня. А що влада? Влада не дуже розповідала. Горбачов не знаю навіть коли виступив. І сказали, що на Чорнобильській АЕС вибух, що ліквідують, що загроз для інших немає. Замовчували. У Києві ще парад на перше травня провели. А потім вже, як інші країни (Норвегія, Бельгія) заявили, що і в них радіація, то не можна було вже приховати. Тоді і почали приїжджати експерти, проводили дозиметрію".

Мешканці й самі помітили зміни на день після вибуху. Почастішали польоти літаків, а стан здоров'я почав різко погіршуватися.

"І ми ще запідозрили щось страшне, бо в небі з'явилося дуже багато літаків. Весь час літали літаки. Вони кидали туди і воду, і потім якийсь метал кидали на той реактор. І відразу погіршився стан здоров'я. Почалися головні болі, сонливість, запаморочення і дуже сильно дерло горло"

Незабаром розповіли, що слід пити препарати з йодом. Майя Миколаївна змішувала калій із йодом та давала пити своїй родині. Пенсіонерка розповідає, що ніхто не попередив їх про небезпеку.

"Нас ніхто не попереджав, що не треба виходити з будинків, що потрібно бути трохи менше на вулиці. У всіх були відкриті колодязі, все було відкрито. Ми пасемо гусей, а спати хочеться. І взяла я розкладачку, дрімаю, а гуси пасуться або сплять. І так було весь час".

Літо 1986 року було особливо спекотним. Щоб не пішов дощ та небезпечні речовини не потрапили у воду, літаки розбивали хмари. Тому опадів того літа не було. А Броніслав Станіславович додав, що врожай, на диво, був добрим.

"Урожай був хороший, особливо зернові. Радіація врятувала цей урожай. Пшениця по 80 центнерів з гектара. Ніколи такого не було. У лісі ж брали дозиметр і на ягодах він "зашкалював". Але не весь ліс був забрудненим. От пройшовся я лісом і важко дихати, а пройшов метрів 300 - там чиста зона. Лісники знали, де як. Гриби теж не дозволяли збирати "

Продукти також були привізними. До села завезли молочку, м'ясо, хлібобулочні вироби. Діти харчувалися у шкільних їдальнях. Домашню їжу їсти заборонялося.

Після літаків почали їздити і військові машини. Почалися розмови про переселення в інші міста та області.

"Сказали, що будуть переселяти людей з Чорнобиля. І ми сподівалися, що і в нас будуть це робити, але нас не переселяли, бо сказали, що радіаційний фон у нормі. Спочатку ніхто нічого не перевірив, до нас переселили людей. А через два роки прислали комісію. Приїхала люди з обладнанням, поміряли і виявили, що радіація дуже висока. Потім і нам почали готувати місця в Миколаївській області, Львівській області. Ми чекали, коли все побудують, і через сім років, в 1993 році, ми сюди (в Миколаївську область) виїхали".

"Настільки все неорганізовано, не вивчено. В селі, де моя мама жила, побудували дитсадок, а дітей там п'ять. Баню побудували, водопровід, а через два роки виселили село, а все залишилося. Гроші на вітер", - згадує Броніслав Станіславович.

У селі Базари Броніслав Станіславович працював фельдшером, після вибуху хвороби люди змінилися, а старі ще й загострилися.

"Багато було онкохворих, всі хвороби загострилися. І приїжджали комісії з Києва, і я виїжджав до Києва, в Пущі Водиці відкрили центр радіаційний. І моя хвороба загострилася, багато хто помер"

З ліквідаторами жителі не перетиналися, а у сусідньому селі ліквідатори мили будинок, змивали радіацію.

"... У нас таке не проводили. Вважали, що наш Базар чиста зона і почали там будувати будинки для переселенців. Побудували цілу вулицю, двадцять будинків. Переселили їх і виявляється, що у нас теж треба виселяти. І людей знову почали переселяти. Деякі не захотіли, там і залишились".

Майя Миколаївна розповідає, що їхня родина виїхала одними з останніх.

"Ми виїжджали одними з останніх. Деякі виїжджали раніше туди, де будували їм будинки, або держава їм купувала житло, або за власний кошт купували. Нас вивозили машинами, за рахунок держави, величезні машини з причепами, величезні КамАЗи. Нас привезли, будинки були побудовані, але нічого не обгороджене, а потім почали облаштовуватися, допомагали один одному".

"Я підійшла до кутка дому та обняла його"

"Було дуже шкода кидати цей будинок, ми його по камінцю з чоловіком будували, облаштовували, а треба було все кидати. Десята вечора, зібралося кілька сусідів, ми роздали їм речі - не могли забрати, а залишити було шкода. Я підійшла до будинку, обняла його за кут і заплакала. Це неможливо було пережити, було дуже важко. Прощання було дуже страшним. І ми поїхали на нове місце".

Онука згадує ще одну історію:"У дідуся чудовий голос і він вправно грає на баяні. Із спогадів рідних про той час знаю, що він постійно грав. Це дідусева візитівка. Друзі часто кликали його до себе чи приходили в гості. Такі вечори були дуже душевними. І коли настала пора прощання, то дідусь теж заграв. Грав зі сльозами на очах і без слів, вкладаючи весь біль"

"Сватали" в різні місця

Броніслав Станіславович розповідає, що досить довго не могли визначити, куди переселяти людей.

"І кожен раз нас "сватали": то до Львівської області, то там нам будуть котеджі будувати. Передумали, то інше якесь село. І давай сюди. Бабусі тут дуже сподобалося. А приїхали сюди (в Миколаївську область): стоїть будинок і все, більше нічого нема, пустка. Таке відчуття, що хоч не розвантажуйся та їдь назад. Нікого не знали. Потім потихеньку, познайомилися. І звикли. Уже й не хочемо нікуди".

"Вже 29 років на новому місці"

У Миколаївській області сім'я облаштувалася, знайшла роботу та розпочала нове життя. Вдалося забрати з минулого місця та тварин: собаку та кота. Майя Миколаївна ділиться, що коли вони вже їхали на нове місце, зупинилися в Умані трохи подрімати, і тоді до них прийшли місцеві хулігани з вимогою “мзди”.

"Приїхали в Умань, була ніч і водій каже: "Давайте зупинимося і поспимо " і в цей момент на нас напали хулігани. Вони почали вимагати у водія гроші. А в кабіні тільки водій, я і моя мама старенька, не знаємо, що робити. Водій пояснює, що він не товар чийсь везе, а переселенців, нема грошей. А я кажу: "Хлопці, якщо не вірите, там ззаду собака і послухайте: гавкає собака. Там собака і порося". Тоді вони нас залишили в спокої".

Також додає, що в одну з річниць аварії, до них навіть приїжджали з району та фотографували.

"Одного разу, на одну з річниць, приїжджали з району і нас фотографували, відзначили річницю Чорнобильської аварії. А зараз рани заживають ".

"Як виїжджати? Мама жила, батько похований. Зараз туди вже і не підеш. Там все заросло. Були друзі, і куми. А переїхали і одним словом №переселенець". І як один татарин висловився: "Приїхали тут, будинки їм дали”. Хтось заздрить, що нам дали ці будинки, а хтось нормально сприйняв", - додає Броніслав Станіславович.

Нині родина Лисовських живе на Миколаївщині, їхня донька Віта у Новій Одесі вже зі своєю родиною. Коли сім'я від'їжджала, Віті було 22 роки, вона й написала вірш до тих подій, які надрукувалися і на їх долі.

Де ті поліські тихі ночі, І теплі літні вечори?

І ранки чисті, сни дівочі, спокійні лише до пори?

До того часу, як заграва над світом людським розлилась,

Що душу й тіло спопеляє, що в серце кожного вп'ялась.

І похилились в сумі хати, сади вже білим відцвіли,

Немов не цвітом, а сльозами, стражданням рідної землі.

Чорнобиль - рана, біль, тривога.

Ти роду людського печаль.

Чужими стали всі дороги і дому батьківського жаль.

Курличуть в небі десь лелеки. О милі птахи! Ви щасливі -

Хоч як не линете далеко, та все ж лишаєте свій Ірій,

Щоб із далекої дороги принести щастя в рідний дім,

І щоб розвіяти тривоги, немов осінній сивий дим.

Та вже пусті людські оселі. І гомін дітвори в них стих,

Мовчать поліські древні села, мов гомоніти стало гріх.

Чи станеш ти колись щаслива, стражданням сповнена земля?

Чи посміхнеться мати сива і чи заплаче немовля

На тій землі, що оросилась страшним дощем і що покрилась

Невидимим та мертвим пилом...

До аварії на ЧАЕС у селі Базар Народицького району проживало понад дві з половиною тисячі людей. Після – залишилося кілька сотень. Незважаючи на те, що влада розгорнула агітаційну кампанію проти відселення, починаючи з 1986 року Поліське почали масово залишати жителі. Верховна Рада України зробила відселення обов'язковим лише 1993 року.