Життя під окупацією: як лікарка з Миколаївщини стала опорою для громади в найтемніші дні, - ФОТО

Валерія Бото працює сімейним лікарем в амбулаторії в селищі Лоцкине, яка входить до складу Центру первинної медико-санітарної допомоги Баштанського району.

Вона пережила російську окупацію, рятувала поранених, ризикуючи собою та не зламалась. Лікарка поділилася власною історією із редакцією 0512 про мужність, медицину під вогнем і віру в людей. 

Війна на порозі: як лікарка приймала перших поранених у прифронтовому селі

Валерія Бото родом із Закарпаття. У 1990 році закінчила Дніпровський державний медичний університет за спеціальністю “Лікар - терапевт”. Після закінчення навчання, молоду лікарку направили працювати в Миколаївську область. Тут Валерія Бото вирішила залишитись, створити родину й працює донині. 

“Спочатку я працювала у Миколаєві, а потім переїхала у Лоцкине, тут нам надали житло, тому ми з родиною вирішили залишитись. Мій загальний стаж становить вже 35 років. Я ніколи не уявляла, що мені доведеться пережити російську окупацію на рідній землі”,

- каже лікарка.

Про початок повномасштабної війни Валерію сповістив син, який подзвонив їй з Миколаєва та розповів, що місто атакувала російська авіація. Тоді вона запропонувала всій родині триматись разом та залишитись у селищі, тому що в той момент жінці здавалось, що тут буде безпечніше.

“Нас було 11 людей, ми жили всі в одній хаті. Ми не знали, що на нас чекає окупація. 6 березня мене сповістили, що один молодий хлопець отримав поранення серед поля. Це був один із наших місцевих бійців ТРО. На жаль, хлопець втратив багато крові й помер в амбулаторії. Йому поки було всього 30 років. Наступного ранку в село зайшли вже російські танки…”,

- згадує Валерія. 

Окупація, відчай і героїзм: що пережили мешканці Лоцкиного у 2022 році

Всі поранення лікарка фіксувала на телефон. Вона розуміла, що будуть жертви й щоб потім допомогти правоохоронним органам встановити всі обставини, зберігала необхідну інформацію. Як згадує лікарка, 7 березня 2022 року Лоцкине було окуповано російськими загарбниками. Свою штаб-квартиру окупанти облаштували на краю села в напівзабороненій будівлі. 



“російські окупанти нікого не випускали. Лише на нашій вулиці жили 35 дітей, серед них були й новонароджена дитина, я просила росіян випустити хоча б батьків з дітьми, але вони відмовили. ті, хто намагався виїхати - вони обстрілювали. Це були цивільні. 17 березня вони почали просуватись на Снігурівку. Причому спочатку заходили так звані “днр-рівці”, а потім самі росіяни й вони стріляли один в одного, бо не могли своїх же ідентифікувати”,

- каже лікарка.

За словами лікарки, люди спочатку не боялись росіян, тому що ще не знали, на що здатні вороги, не чули про масові смерті з Бучі, Ірпеня тощо та рахували кількість техніки, що йшла на Снігурівку. Лікарка ж передавала ці дані із вуст в уста українським захисникам, які були в Баштанці.  


“Світла, води та зв'язку вже тоді не було. Люди вилазили обережно з хат, щоб порахувати кількість ворогів. Що відбувається поза межами громади в цілому не знали, але деякі новини таки доходили. Десь ловило радіо, у когось моментами пробивався мобільний зв’язок. У нас в лікарні тоді майже не залишилось ліків, умови роботи були складними. Але я мала таку аптечку й невеликий власний запас, десь ховала від окупантів й щось збереглося, щось просила у людей, які перед війною купували в аптеках щось, тому що розуміла, що це війна й будуть постраждалі”,

- відмітила лікарка.

За словами Валерії, вона має стійкий характер, що в роботі медика дозволило бути максимально зібраною навіть у найстрашніші моменти. Лікарка пригадує, як 17 березня 2022 року, як її сповістили про те, що один 16-річний хлопчик підірвався на снаряді.

“До нього в город прилетіла одна із “касеток”. Він почав розбирати снаряд й підірвався. У нього була неповна ампутація обох ніг. Хлопця треба було везти у Баштанку, але ж росіяни так просто не випускали нікого. Ми придумали легенду, де сусідка хлопця була немов його бабусею. І на старому “УАЗі” начепили білі стрічки та поїхали. Юнак весь час був у свідомості. Ми нарахували більше понад 300 одиниць техніки росіян. “Бабуся” там підіграла добре й окупанти нас таки пропустили, тому що хлопець стікав кров’ю. Вже біля села Добра Криниця ми зустріли наших захисників та передали їм свіжі дані. Хлопчик вижив, йому зробили протезування. А сусідка хлопця сама росіянка, вона зараз у нас в селі одна із найактивніших волонтерок”,

- розповіла Валерія.

Найголовніша цінність - це життя людини

Валерія розповіла, що під час окупації люди старились один одному допомагати, ділитись продуктами, підтримувати - тому й вистояло село. Про розстріли деяких селян - місцеві вже дізнались після деокупації наприкінці 2022 року.


“Ми стали в громаді більш цінувати один одного. Були й такі, що пили чай з окупантами та їли шашлики, а зараз не висовуються зайвий раз, бо соромно, мабуть, й відчувають свою провину. Будівля місцевої амбулаторії була пошкоджена під час війни, але нині громаді вдалось її відновити. Тому умови стали вже дійсно ліпшими. Після підриву Каховської ГЕС якість води стала гірша”,

- каже Валерія.

Валерія є єдиним сімейним лікарем на чотири старостати в Інгульській громаді. За декларацією терапевтка обслуговує близько 2100 місцевих жителів, але за рахунок переселенців з Херсонщини, фактична кількість пацієнтів досягає до 4000 осіб. Проте лікарка не нарікає на завантаженість, адже розуміє, що потрібна людям й війна, як вона каже, навчила цінувати найголовніше - кожне життя і цивільних, і наших захисників. 

Фото - Олександр Береговий та архів 0512.

“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів” з обов'язковим додаванням логотипу АНРВУ”.