Валерія Бото працює сімейним лікарем в амбулаторії в селищі Лоцкине, яка входить до складу Центру первинної медико-санітарної допомоги Баштанського району.
Вона пережила російську окупацію, рятувала поранених, ризикуючи собою та не зламалась. Лікарка поділилася власною історією із редакцією 0512 про мужність, медицину під вогнем і віру в людей.
Війна на порозі: як лікарка приймала перших поранених у прифронтовому селі
Валерія Бото родом із Закарпаття. У 1990 році закінчила Дніпровський державний медичний університет за спеціальністю “Лікар - терапевт”. Після закінчення навчання, молоду лікарку направили працювати в Миколаївську область. Тут Валерія Бото вирішила залишитись, створити родину й працює донині.
Про початок повномасштабної війни Валерію сповістив син, який подзвонив їй з Миколаєва та розповів, що місто атакувала російська авіація. Тоді вона запропонувала всій родині триматись разом та залишитись у селищі, тому що в той момент жінці здавалось, що тут буде безпечніше.
Окупація, відчай і героїзм: що пережили мешканці Лоцкиного у 2022 році
Всі поранення лікарка фіксувала на телефон. Вона розуміла, що будуть жертви й щоб потім допомогти правоохоронним органам встановити всі обставини, зберігала необхідну інформацію. Як згадує лікарка, 7 березня 2022 року Лоцкине було окуповано російськими загарбниками. Свою штаб-квартиру окупанти облаштували на краю села в напівзабороненій будівлі.
За словами лікарки, люди спочатку не боялись росіян, тому що ще не знали, на що здатні вороги, не чули про масові смерті з Бучі, Ірпеня тощо та рахували кількість техніки, що йшла на Снігурівку. Лікарка ж передавала ці дані із вуст в уста українським захисникам, які були в Баштанці.
“Світла, води та зв'язку вже тоді не було. Люди вилазили обережно з хат, щоб порахувати кількість ворогів. Що відбувається поза межами громади в цілому не знали, але деякі новини таки доходили. Десь ловило радіо, у когось моментами пробивався мобільний зв’язок. У нас в лікарні тоді майже не залишилось ліків, умови роботи були складними. Але я мала таку аптечку й невеликий власний запас, десь ховала від окупантів й щось збереглося, щось просила у людей, які перед війною купували в аптеках щось, тому що розуміла, що це війна й будуть постраждалі”,
- відмітила лікарка.
За словами Валерії, вона має стійкий характер, що в роботі медика дозволило бути максимально зібраною навіть у найстрашніші моменти. Лікарка пригадує, як 17 березня 2022 року, як її сповістили про те, що один 16-річний хлопчик підірвався на снаряді.
Найголовніша цінність - це життя людини
Валерія розповіла, що під час окупації люди старились один одному допомагати, ділитись продуктами, підтримувати - тому й вистояло село. Про розстріли деяких селян - місцеві вже дізнались після деокупації наприкінці 2022 року.
Валерія є єдиним сімейним лікарем на чотири старостати в Інгульській громаді. За декларацією терапевтка обслуговує близько 2100 місцевих жителів, але за рахунок переселенців з Херсонщини, фактична кількість пацієнтів досягає до 4000 осіб. Проте лікарка не нарікає на завантаженість, адже розуміє, що потрібна людям й війна, як вона каже, навчила цінувати найголовніше - кожне життя і цивільних, і наших захисників.
Фото - Олександр Береговий та архів 0512.
“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів” з обов'язковим додаванням логотипу АНРВУ”.