"Війна застала нас в поїзді Київ-Херсон": офіцер ССО про перший день повномасштабного вторгнення

Дзвінок із 73-го центру надійшов приблизно за тиждень до початку повномасштабки. Командир мені як секретарю ради резервістів центру поставив задачу: скласти список, сформувати команду і прибути до Очакова. У підсумку зібрав 10 побратимів, взяли квитки на поїзд Київ - Херсон на вечір 23 лютого…Того дня, в середу, ще змотався в Шевченківський РТЦК за одним документом. Річ у тім, що я на той час працював директором Київського міського палацу ветеранів, і Департамент соціального захисту КМДА за будь-яких обставин вимагав від мене підставу для відсутності. Між іншим, уже тоді біля військкомату та в самому приміщенні на Салютній були величезні черги. Пояснив хлопцям у РТЦК ситуацію, сказав, що квитки на руках, попросив довідку. Ті в запарі відправляли за нею до… самої частини на Миколаївщині, довелося підключити всю свою комунікабельність та наполегливість. Урешті, уявіть, мені виписали повістку на учбові збори терміном… на 365 днів! Можу показати, залишив собі на пам’ять…

О четвертій ранку, коли почали телефонувати друзі і підлеглі з палацу ветеранів. Коли ж під’їжджали до Миколаєва, з боку військового аеродрому, який знаходиться неподалік залізничного вокзалу, побачили в темряві велику заграву. О шостій, коли вийшли на перон, вибухи десь недалеко були надто потужними — в будівлях станції навіть повилітали шибки. Тут же — літаки в повітрі, які, схоже, наше командування оперативно підняло, аби тих не уразило під час обстрілу.  

Наша команда на мікроавтобусі зі знайомим миколаївським водієм, з яким ми кілька разів уже взаємодіяли під час навчальних зборів, вирушила до 73-го центру, а потяг з пасажирами, які залишились у вагонах, поїхав далі за маршрутом — на Херсон, в який, на жаль, того ж дня ступила нога ворожого солдата…

Прибули в частину. Ми зазвичай звикли, що коли приїжджали, нас вели до персоналу, тут же нас навіть не підпустили до паркану, за яким облаштувалися підрозділи. Офіцер з кадрів сама вийшла на парковку і забрала документи для оформлення. Обстановка вже була непростою — рашисти вдалися до ракетної атаки, наші бійці займалися ліквідацією її наслідків. 

За кілька хвилин наша команда стала в стрій, хлопці отримали бронежилети, шоломи, взуття, теплий піксель. Зброю у відкритих багажниках хамерів навіть можна було вибрати — автомати АК, "Вулкан", пістолети ТТ або АПБ…

У перший же день я був залучений до виконання бойових завдань, ми вирушили до нової точки збору, в Очаків після того я ніколи не повертався. Почалося інше життя. Без сну, на морозі, що за перший місяць, зізнаюсь, дуже виснажило. Але і з відчуттям того, що виконуєш дуже важливу справу, святу справу…

І ще цікавий момент. У перший день мене підвищили у званні: був старшиною 2 статті, став старшиною 1 статті, але дізнався я про це лише за кілька місяців, після відповідного запису у військовому квитку.

Дружина була дуже вдячна за те, що я заздалегідь її детально проінструктував, зібрав тривожну валізу. Стверджує, що розгубитися не дав чітко окреслений нами до того план дій: родина залишилася в столиці, згодом перебралася до села на Київщині. 

А ось тестю, на жаль, не поталанило. Поїхав до Чорнобаївки на поминальні 9 днів за мамою і зустрів там окупацію. Мав на руках квиток на Київ на 25 лютого, але виїхати уже не встиг. Пізніше неодноразово намагався прорватися, прикидав різні варіанти, але в останній момент, щось відчуваючи, їх змінював — наче спрацьовував інстинкт самозбереження. Бо після того з’ясовувалося, що колону, в якій він мав їхати, розстрілювали кацапи.

Врешті, тесть евакуювався за кілька місяців до Одеси, розповідав про жахіття, що відбувалися на окупованій Херсонщині. Мовляв, у день на вулиці міста виходити було заборонено, а хто порушував цю вимогу, міг бути розстріляний. Трупи іноді лежали прямо на дорозі, їх ніхто не прибирав…

Як і для кожного українця. Пригадую, коли в 73-му центрі зустрілися з командиром своєї групи, моїм земляком, киянином, з яким ми неодноразово брали участь у різних спортивних змаганнях, від переповнення емоцій почали з ним танцювати і обійматися. Така собі дитяча шняга — своєрідний струс після напруги. Так, той четвер розпочався дуже рано й досі не закінчився. Насправді вся війна як один день. 

Під час однієї з операцій отримав поранення, після якого тривалий час відновлювався. Одужавши, нарівні служити на передовій з молодшими побратимами вже не міг, а бажання бути корисним Україні та, зокрема, ССО нікуди не поділося. Тож згадав свою роботу в адвокатському об’єднанні, відгукнувшись на запрошення спочатку стати юрисконсультом в юридичному відділі, а надалі приєднався до роботи в рекрутингових процесах.

Якщо ви завітаєте до одного з наших офісів у столиці, побачите на рекламних банерах головний меседж: "Можливо, ССО – це ти?!". Головним для потенційного новачка є мотивація бути корисним своїй країні, вміння розвиватися та опановувати нові знання і навички, пройти медкомісію та відповідати визначеним критеріям. 

Звісно, що претенденти, які бажають приєднатися до лав ССО, повинні розуміти, що у нас легко не буде. Буде важко, але цікаво. Тільки так — пересилюючи самого себе, стаючи кращими та сильнішими щодня, ми можемо виховати справжнього спецпризначенця.

Таких чимало. Наразі маємо три локації 5 центру рекрутингу ССО — в Києві, Дніпрі та Хмельницькому, працює всеукраїнський кол-центр, сайт, соціальні мережі. Жодне звернення не залишається поза увагою. Наші фахівці, чимало з яких пройшли через бойові дії та мають великий досвід у військовій сфері, максимально інформативно відповідають на кожне запитання, у разі виникнення проблем надають всебічну допомогу, в тому числі і юридичну.

З потенційним новачком ми проходимо весь шлях — заповнення первинної анкети, вибір посади, оформлення документів, навчання, зарахування до підрозділу. Переважно до нас звертаються цивільні люди, які не мають досвіду служби в армії і шукають своє місце в ССО, у цей нелегкий для країни час хочуть бути корисними ЗСУ і Батьківщині.