24 лютого - день, який, на жаль, закарбувався в пам’яті кожного. Всі плани, які будували звечора, були розбиті о 4 ранку, коли почули перші вибухи.
Повномасштабне вторгнення триває вже рік. Рік як росія напала на Україну під приводом “порятунку”. Рік наші воїни ціною свого життя оберігають цивільних та звільняють захопленні території.
Редакція 0512 вирішила дізнатись у миколаївців, яким для них було 24 лютого.
“Намагалась працювати та тремтіла весь час”
Містянка Альона ранкових вибухів у Миколаєві не чула, вона прокинулась від дзвінка мами, яка повідомила їй, що почалась війна:
Я мабуть той невеликий відсоток українців, який не прокинувся від потужних вибухів. Мій ранок розпочався о 6-й від телефонних дзвінків. Мені зателефонувала мама, вона плакала і говорила, що почалася війна. Мама розповідала, як бачила ракети, які пролетіли над нею. Потім дзвінок за дзвінком, але я ще ні у що не вірила. Не могла я усвідомили, що в 21 столітті якісь ситуації, а в нашому випадку, хворі фантазії диктатора країни-агресорки, можна вирішувати за допомогою зброї.
Дівчина продовжувала працювати та навіть поїхала в центр,адже тоді якраз повинна була проходити сесія міськради, яку, звичайно, скасували:
Далі я почала намагатися працювати, щось писати, навіть на заплановані зйомки поїхала, які скасували, але все ще мій мозок не сприймав інформацію про повномасштабне вторгнення. Проте увесь цей час я тремтіла, до речі, це дрижання почалося ще з вечора 23 лютого.
“Я прокинулась від звуку винищувача”
Юлію розбудив винищувач, який пролетів над будинком. Про те, що розпочалась війна, їй розповів брат. Дівчина вже вдруге переселенка. Вона родом з Донецької області, і знає, що таке, коли твій дім хочуть окупувати росіяни.
Я лягла дуже пізно спати, тому проспала буквально кілька годин та прокинулась о 4.40 десь.... Від звуку винищувача, який пролетів над нашим будинком. Я не знаю це була ворожа авіація чи наша. Потім мені подзвонив брат, який зараз живе та працює в Польщі, він сказав, що почалася війна. Я не могла збагнути, що відбувається. Робочі чати розривались від повідомлень. Всі писали, що в багатьох містах відбулась атака, а наші кордони перетнули російські солдати.Трохи оговтавшись, я вийшла розвідати обстановку на своєму районі. Всюди була паніка: черги до магазинів, аптек, банкоматів, АЗС.
Її чоловік військовий, тому Юлія дуже переймалась за нього. Він же наполягав на евакуації, проте дівчина була проти.
Я зробила відео та кілька фото для нашого сайту, а потім повернулась додому. В робочому плані я була розгублена, не могла зібратись з думками, чекала поки чоловік вийде на зв'язок. Тому що втратити його для мене найстрашніший сон. Я в ступорі сиділа на одному місці біля вікна досить довго.. Потім вийшла за продуктами та вирішила облаштувати нам з кішкою укриття у ванній. Тривожної валізи у мене не було, тому що я не хотіла їхати у той момент.
Дівчина поїхала лише після того, як поруч з її будинком прилетів ворожий снаряд.
Все змінилось 26 лютого, тоді поверхом нижче прилетів снаряд до сусіда... Я зрозуміла, що небезпека ближче, ніж мені здавалось. За день до цього, 25 лютого, в чотирьох кілометрах від дому висадився російський десант і бій, що відбувався в центрі міста було чітко чутно. Рішення покинути тимчасово місто було прийнято на ранок 27 лютого. Через два тижні у мою квартиру був прямий прильот. На щастя мене вдома не було. Вже більше року я ВПО, але продовжую працювати, допомагати підрозділу чоловіка та намагаюсь робити все, аби просто не зійти з розуму.ьНавесні я планую повернутись додому і продовжити боротьбу з російськими окупантами на інформаційному та волонтерському рівні.
“Прокинулась від шуму турбін літаків та вибухів десь далеко”
Юлія живе майже в центрі міста. Її сон також порушили вибухи. Подивившись у вікно дівчина пробачила дим зі сторони Кульбакіно, а її подруга тим часом надіслала виступ тирана-президента рф. Тоді і стало зрозуміло, що повномасштабне вторгнення розпочато.
24 лютого прокинулась від шуму турбін літаків і вибухів близько 6-ї години ранку. Побігла на кухню дивитись у вікно, переконатись, що все це не наснилось. Кілька потужних вибухів і видимий дим зі сторони Кульбакіно, паралельно написала подрузі, яка скинула мені відео виступу путіна. А далі почались дзвінки рідним, близьким людям, якесь приблизне планування, що тепер робити далі. Хаотичні збори речей у валізу, хоч і знала, що я не збиралась нікуди їхати. Десь в обід намагалась підтримувати звʼязок із подругою, яка їхала у Херсон, додому, яка мені по телефону розповідала, як їм назустріч їдуть колони СБУ, як магазини знімають прапори України, і як ій чутно було танкові бої.
Тоді думалось про те, що від Миколаєва до Херсону війська рф можуть дійти за пару годин, тому думки роїлись лиш навколо того, що робити в окупації, та як допомогти спротиву і захисту рідного міста. Це вже закрадалась паніка, яка посилювалась завдяки інформуванням знайомих у області, де і як ті танки русняві вже наближаються до Миколаєва. Коли Кім почав записувати відео, та писати пости у телеграмі, трошки стало спокійніше, що він на місці, і що він інформує про те, що відбувається навколо, у Миколаївській області.
Далі ж все як уві сні, це постійні переклички на роботі, 24 години перегляду новин, багато дзвінків близьким. Як у тумані.