Війна, яку розв'язала росія в 21-му столітті, принесла в кожну українську сім'ю горе, розчарування та розлуку з рідними. Чимало українців були змушені покинути рідний дім, щоб врятуватися від збройної агресії окупантів. Багато вимушених переселенців тікали від щоденних ворожих обстрілів та злочинних дій рашистів, рятуючи саме дітей.
Так вивозила братика із окупованого Бердянську під обстрілами наша героїня матеріалу Юлія, яка погодилась розповісти свою історію редакції 0512.ua.
В 2014 році дівчина, будучи ще дитиною, вже ховалася від обстрілів та бігла від російського ворога. В іншому місті вона почала будувати нове життя, мріяла, кохала та планувалась до весілля. Але все це розбилося на дрібні уламки в один момент. І знову вони - російські окупанти.
Юлія жила з ворогом у рідному місті протягом місяця, але потрібно було рятувати неповнолітнього братика, і вона погодилась на евакуацію. У дорозі дівчина пережила чимало жахіть.
Життя до війни
У мене війна розпочалася 7 років тому. Тоді ми з батьками від обстрілів із Донецька втекли до Бердянська. Тоді моєму братові було 5 років, а мені 15. Ще протягом 5 років ми сподівалися повернутися до Донецька, але потім змирилися, купили квартиру, і Бердянськ став нашим домом.
Ми жили далеко від моря та щоранку перед роботою я насолоджувалася красивими краєвидами та мріяла. Я працювала в дитячому садку, ми веселилися, раділи, чули дитячий сміх. Щоліта працювала в дитячому таборі і минулого літа познайомилася зі своїм коханим. Восени цього року, на день міста Бердянська, ми планували весілля. Мріяли про те, як назвемо наших дітей, але "асвабадители" мали інші плани.
"Привіт, кохана, це війна!"
23 лютого мої батьки поїхали на відпочинок до Європи, тому що мамі виповнилося 50 років. А о 4 ранку 24 лютого я прокинулася від досить знайомих мені страшних звуків. Це були вибухи. Я підскочила та побігла до брата, він жив тоді зі мною.
У нас не було зібраних речей, бо ми в це не вірили і не хотіли вірити. Ми сподівалися, що якщо один раз ми вже пережили таке, то ще раз нас це не торкнеться. Але ні.
Я швидко зібрала документи, ми сіли з братом у коридорі, коли я трохи прийшла до тями, то зателефонувала коханому, він уже був у армії на той момент. Він взяв слухавку і одразу сказав: "Привіт, кохана, це війна!".
Життя під окупацією
У Бердянську ми пробули цілий місяць. Росіяни зайшли в місто на другий день війни. Тоді в місті закрилося практично все - в магазинах не можна було нічого купити, грошей ніде не знімеш, якщо були черги, то вони були дуже великі.
Вперше мені трохи стало страшно, коли ми переїхали в батьківську квартиру в інший район на перший поверх. Орки бігали по місту, і ми чули автоматні черги. Я закрила братика у ванній кімнаті, а сама пішла закрити вікно. І тут я зустрілася очима з орком. То була дитина. Я дивилася на того 18-річного хлопчика, а в нього в очах був ще більший страх, ніж у мене. Я швидко закрила вікно ковдрою і побігла в коридор. Я боялась, що так як ми знаходимось на першому поверсі, вони можуть щось кинути у вікно. До того ж ми не знали, що від них чекати.
Весь цей час я тримала себе в руках і не показувала емоції брату, але стався переломний момент. Десь 6 - 7 березня у нас зник зв'язок, а ввечері 8 березня я виявила, що у нас вимкнувся газ та опалення. Тоді в мене вперше за два тижні трапилася істерика, я сильно плакала і побачив мій братик. Я тоді думала тільки про те, що якщо ще відключать світло та воду, то як мені годувати дитину.
У квартирі було дуже холодно, але обігрівачі ми намагалися не вмикати, щоб не перевантажувати електроенергію, щоб у нас була хоч гаряча вода. Ми з братом спали в одному ліжку з гарячими пляшками. Так ми прожили до 22 березня.
О 10-й ранку мені зателефонував тато і сказав: "У тебе є 40 хвилин, збирайся". Тоді з нашого міста вивозили людей автобуси “Червоного Хреста”, і мій батько домовився з нашим мером міста, щоб спробувати переправити нас на підконтрольну українську територію, адже у Бердянську жити було небезпечно. До того ж мій коханий у ЗСУ. Були сильні перевірки, а моя квартира знаходиться поруч зі штабом, де росіяни розміщувалися.
У мене вікна виходили на їхню частину.
“Ми їхали як шпроти у банці”: евакуація під супроводом окупантів
Маючи 40 хвилин, щоб зібратися і добігти до автобуса, ми практично нічого не взяли із собою. У мене був рюкзак, у Кирила (ред. братик Юлі) кілька речей, документи, пляшка води, ще був пиріг, який ми взяли. Ми добігли до автобуса і зайшли у нього. Він був забитий речами і людьми, там не було де стати. Коли зачинилися двері автобуса, ми просто їхали як шпроти у банці.
Ми доїхали до виїзду з міста, і так простояли дві години. Там створювали списки – записували, хто в яких автобусах знаходиться та номери телефонів. Поїздка була довгою, адже до Василівки час поїздки становив 11 годин, хоча там їхати 120 кілометрів. До того ж, до цього населеного пункту нас супроводжували російські солдати під російським прапором. Це була одна з їхніх умов.
Ми доїхали до Василівки, проїхали їхній блокпост, і до нас в автобус увійшов якийсь чоловік. Він сказав, що або ми стоїмо тут на місці до 6 ранку, або йдемо пішки. З боку Василівки, де були орки, рашисти просто лупили градами ту дорогу, якою ми мали їхати. А ми повинні були їхати в обхід по полю. Нас попереджали, що там поле заміноване, і діти та старі сидітимуть в автобусі, а ми будемо йти пішки за автобусом.
Весь цей час ми стояли (11 годин до Василівки та 6 після). О 2-й годині ночі я попросила помінятися людей, які весь цей час сиділи, хоча б з дитиною, тому що братик тоді дуже втомився.
Коли орки бомбили, нас закрили в автобусі, щоб ми не розбіглися, адже поля замінували. Я весь час шукала очима свого брата.
Прильотів на нас, слава Богу, не було. О 6-й ранку бомбардування припинилося, ми доїхали до того місця, де мали йти пішки, вийшли на трасу Кам'янського і звідти ми вже поїхали до Запоріжжя.
У Запоріжжі на нас вже чекали волонтери, всім надали місце для нічліжки. Нас чекали мої знайомі, до них ми з братом і вирушили. Два дні нам довелося провести там, бо тоді була комендантська година, в суботу - неділю, але в понеділок ми вже поїхали далі.
На цей раз я вирішила не ризикувати і не добиратися безкоштовними автобусами. Я домовилася за рейсовий автобус, і ми доїхали до міста Пшемша. Там нас також зустріли волонтери, поляки дуже добре прийняли. І вже звідти ми дісталися Познані, до батьків, які нас тут уже чекали.
Вороги, які не визивають страху
Зустрівшись віч на віч з ворогом, за цей весь час я зрозуміла, що вони аж ніяк не викликають у мене страху, а саме ненависть. Адже саме через них ми втратили все двічі. В Донецьку ми залишили все і переїхали до Бердянську, де почали життя спочатку, але вони знову змусили нас залишити все.
До того ж, коли я згадую, як вони себе вели у нашому місті, як царі. Одного разу ми йшли з братиком додому і як завжди проходили перевірку на посту, де стоять вартові. Один з них мені говорить: “Скажи “паляниця”. Я його запитала: “Ти що нове слово вивчив?”.
Мене це розлютило. Яке ти маєш право поводитися так?! Ти прийшов до нас додому. Якщо ти навіть виконуєш наказ, то хоч мовчи в мій бік.
Вони перевіряли й телефони. Ми одного разу вийшли з подругою в магазин, на той момент я вже видалила всі додатки, щоб ніхто не міг побачити наші листування з коханим. Росіянин зайшов у галерею, на що я сказала, що там моїх голих фоток ти не побачиш. Він, не питаючи документи, мене відпустив.
Додому, слава Богу, рашисти за той час до нас не приходили. Коли проходили мітинги у Бердянському, я теж у них брала участь, окупанти стояли зі зброєю, оточували нас, але не чіпали. Вони стояли мовчки, навіть коли ми до них зверталися, то вони нічого не відповідали.
Коли почали роздавати гуманітарку, то деякі люди брали її, переважно це були люди похилого віку. Бабусь і дідусів можна з одного боку зрозуміти. Але я її ніколи не брала. Я ненавиджу їх. Я ніколи не бажала нічого і нікому поганого, але я хочу, щоб росіяни пережили те, що пережили ми.
Переживши збройну агресію з боку рашистів двічі
Коли ми зіткнулися з війною вперше, ми під кулями бігли з Донецька і думали, що після цього маму довго лікуватимемо у психолога. Ми там по 4 дні не виходили із підвалу. Коли переїхали до Бердянська, то постійно відправляли до Донецька “гуманітарку”, бо там залишилися люди, які з якихось причин не змогли виїхати.
І коли почалася повномасштабна війна, мої однокласники, заради яких я не пішла на свій випускний, щоб бути солідарною з ними, мені написали: "Нарешті ви відчуєте теж, що і ми". Ну як так? Так, у 2014 році ми не розуміли, що відбувається, але проживши 7 років, був час проаналізувати та зрозуміти, чому так відбувається і з чиєї вини.
Так, ми говорили зі знайомими, які досі живуть під "днр", але вони теж кажуть, що у 2014 році нас так не бомбили. Тоді було багато питань, які там намагалися вирішити, а зараз це справді війна. До нас прийшли, ми будь-що залишимося праві. Ми обов'язково переможемо! Адже ті хлопці, котрі нас захищають, це щось неймовірне.
“Я ніколи не хотіла їхати з Бердянська”: Підтримка
Весь цей час мене підтримує батько. Саме він прийняв рішення, щоб ми поїхали, він узяв на себе цю всю ношу. Коли ми стояли на мосту у Василівці, я зателефонувала тату і сказала, що нас бомблять, і що мені потрібно вимкнути телефон, щоб не було ніякої пеленгації.
Я ніколи не хотіла їхати з Бердянська, і єдине чому мені довелося їхати так це дитина, яка не заслуговувала бачити це все. І через те, що мені потрібно було зберегти життя моєму братику, я змушена була виїхати зі свого дому. Якби не він, я б там і досі жила.
Біль в серці Юля приглушує допомогою українським військовим
Досі не можу оговтатись. Для мене це дуже болюча тема. Спершу це був страх, потім почуття усвідомленості і неприйняття всього цього, потім це була ненависть, яка переросла у біль. І зараз будь де, коли я чую якісь пісні чи вислови, я постійно починаю плакати.
У Польщі ми створили танцювальний колектив з 10 дівчат, які приїхали сюди з різних куточків України. Ми часто виступаємо на заходах, де допомагають ЗСУ та різних благодійних акціях. Так ми зібрали на один байрактар.