Понад 15 років Ігор будував життя за океаном. У Канаді мав стабільну роботу та облаштоване побут, але серцем завжди залишався в Україні, адже у рідному краї мешкала вся його родина: батьки, діти та онуки.
Лютий 2022-го застав його вдома, на Миколаївщині, куди він прилетів у гості. На руках вже був зворотний квиток до Торонто, але скористатися ним чоловік так і не зміг. Коли ворог підходив до рідної області, вибір був очевидним. Історію військового розповіли у ТЦК та СП.
«Ну як би я міг кинути своїх батьків і рідних, коли росіяни наступали вже й на Миколаївщині?» — пригадує військовий.
Маючи медичну освіту, Ігор без вагань пішов до військкомату. Сьогодні він — бойовий медик підрозділу 160-ї окремої зенітної ракетної Одеської бригади.
Шлях бойового медика розпочався з оборони Миколаївської області, а далі були найгарячіші ділянки фронту: Донеччина, Харківщина, Сумщина та Курщина. За цими географічними назвами — сотні витягнутих з-під вогню побратимів та надана за лічені секунди допомога. Головне правило Ігоря під час евакуації — вимкнути будь-які емоції:
«Для успішної роботи медика емоції тільки заважають. Потрібно діяти швидко, спокійно й ні на що не відволікатися. Робиш усе на автоматі, як повсякденну роботу».
Півтора року тому допомога знадобилася вже самому медику: після влучання ворожого КАБу будівлю склало, і чоловіка завалило уламками. З-під руїн його витягнув бойовий побратим. Провівши місяці на лікуванні та реабілітації, Ігор знову повернувся у стрій.
Найбільший стимул для воїна — це його родина. Донька з онуками залишаються в Україні та пишаються своїм дідусем-захисником.
«Якщо я за щось узявся, то йтиму до кінця. Мабуть, такий у мене характер. Не можу кинути побратимів та нашу спільну справу», — каже Ігор.
Історія медика 160-ї бригади — це приклад того, що справжній дім там, де твоя родина, а захист рідної землі — це свідомий вибір серця.