Рус

Як святкувала Різдво моя бабуся: історії миколаївців

18:30, 25 грудня
Інтерв'ю
Надійне джерело

Як святкували Різдво наші бабусі на Миколаївщині.

Святвечір без світла, кутя з пшениці, колядки пошепки й дідух у кутку хати. Редакція 0512 зібрала дві родинні історії миколаївців - спогади про те, як їхні бабусі та мами святкували Різдво у 20 столітті на Миколаївщині, коли традиції берегли тихо, але ні в якому разі від них не відмовлялися. 

“Кутю варили з того, що було”

42-річна Олена з Миколаєва розповідає спогади своєї бабусі Марії, яка народилася ще у 1920 році й все життя прожила в селі неподалік Баштанки.

Моя бабуся пережила важкі часи - голодомори, війни, у них забирали останню зернину. Але вона завжди говорила, що навіть у найважчі роки Святвечір не скасовували. Хоч би що, але кутя завжди була на столі. Кутю варили з того, що було, але її завжди готували, - говорить Олена. 

За її словами, у 1930 - 1940-х роках Різдво святкували потай, без гучних коляд і гостей. Особливо у післявоєнні та радянські часи.

Сім'я моєї бабусі, мабуть, як і всі селяни того часу, була віруючою. Тож ніякі “совєти” не могли їм заборонити вірити хоча б у душі. Вони чекали, поки стемніє. Коли сходила перша зірка на небі, уся сім'я сідала за стіл. Ніяких ялинок, ніяких гірлянд. Максимум - чиста скатертина й солома під столом, - наголошує жінка. 

Бабуся Олени розповідала, що кутю варили з пшениці або ячменю, додавали трохи меду, якщо був. Мак товкли вручну у макітрі.

Бабуся завжди казала: кутя - не для ситості, а для памʼяті. Вона ставила зайву миску “для тих, хто вже не з нами”, - пригадує Олена.

Дідух у хаті був обов’язковим - його заносив господар перед вечерею. Після Різдва солому зберігали, а навесні могли кинути у першу борозну - “щоб земля родила”.

“Колядки співали тихо, щоб ніхто не доніс”

Світлана, яка виросла у селі на півдні Миколаївщини, памʼятає як її мама розповідала про святкування Різдва ще у довоєнні й дорадянські часи, а бабуся - у царські.

Мама згадувала, що у 50-х колядувати боялися. Але діти все одно ходили - по одному, не гуртом. Адже навіть у маленьких селах, де люди один одного добре знали, були такі, як і сьогодні, хто хотів придобритися до влади. Подругу моєї мами навіть зі школи у четвертому класі вигнали, бо вона пішла до церкви. Тому молитву й традиції можна було зберігати лише за зачиненими дверима своєї хати, - говорить Світлана. 

Колядки співали пошепки або тихим голосом, без зірки й вертепів. Часто - лише для своїх.

Могли зайти до родичів, проспівати коротку колядку і швидко піти. За це давали яблуко, інколи цукерку чи шматок хліба, - розповідає жінка.

Будинок прикрашали дуже скромно. Ялинок майже не було - максимум кілька гілок у глечику. Натомість важливими залишалися обрядові дрібниці - під скатертину клали сіно, а на підвіконня - свічку. 

Навіть у моєму дитинстві мама казала, що світло має бути завжди на Святвечір, - пригадує Світлана. 

Святий вечір завжди проходив у тиші. Не сварилися, не підвищували голос.

Пам'ятаю як ще моя бабуся казала: як Святвечір проведеш - такий і рік буде. Потім ці слова, вже у моєму дитинстві, вкрали для Нового року. До речі бабуся завжди готувалася до Різдва, навіть коли вже їй було важко самостійно пересуватися. Так само і моя мама. Вона багато традицій передала навіть моїм діткам, - говорить жінка. 

Обидві родини підкреслюють, що на Миколаївщині Різдво у 20 столітті було святом домашнім і стриманим, але дуже глибоким за змістом.

Фото ілюстраційні.

Різдво історії миколаївців історія традиції