“До війни я боялася води, бо не вміла плавати та висоти, бо колись впала. Сьогодні у мене один страх - повторна окупація”, - говорить переселенка з Херсона Анна.
Жінка разом з двома маленькими дітьми пережила окупацію, постійні обстріли, відсутність світла та газу, брак їжі й ліків. Анна згадує про шлях втечі через десятки блокпостів та про те, як Миколаїв став для неї новим домом після пекла, яке вона називає “найстрашнішим страхом у житті”. В інтерв’ю 0512 вона розповіла свою історію.
Життя до війни
Довоєнне життя Анна описує з усмішкою на вустах та називає той час найщасливішим. Сім'я у якої росло двоє хлопчиків проживала у центрі Херсону. Молодший син ходив у садок, займався футболом, а старший добре вчився і виступав на конкурсах — навіть реклами з ним по місту висіли. Анна працювала приватною нянею.
Загалом життя було веселе. У нас повинні були відбутися зйомки в четвер - саме в той день, коли почалася війна. А напередодні, у середу, ми нарешті з чоловіком завершили ремонт у ванній кімнаті, замінили пральну машину. Ми тішилися і були щасливі.
Чоловіка о 3:30 ранку підняли дзвінком: “Петрович, повітряна тривога”. Він подумав - навчальна тривога. Але я вже чула вибухи. Чоловік наполягав, що то гроза. Але яка гроза у лютому?!, - пригадує Анна.
О 6 ранку жінка почула черговий гучний вибух, говорить - по славетній Чорнобаївці. У її домі від вибухової хвилі відчинилися двері та задзвеніли вікна. Вже за годину скасовували уроки у школі. Анна вирішила, що разом з дітьми їде у село до мами.
Окупація в селі
В окупації жінка разом з дітьми перебувала два місяці. Перших три тижні жили у мами в селі. Коли рашисти йшли колонами по трасі, пригадує Анна, “стояв страшенний гул”.
Все навкруги здригались від цього звуку. Мені тоді пригадався вірш Тараса Шевченка: “Реве та стогне Дніпр широкий”. Тільки тут стогнала земля.
Потім почалося виживання. Світла, газу й зв'язку не було. Найгірше - люди залишилися без будь-якої інформації.
Ми думали, що нас просто кинули. Сніг випав, холод страшний. У підвалі сиділи, дитина задихалася — ліків майже не було, а він астматик та алергік. Зв’язок ловили на даху. Хтось казав, що вже капітуляція. Нічого не знали. Жодної інформації.
8 березня, пригадує жінка, окупанти вирішили “привітати” зі святок. Рухаючись танком по вулиці, вони стріляли. Анна підкреслює, що це були страшні вибухи.
Та морально найстрашнішим було не це. Діти вже тривалий час не мали змоги скуштувати хліба. І коли така можливість нарешті з'явилася, Анна зрозуміла, що не може більше залишатися в селі.
Мені здається це була найхолодніша весна і найстрашніша. Діти хліб не бачили вже давно. Мама мала чимале господарство, тому їжа у нас була. Ми ділилися з іншими. Але у нас не було хліба, адже мука була темна, то з неї ми робили коржики. І одного дня до нас у центр привезли пару хлібин. Діти їли навіть кришки від хліба. І я тоді вже зрозуміла, що немає чого чекати.
Анна зізнається, що ситуація із хлібом їй нагадувала історію про Голодомор.
Окупація у місті
Тривалий час Анна намагався знайти шляхи, щоб виїхати до Херсону. Зверталася до Червоного Хреста, але не підпадала під категорії людей, яких евакуйовували. Спільними силами Анна з мамою знайшли можливість переїхати у місто.
Ми проїжджали біля Чорнобаївки, де блокпост був. І перед нами дві машини розстріляли. І там були дітки. Старший син сидів біля вікна і він це побачив та ще й нафантазував. Син пів року не міг спати.
У Херсоні жилося трохи краще, ніж у селі, говорить Анна. Проте було важко знайти ліки. Ті, які купували за 150 грн, в окупації доводилося заплатити 500 грн. Росіяни привозили “гуманітарку” для картинки. Людей завозили з Криму — показували по своїх каналах, що “херсонці раді”. Українців на свої спектаклі не пускали.
1 червня у День дітей, ми з подругою вирішили погуляти з дітками у місті. Рашисти влаштували свято, привезли своїх якихось дітей і дорослих і святкували за загородженою територією. Нікого з херсонців туди не пускали. Але знімали сюжети, що вони так вітають жителів Херсона. Але нас там не було.
Хоча на відміну від села, у Херсоні вже був зв'язок і світло. Проте досить близько до людей були й окупанти.
До нас почали навідуватись росіяни. Через те що чоловік військовий, нас міг здати будь-хто. Ще й менший син ходив і розповідав: “Мій тато Герой”. Тому прийняла рішення евакуюватися з міста. Нам допомогла одна родина. Ми зібрали мінімум найнеобхідніших речей і поїхали в Миколаїв. Дорога була довга. Скільки блокпостів ми проїхали, складно сказати, бо після 16-го ми перестали рахувати.
Анна підкреслює, що до війни боялась води, бо не могла плавати. Боялась висоти, бо впала одного разу. Боялась темряви, бо також мала травми пов'язані з цим. Проте, коли розпочалася війна, усі ці страхи зникли. З'явився лише один - окупація.
Життя переселенки в Миколаєві
Прибувши до Миколаєва сім'я зустрілася з татом і попрямувала у супермаркет. Діти були неймовірно щасливі, що за довгий час зможуть придбати те, про що останні два місяці могли лише мріяти.
Далі завдяки знайомій Анна знайшла квартиру. Жінка, яка їх приймала, дуже тепло зустріла: дала посуд, гарячий чай, макарони.
Миколаївці допомагали. На ринку одна продавчиня сказала: “Прийдіть завтра, я вам посуд принесу й капці для дітей”. Волонтери давали ковдри, рушники. Від міста особисто допомоги не отримувала - тільки ВПО оформила.
Сьогодні Анна з дітьми вже будує своє Життя у Миколаєві. Говорить що це місто стало для них другим домом.
Тепер ми плануємо будувати новий дім у Миколаєві. Повернутися в Херсон навряд чи зможемо - там усе зруйновано. Може, колись наші внуки повернуться.
Мрія Анни аналогічна до мрій усіх українців - закінчення війни. А також безпечне дитинство для усіх дітей.