“Коли знімали цей фотопроєкт, то я була сповнена надії на те, що мій чоловік живий й знаходиться у полоні. Коли я дізналася, що він пропав то були депресивні думки, а потім я жила надією на його повернення. На жаль ми отримали звістку про його загибель. Але десь на рівні підсвідомості я все одно продовжую його чекати. Мені шкода, що я вже ніколи його не обійму, не поцілую, ми не полежимо разом з нашими котами”,
- сказала одна із героїнь фотовиставки Вікторія.
“Мій чоловік та батько нашої 2-річної дитини - Олександр, вже 7 місяців знаходиться невідомо де. Він є одним із тих, кого називають “безвісти зниклим бійцем”. Це і не тут, і не там. Щодня я показую доньці фото тата, що у нас накопичились, щоб нагадувати про нього. Щовечора ми бажаємо йому на добраніч. Кожний зниклий - це чиїсь чоловік, батько, брат, син. І поки ми про них говоримо, то вони не зникнуть з наших сердець, а значить будуть жити”,
- поділилась ще одна героїня власною історією Аліна.
“Коли мій син пішов на фронт, йому було всього 18 років. Він зник в результаті штурмових дій під Бахмутом. Він є безвісти зниклим вже два роки. І я продовжую чекати. Я хочу подякувати кожному воїну і своєму сину за чисте небо над нашими головами, за спокійні ночі й добрий ранок, за те. що я маю можливість жити”,
- додала мати безвісти зниклого захисника Оксана.