Шістдесят років тому - у липні 1964 року, відкрили рух по Варварівському мосту у Миколаєві. Цей міст є унікальним для всієї України, адже має вертикальну розвідну частину, а довжина основної частини – 750 метрів і 1350 метрів разом з насипною дамбою.
Редакція 0512 пропонує ознайомитись з історією будівництва мосту.
Першу переправу через Південний Буг у Миколаєві збудували 1827 року. Сама переправа була у районі Малої Коренихи. За словами миколаївського краєзнавця, автора книги “Від старої переправи до Варварівського мосту” Олександра Лагошняка, вже у 1830-х роках розуміли, що поромна переправа не справляється з вантажними перевезеннями. І тоді у губернатора зародилася ідея, що варто будувати міст, але, як завжди, все впиралося у гроші. А коштів для цього не вистачало.
Трохи пізніше, у 1855 році, через Південний Буг збудували наплавний міст. Ширина моста становила 6 метрів і витримувала до 9 тонн. Йому вдалося простояти до другої світової війни. Як розповідає краєзнавець Олександр Лагошняк, на Варварівський міст не можна було ступити просто так. Наплавний міст був платним до 1939-го, а вже після Другої Світової війни гроші за проїзд не брали.
Та й брати не було за що, бо між двома світовими війнами його не ремонтували. І міст був у жалюгідному стані.
Коли ж міст відновили, він зміг витримувати лише 5 тонн, а також був можливий лише односторонній рух. Міст звели з тисячі ялинових дощок, довжина яких складала 13 метрів. Товщина їхня була 53 сантиметри. Ці колоди по 15-18 штук з'єднувалися в секції, а секції отримали назву "полонянки" через те, що були полонені. У різні роки міст складався з різної кількості "полонянок". Це пов'язано з тим, що за свою 109-річну історію міст перебудовувався. Причина в тому, що з роками колоди набирали воду і втрачали підіймальну силу, а міст просідав. Колеса транспорту через це були у воді.
Важкому транспорту доводилося їздити в об'їзд, намотуючи зайві кілометри. Машинам, які їздили переправою, теж не дуже легко дістатися на протилежний берег. Водіям доводилося стояти в черзі, доки не закінчиться рух із протилежного боку і лише потім їхати. Пасажири взагалі виходили з автобуса, щоб транспорт не пішов під воду.
Взимку було ще гірше. Шквальний вітер та дощі - головні вороги, через які на тижні припинявся рух, доки не відремонтують міст.
Містом щодня проїжджало понад тисячу возів. А ще варто згадати і те, що розводили його на день не раз і не два. Іноді доводилося розводити міст і по вісім разів.
“Тільки за один місяць 1901 року по ньому проїхало лише екіпажів та возів близько 40 тисяч, близько 2 тисяч підвод, запряжених волами, понад тисячу вершників, плюс тисячі одиниць худоби. Водночас збільшився водний транспортний потік. За один місяць цього ж року через розведений міст проходило в середньому 150 пароплавів та близько чотирьохсот барж, а також вітрильники, баркаси, човни тощо”, - зазначає автор книги про Варварівський міст.
А на базарі, що знаходився у центрі міста, розташувалася щогла з сигнальним прапорцем. Робилося це для зручності мешканців, щоб вони знали розведений Варварівський міст чи ні.
На початку ХХ століття також розуміли, що міст потрібен і має бути обов'язково розвідним. Важливо й те, що рух має бути двостороннім. Усе питання – гроші. Тим часом стан мосту погіршився ще сильніше. Під час війни міст підірвала червона армія, що відступала, в 1941 році, після - 1944 його підірвали німці.
Виходом із ситуації стало те, що у 1957 році “Київдіпротранс” затвердив новий мостовий перехід, який мав з'єднати Варварівку та центр Миколаєва, автомагістраль Одеса – Миколаїв – Херсон – Запоріжжя – Мелітополь.