Війна не зламала українців. Навпаки, жінки та чоловіки почали працювати з подвійною силою, як на фронті, так і в тилу. Майже кожен знайшов свою справу, яка працює задля перемоги.
Хтось пішов на фронт і там боронить рідну землю, а хтось залишившись в тилу - продовжує робити свою справу, або ж відпрацювавши на роботі, чимдуж біжить волонтерити.
Редакція сайту 0512.ua вирішила розповісти цього разу історії миколаївських жінок, які своєю роботою наближають перемогу.
Хтось працює журналістом, і щоденно показує наслідки рашиських злочинних дій; хтось лікує поранених та хворих, будь-то військові чи цивільні; хтось, відпрацювавши на основному місці роботи, йде волонтерити та допомагати, як військовим, так і містянам; а хтось, вчить майбутнє покоління любити рідку країну, мову та виховує сміливих і розумних українців.
Журналістка
Валентині Гуровій 30 років, вона вже дев'ятий рік працює журналісткою "Суспільного" в Миколаївській філії.
Дівчина не може сказати, що життя до початку повномасштабного вторгнення було розміреним чи спокійним, адже, за її словами, у журналістів такого не буває.
Втім, до початку війни, у житті Валентини була улюблена робота, тренування, подорожі, зустрічі з друзями, рідними, плани на яскраву відпустку навесні.
Валентина не припиняла працювати від початку широкомасштабного вторгнення. Був період, коли робота переходила у формат віддаленої, але "щоб випасти з інформаційного поля - ні".
- Перші дні, безумовно, було важко морально, було нестерпно і незрозуміло, що буде далі. Ми почали знімати матеріали про ситуацію в місті наприкінці лютого, коли Миколаїв перебував під обстрілами постійно, ніхто не розумів, в яку секунду прилетять чергові "касетки". Втім, саме робота не дала опустити руки та впасти у відчай,- розповідає Валентина Гурова.
Головним завданням Валентини у роботі журналіста є оперативно інформувати своїх читачів, глядачів і слухачів, дотримуючись стандартів, аби інформація була перевіреною і достовірною, та етичних принципів, аби не наразити на небезпеку людей.
Журналістка зазначає, щокожен робочий день - щоразу нова історія.
Інколи вона виїздить із військовими та висвітлює їхню роботу на позиціях Херсонського напрямку, іноді - життя людей в селах, які місяцями обстрілювали.
- Це емоції українців, чий населений пункт днями звільнили від окупантів, або розповідь чоловіка, якому довелось тиждень провести в полоні, а потім дві доби йти пішки в своє село босоніж. Це історії солдат, офіцерів, добровольців, капеланів та фермерів, волонтерів та медиків. І всі ці історії варті, щоб їх почули. Всі ми робимо те, що вміємо. Ця війна має важливу складову - інформаційну. Як би пафосно не звучало, але я вважаю, що це і наш фронт. Люди можуть отримувати інформацію і з неофіційних та анонімних телеграм-каналів, але частіше за все ця інформація не перевірена і неповна,- пояснює журналістка.
За час війни, найважчим періодом для нашої героїні був початок широкомасштабного вторгнення, адже невідомість ускладнювала життя. Проте підтримка друзів та колег не давала Гуровій опускати руки.
Пригадує журналістка і найщасливіший період свого життя у професійній діяльності.
- Зйомки в перші дні в деокупованих Снігурівці та Херсоні. Емоції людей не передають жодні камери, це неймовірні моменти. Але я впевнена, що найщасливіший день попереду. Я мрію про репортаж зі звільненого Криму, а ще більше про величезний репортаж у день нашої перемоги,- зазначає Валентина.
На питання, які слова дівчина чує про свою роботу, говорить, що чого тільки не доводилося вислуховувати:
- На початку повномасштабки було найпопулярнішим "навідники", "корегувальники", це відбувалось у моменти, коли доводилось знімати наслідки обстрілів або черги. Те, що чути приємно, коли люди говорять, що підписані на Суспільне Миколаїв, читають наші новини, вірять нам - це результат нашої роботи. Отже, все що ми робимо - не дарма.
Волонтерка
Вікторія Веселовська також журналіст за фахом і працює у цій сфері вже 22 роки.
Наразі є координатором ГО "Миколаївський прес клуб", в 2003 році закінчила Коледж преси та телебачення, в 2005 році – Гуманітарний університет "Запорізький інститут державного та муніципального управління".
Життя до повномасштабної війни було сповнене планів для реалізації нових цікавих проєктів, зустрічами з цікавими людьми, подорожами, спілкуванням з друзями.
- Це було мирне життя. Настільки мирне, наскільки воно могло бути завдяки Захисникам, які боронили країну з 2014 року, коли почалася російська агресія проти України,- зазначає Веселовська.
Після початку повномасштабного вторгнення рф на територію України, Вікторія продовжила працювати журналістом, до того ж, з перших днів почала і волонтерити. Спочатку плела маскувальні сітки, а потім доставляла гуманітарну допомогу.
- З першого дня було бажання та внутрішня необхідність робити щось корисне, але не було розуміння, в якому напрямку краще волонтерити. За рекомендацією подруги вже чи не в перший тиждень почала допомагати волонтерам в плетінні маскувальних сіток, а ще за кілька тижнів до мене по рекомендації спільних знайомих звернувся волонтер Міжнародної організації «Cadena», який хотів допомагати Миколаєву з гуманітарною допомогою і робити це через мене. Так почалася моя співпраця з ДОФом, до якого ми доставляли медичну гуманітарну допомогу. Звісно, перші дній повномасштабної війни були складними. В першу чергу для осягнення того, що відбувається і пошуку свого місця, де можна було бути максимально корисною в цій ситуації,- розповідає волонтерка.
Сьогодні робота Вікторії Веселовської більше пов’язана з допомогою журналістам, які залишилися без роботи або працюють в медіа, в яких суттєво скоротилися фінансові надходження.
- Це проєкт, який реалізує ГО "Миколаївський прес клуб" за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. В рамках проєкту журналісти мають можливість продовжувати свою професійну діяльність – готувати інформаційні матеріали і отримують за це гонорари. Через цей проєкт ми хочемо не просто дати можливість журналістам заробити кошти, але головне – зберегти їх в журналістиці, адже в Україні вже не поодинокі випадки, коли журналісти, які залишилися без роботи змушені були змінювати галузь діяльності. Інформаційна галузь відіграє дуже важливу роль в демократичному суспільстві і від того, наскільки якісно журналісти виконують свою роботу – суттєво залежить розвиток країни. Не випадково медіа та журналісти були одними з головних цілей російських окупантів під час окупації окремих населених пунктів в Україні,- пояснює Веселовська.
Найважчим періодом під час війни, для Вікторії, як і для більшості українців, були перші кілька тижнів, "коли потрібно було зібрати себе до купи і почати повноцінно працювати". Проте, найщасливіший день волонтерки ще попереду.
-І це точно буде день нашої великої Перемоги на російським агресором,- підкреслює Вікторія Веселовська.
Наша героїня зізнається, що найчастіше, про свою роботу від оточуючих чує слова подяки.
Медикиня
Тетяна Антонів працює медиком у одному із медзакладів Миколаївщини. Її медичний стаж складає 18 років. Раніше працювала у терапевтичному закладі, навчалась у медичному коледжі у Миколаєві.
- Життя до війни на справді було спокійним, безтурботним зараз це насправді усвідомлюєш,- зізнається Тетяна.
Коли почалася війна, вона не покинула свою домівку, свій рідний край, медикиня продовжила працювати.
Пригадує, що перші дні війни на роботі "були як завжди, тому що до кінцяне усвідомлювала, що це насправді відбувається з нами".
Тетяна Антонів вважає, що справа медиків допомагати людям у будь-який час та період в країні. Проте ситуацію в Україні змінюють, насамперед, наші захисники, а всі інші можуть лише допомагати.
- Медик це насправді є людина від Бога (справжній медик)! Авжеж наша справа допомагати людям насамперед, а ситуації в країні зовсім від мене і моїх колег не залежить. Наша ситуації зміниться і змінюється на краще, завдяки нашим захисникам, а ми їм в цьому допоможемо чим зможемо,- зазначає медикиня.
Тетяна підкреслює, що найважчими моментами для медиків є смерть людини. Чи то цивільного, чи то військового.
Від оточуючих Тетяна Антонів чує лише слова подяки.
- Це найкраще для мене. Я пишаюся своєю професією,- наголошує наша героїня.
Вчителька
Педагоги також вносять свій внесок у наближення перемоги. До того ж, саме вони виховують майбутнє покоління українців, прививають українську культуру, мову, доносять правдиву історію.
Яна Давиденко зараз дистанційно працює в Миколаївській гімназії 31 вчителькою української мови та літератури, а також бібліотекаркою. Закінчила здобувати відповідну освіту вже цьогоріч у Чорноморському національному університеті ім. П. Могили, захистивши дипломну роботу на тему: "Розвиток риторичної компетентності за допомогою технологій дистанційного навчання".
Життя до війни пригадує, як зовсім іншу реальність.
- Досить щаслива реальність зі своїм швидким ритмом, де завжди щось не встигаєш. Уроки в школі, прогулянки містом, зустрічі з друзями, відвідування кінотеатрів та галерей, йога, улюблені книги та заходи сонця над Південним Бугом. Дуже сумую за звичайними речами, які колись були щоденною нормою,- пригадує Яна.
Коли почалося повномасштабне вторгнення рф на територію України, школи деякий час не працювали. І відновлювати навчання, хоча б дистанційно в Миколаєві розпочали вже наприкінці березня. До цього часу, Яна Давиденко відчувала знецінення власної ролі у суспільстві.
- До цього було стійке відчуття втрати власної функції і знецінення свого життя. Для чого ти?! Якщо війна набирає обертів, то нікому не потрібен вчитель. Потрібні військові, медики, комунальники. Граматичні основи речень та суфікси з префіксами не на часі, коли йдеться про виживання. Я так чітко пам’ятаю це гнітюче відчуття знецінення власної ролі у суспільстві. Коли діти стали відвідувати уроки хоча б у дистанційному форматі, все змінилось. Вчитель – це підтримка і той зв’язок з колишньою нормальністю, якого малечі часом не вистачає. Звичні речі, як то написати в зошиті вправу, колективно проаналізувати поезію, дуже потрібні. Це спілкування, брак якого гостро відчувається досі, та психологічна підтримка. Особливо для дітей, які потрапили в іншомовне середовище чужої країни і ще не адаптувались до нього. Це якщо не враховувати освітню функцію вчителювання. Адже якби навчання зупинилось взагалі, то і освіченість цілого покоління залишилась би під питанням. Діти – це майбутнє нашої країни, тому про те, щоб вони отримували необхідні знання, треба попіклуватись незалежно від супутніх обставин,- пояснює вчителька.
Педагогиня зізнається, що за час війни нелегко було організовувати навчання без електрики чи стаціонарного інтернету.
- Як вчитель, можу розповісти, як проводила уроки, тиняючись засніженим лісом під час листопадових вимкнень світла. Дітям теж в цьому плані не пощастило: в когось світло вимикали за графіком, в когось рандомно. Дехто відчував стрес, що не може здати контрольну роботу чи якесь домашнє завдання вчасно. Діти різні,- розповідає Давиденко.
Яна Давиденко на питання які слова від оточуючих чує про свою роботу, зазначає, що люди по-різному оцінюють професію педагога. Хтось дивується, хтось дякує за роботу, дехто вважає вчителів супергероями, а інші кажуть, що зараз відбувається симуляція освіти, а все навантаження на учнях і їх батьках.
- Є такі, які розповідають про вчителів, що проводять уроки з бліндажів, бо служать в армії. Але найчастіше просто запитують, як я, чи проводжу уроки. Сьогодні кожній людині потрібна підтримка і чуже тепло, тому люди намагаються обійняти тебе словами. Вчителі – незламні воїни освітнього фронту, які просто не мають права привнести на урок до діток свій негатив чи зневіру. Це завжди усмішка на обличчі, жарти, бадьорість попри все. Але кожен викладач – така ж людина. Якщо маєте можливість, подякуйте педагогам зі їх працю. Бути вчителем, особливо під час війни, - не так вже й легко, як може здаватись,- говорить педагогиня.
Як бачимо, кожна з жінок працює задля перемоги, кожна професія робить свій внесок для щасливого майбутнього країни, кожна робота допомагає, як цивільним, так і військовим.
І головне – кожна мріє про вільну Україну, в якій не буде місця рашизму.